on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   

Новини регіону

16.09.2021, 12:02

У Херсоні до Дня міста відбудеться циркове шоу

    Продовжуємо знайомити із фестивалями, які ...
16.09.2021, 11:41

Запорізькі археологи знайшли на Херсонщині середньовічну піч часів Київської Русі

    В ході експедиції організованої Національним заповідником ...
16.09.2021, 11:20

У Херсоні з'явився кримськотатарський громадсько-культурний простір

    Новий громадсько-культурний простір з'явився в ...

 

Дмитро Демінчук - майстер забутого інструменту

Побачити на українському фестивалі людину в кілті (тобто, шотландській чоловічій спідничці), що грає на волинці, для багатьох було великою несподіванкою. Взагалі-то виступи на «Купальських зорях» зарубіжних народних колективів – не дивина. Але ні, це був не гість з Шотландії, а киянин Дмитро Демінчук – людина, відома на весь світ, майстер народних інструментів, провідний спеціаліст на просторах СНД.

Ще за часів СРСР він отримав вісім авторських свідоцтв на винаходи щодо народних інструментів. Свого часу вдосконалив... сопілку. Справа в тім, що до нього існували лише діатонічні сопілки (створені по системі Піфагора), а він створив хроматичну, яка дає можливість відтворювати зовсім різні мелодії – від простеньких композицій до класичних.

На «Купальських зорях» Дмитро Флоріанович опинився випадково: мав поїхати на фестиваль в Шешори, та замість того разом із учнем вирушив до Голої Пристані поправити здоров’я – бо білет пропадав. А тут і свій фестиваль… Тож майстер встиг не тільки здивувати бабок на голопристанському базарі своїм екзотичним вбранням, а й поціновувачів гарної музики своєю чудовою мелодійною грою на волинці.

– Дмитро Флоріанович, дехто вважає, що українці – це європейські шотландці.
– Кельти – ті ж самі арійці, ті ж самі українці. Якось я грав на міжнародній конференції, то один професор мені сказав: «А ви знаєте, що ви побратими з кельтами? Що волинка в Україні раніше з’явилася?»

– Невже волинка – це суто український інструмент?
– Історія інструментів взагалі дуже цікава. Багато хто думає, що скрипка родом з Італії, а насправді ж народилася вона в Чехії. Вважають цимбали молдавським чи угорським інструментом, а насправді це китайський. От і історія волинки дуже древня і довга. Вперше вона з’явилася в Індії, і робили її заклинателі змій: на пустотілий гарбуз трубочку очеретові закріпили, з’явилися отвори, і напівмедитаційним в’їдливим звуком заклинали кобр. З Індії у VIII столітті волинка пішла світом – у Пакистан, Іран, Афганістан, Македонію, Валахію, Болгарію. В Болгарії волинка зупинилась тому, що там багато очерету і є вівчарство. Азіати робили волинку з бурдюка бика чи корови, а там, де є вівчарство, із козячих шкір. Їх вивертали, потім підклеювали чи зашивали так, щоб вони не пропускали повітря, використовували очерет і почали вдосконалювати: появилися піфагорійська система діатоніки, почали робити звукоряд. Потім волинка попала на Корсику, звідти в Італію, потім Францію і Германію. Коли дійшло до французів, німців, вони до волинки пристосували систему Boehm – це основа всіх духових інструментів, вона є так само на флейті, на кларнеті. І аж в XII столітті через Ла-Манш римляни завезли волинку в Бретонію (а в Карпатах вона зупинилась набагато раніше: поляки, чехи, угорці, лемки, бойки зберегли її в такому вигляді, в якому вона була традиційно в селах). З Бретонії волинка потрапила в Шотландію, а потім в Ірландію. Там цей інструмент вже так прижився, що став традиційним. Тож, волинка є у всіх народів світу.

