on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Новини регіону

22.03.2024, 13:15

Книга історій "Плач Херсонщини". Художниця створила ілюстрації використовуючи старослов'янські символи

  Художниця з Херсона Валерія Гуран працювала в Естонії та ...
20.03.2024, 23:16

Сквер на проспекті Незалежності в Херсоні назвали на честь Джона Говарда

  У Херсоні завершилось громадське голосування щодо перейменування ...
20.03.2024, 22:51

Присвятила 50 років свого життя театру. Історія Заслуженої артистки України з Херсона Олександри Тарновської

Заслужена артистка України Олександра Тарновська присвятила 50 років ...

 

Михайло Руденко

ДО ДІДУСЯ НА ВЕЧЕРЮ
{кіноновела)

Картина перша
Зимовий день: сонячний, тихий. Відрізок автотраси неподалік великого селища. Обабіч дороги засніжені дерева, вали нагорнутого снігу. Транспорту не видно. Та ось із-за повороту показався великий автобус. Праворуч крізь вікна видніється голубінь Каховського моря, а зліва — все біжить і біжить білий таврійський степ. Два дні тому тут пронеслася снігова буря.
У салоні автобуса тепло і тихо. Лише на задніх сидіннях, де розмістилася весела студентська компанія, гамір. У центрі уваги дівчина, яка готується до виходу. Вона бере з полички коробку з тортом і направляється до передніх дверей. Підійшовши, звертається до водія:
— Зупиніть, будь ласка, автобус навпроти он того повороту,— показує рукою.
— Аню, пока! — гукає дівчині подружка із задніх місць, коли автобус зупинився.— Не забудь — післязавтра на цьому повороті. Квиток я куплю.
— Добре,— махнула рукою і Аня, мовляв, чого кричиш, і так знаю, і зіскочила на сніг.
Автобус рушив, швидко віддаляючись від неї. За 8-10 хвилин він буде на автостанції,і Олька — вважай дома. Дівчина подивилась в інший бік траси і, не кваплячись, перетнула її. Увійшла під покрівлю автобусної зупинки, поклала на лавочку коробку з тортом, глянула на наручний годинник — рівно третя. Запізнилася майже на годину. Нічого... Все одно автобус на Катеринівку буде аж через півгодини. Отож у дідуся вона буде не раніше четвертої. Хіба що трапиться попутка.
Дістала з кишені люстерко, глянула в нього. Ніжно-рожеві щічки, карі очі іскряться радістю. З-під норкової шапочки — пасемко густого каштанового волосся, навмисне випущеного. Темно-вишневого кольору дублянка — дідусь і бабуся Катерина кажуть «кожушок». Це, коли вона вступила до інституту, вони подарували ій цю дублянку, кажучи:
— А це тобі, Ганнусю, від нас кожушок.

Ганнуся знає — дідусь і бабуся її, свою онуку, дуже люблять. Вона сховала люстерко в кишеню і вийшла до траси. Дивно, що сьогодні тут немає транспорту. Невже злякалися снігу? Чи уже святкують? Стояла і дивилась у той бік, звідки ось-ось мав з'явитися її автобус. Тільки, що це?
Там, на недалекому обрії, з'явилася якась рухлива дивна хмара. Розростаючись, вона насувалася на цей край.
— А-аа-а,— здогадалася Ганнуся,— ґави.
А вороняча хмара, діставшись північних меж селища, почала потроху розсіватися по навколишніх садах і лісосмугах, з криками й лайкою умощуючись на деревах.
Ганнуся знову підійшла до зупинки, глянула на давно знайомий вказівник — «Катеринівка — 20 км» і стрілка, що вказує прямо на схід. Вона любить дивитися на цю нешироку дорогу, що біжить звідси у степ. Протягом кілометра чи більше — з обох боків сади, обсаджені дикою акацією. Акації тут високі-високі. Коли дивитися звідси, особливо влітку, удалину, то здається, що перед тобою зелена ущелина. А зараз вона... І Ганнуся тільки зараз, відколи тут стоїть, пильно подивилася у ту далину. Мороз пройняв її. Ніякої дороги тут зараз не було. Було щось на зразок просіки, заметеної снігом, і дві глибокі колії від автомобільних шин. Вона ступила в одну і пройшла нею кільканадцять метрів. Ні, це не ходьба, так далеко не підеш. Проте на душі стало легше — хтось же проїхав тут і, можливо, навіть на Катеринівку. Повернулася назад до траси і закричала:
— Ура-а-аШ
З боку Лепетихи рухався автобус. Вона підбігла до лавочки, схопила коробку з тортом і ... автобус проїхав мимо по трасі. «Лепетиха — Кам'янка»,— устигла прочитати вона.
Якийсь час стояла нерухомо, дивлячись у нікуди. Зітхнувши, поклала назад коробку з тортом, глянула на небо. Воно було чисте-чисте, і віяло від нього глибоким усеперемагаючим миром. Велике червоне сонце ось-ось торкнеться обрію. Дідусь каже, червоне сонце увечері — буде тиха ясна ніч. І он ті високі дими над крайніми хатами — теж на погоду.
На трасі показався легковик. Ганнуся завмерла в чеканні... Машина проїхала повз неї, навіть на стишивши хід. Пекуча образа підступила до горла,— егоїсти нещасні!
Стояла розгублена, нещасна, безпорадно дивлячись на холодний безлюдний простір.
Сонце вже зайшло. Рожевий захід швидко тьмянів, темнішав. На краю села активніше загавкали собаки. Почали мерзнути ноги. У голову полізли різні думки.
А може, поки ще не зовсім стемніло, іти до Олі. Отак по трасі аж до автостанції, а вниз по вулиці, здається Пушкінській, аж до Дніпра. Години за півтори буде там.
А як же тоді дідусь і бабуся? Вони ж чекають. Святково одягнені, з радісними обличчями зустрічають її на порозі.