– А українська волинка чимось відрізняється від шотландської?
– Волинки майже всі однакові, одного характеру по звучанню, але в залежності від форми, від розміру цих трубочок, мають різні тембральні звуки. Наприклад, в шотландців одна ігрова трубочка і три баса, вони грають сі-бе-моль-мажор, це дуже в’їдлива криклива тональність. У чехів одна ігрова трубочка і два баса. У гуцульської волинки (так само і у болгарської) аж п’ять басів. Традиційна гуцульська волинка збереглася до сих пір. Колись до мене приїздили консультуватися зі Львівського археологічного музею – під Берестечком в могилі козаків знайшли частину інструменту, думали, що це суріпка, а виявилося, це ігрова трубочка гуцульської волинки. В народі ще її називають «коза-дуда».

– Чому Ви стали грати саме на волинці?
– Я роблю всі духові інструменти, які є на Україні. Мій перший винахід – це сопілки, на яких зараз вся країна грає. Я це придумав у 1970 році, і воно пішло у виробництво. Колись Київський завод духових інструментів випускав музичну продукцію майже для всього колишнього Радянського Союзу, а зараз ледве робить тільки двері-вікна – нема фінансування, нема спонсорів. Коли я на московську фабрику влаштувався, то я уже робив інструменти всіх народів СРСР. Багато було цікавого. А от коли заграв на волинці, вийшла про мене стаття. Потрошку хлопці потягнулися, була «Країна мрій», яку проводив Скрипка, і пішов розголос. А потім думаю собі: а чим я гірше шотландця-ірландця? Я взяв собі систему гри, яка поєднує бемську і мою. І ото вже років 10 потрошку, потрошку… Взяв учнів – одного, другого – і пішло. Зараз чоловік 15 грають, 3-4 вміють самі майструвати.

– Важко грати на волинці?
– Важко трошки. Навіть професіоналу – піаністу чи скрипалю. Але хто грає на сопілці, тому легко, бо та ж сама система.

– Чим приваблює волинка?
– Взагалі, волинка виганяє нечисту силу. Один із задоволенням слухає, а інший кривиться і тікає. В людини є позитивні біотоки, і є негативні. І от у кого погані біотоки, відьми, наприклад, тільки чують волинку – ву-ву-ву. Якось заграв у кав’ярні, так одна бабця аж підскочила, наробила галасу, в той час як усі інші сприйняли це нормально. Значить, щось в ній було лихе...

Під час революції на майдані ми вдвох з учнем грали по палатках «Ще не вмерла Україна», обходили всіх. Бачимо, стоять жіночки в дубльонках, єнотових шубах, такі боярині Морозови, слухають мобілки. Беремо волинки, граємо. Одна повертається, дістає 100 гривень: «Ребята, я вас прошу: не пойте больше…»

– На волинці грали і чабани, і воїни. Це мирний інструмент чи справжня зброя?
– Дійсно, королева Англії дуже боялася сили ірландських волинщиків, не дозволяла їм грати, навіть наказувала вішати. Це вони придумали психотропну атаку і малим числом перемагали велике військо. Почувши звуки волинки, вороги лякалися і здавалися в полон. А вони грали-грали, поверталися, піднімали юбки і показували голу попу. Про це навіть є пісня «100 волинщиків». До речі, вони мали і послідовників: Наполеон, наприклад, до Москви добрався за допомогою барабану і волинки, Гітлер – флейтою і барабаном. Це психотропна атака – різкий високий гуркіт. Як і козацька сурма, яку чути на 5-10 км. Гнат Хоткевич у своїй книжці це описує.

Але сурма козацька запозичена все-таки від турків, до нас дійшла у XVII столітті. А у свій час українська волинка входила до складу оркестру Війська Запорізького. Але не тільки воювали з цим інструментом: і весілля йшло під волинку, і похорони. Справжнім майстром волинщика вважали тоді, коли той міг ідеально зіграти три мелодії: пісню, яка викличе сльозу; пісню, яка звеселить; і пісню, яка змусить поринути у сон. І хоч волинка у нас було пропала взагалі, я впевнений, що в Україні вона приживеться.

Лариса Жарких
Херсон маркет.-16-22.07.2009

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.