— Проходь, проходь до хати, Ганнусю,— запрошує бабуся, цілуючи її.— Ми тебе так чекали, так чекали. Вона уже умита і переодягнена. Утрьох заходять до світлиці—у Катеринівці «чиста хата». Хата біла-біла. Перед святами бабуся побілила. На вікнах — тюлеві з візерунками занавіси. Великий світлий образ Богородиці. Під образом — лампадка. Від її ясного промінчика ікона сяє золотом. Дідусь запалює велику воскову свічу на столі, що красується різними стравами, і стиха читає якусь мо¬литву. Починається вечеря.
— Все, крапка,— твердо сказала сама собі Ганнуся,—іду у Катеринівку. Одного разу вона уже здійснила такий перехід. Правда, було то влітку. А це буде взимку. І вона тут же подумки відправилася по тому шляху. Біля Високої могили зупинилася, якраз там, де це сталося.
А сталося те взимку, у перші повоєнні роки. Одна вчителька пішла з Лепетихи у Софіївку. Ніч зустріла її у степу. А на другий день там знайшли те, що від неї залишилося — пошматований закривавлений одяг, учнівські зошити і записка, у якій вона писала, що її оточили вовки. Усю цю історію Ганнуся почула ще маленькою, сидячи між бабами.
Дівчина подивилася на уже темний захід і обернулася назад. Душа її похолола. Зі сходу прямо на неї насу¬валася всепоглинаюча примара зимової ночі.
— Мамочко,— зойкнула вона, схопила коробку з тортом і вилетіла на трасу. Потік сяючого світла вдарив у очі. Вона стояла посеред дороги, благально простягши руки.
— Господи, не залиши мене тут одну,— шепотіли її уста.
— Що сталося, дитино? — вискочивши зі своєї «Ниви», стривожено запитав немолодий уже чоловік.


Картина друга
Дід Іван, високий і прямий, накинув на себе кожух і вийшов на двір. Став, та й задивився. За ті дві години, що він не виходив з хати, світ перемінився. То був білий-білий, аж в очах різало, а це — ніжно-рожевий. Рожевий сніг, рожеві дерева, повітря рожеве... І на душі нього тиха м'яка рожевість. Помилувавшись такою красою, вийшов на вулицю. З того, з їхнього боку уже протоптані стежки, біля багатьох дворів розчищено. Посередині ж вулиці — цілина з відбитками багатьох собачих лап. З димарів деяких хат у небо підіймаються дими — рівні-рівні, як свіча.
— На мороз,— мовив сам до себе.
Стояв і дивився усе в один бік, видно, когось виглядав. Але з того краю щось ніхто не появлявся. Постоявши якийсь час, повернувся у двір.
Кожна стороння людина, глянувши прискіпливим оком на цей, старанно очищений від снігу двір, на цямрину колодязя між двома деревами, на літню кухню, на високу білу хату з критим ґанком, скаже, що тут живе справжній господар з умілими роботящими руками і добрим смаком.
Господар пройшов через увесь двір і зупинився під зимівником, у якому стояли вулики. Велике червоне сонце, що ось-ось торкнеться далекого обрію, приязно гля¬нуло йому у вічі.
— На ясну морозну ніч,— сказав собі подумки. Повертаючись до хати, зупинився на ґанку і стояв якийсь час у бік вулиці — видно, когось виглядав.
— Щось не видно нашої студенточки,— зайшовши до хати, мовив до дружини.
— А чого їй їхати по такій погоді. Ти ж сам казав, що дороги так позамітало, не пробитися.
Та казав,— неохоче підтвердив чоловік і пішов до «чистої хати»-світлиці. «Ку-ку», «ку-ку»,— привіталася годинникова зозулька і вклонилася п'ять разів. Господар засвітив лампадку під великим світлим образом Богородиці. Від її ясного теплого промінчика ікона засяяла золотом. А він стояв у сутінках кімнати і дивився на Пречисту Діву, білі стіни, довгі тюлеві занавіси, розкішний фікус у кутку. Підійшов до столу. На ньому уже стояла кутя і узвар, пиріжки і медяники. Немає ще вареників з квашеною капустою — їх любить Ганнуся, але вони лежать на кухні. Баба кине їх в окріп, як тільки з'явиться онука.
Порушуючи свою традицію,— завжди робив це тоді, коли усі були вже за столом — запалив велику воскову свіч:
— Нехай світить їй, де б вона в цей час не була.
— Почекаємо ще трохи,— запропонував він дружині, вийшовши до неї на кухню. Одів кожух і вийшов на двір.
Велична тиша стояла над селом. У сріблясто-синьому повітрі синіли дерева, кидаючи на біло-синій сніг якісь нетутешні тіні. А угорі — глибоке синє небо, рясно усіяне зорями. Увесь світ принишк, в очікуванні чогось величного, незвичайного.
І ось на верхній вулиці залунали дзвінкі дитячі голоси:
— Ой радуйся, земле, син Божий народився.
У відповідь люто загавкали собаки.
— Вечерники,— посміхнувся у вуса дід Іван.— А де-то моя вечерниця зараз?


Картина третя.
— Ну, Ганнусе, здається, приїхали,— невесело пожартував дядько Іван, зупинивши машину.
Відчинив дверцята і вийшов. Вийшла і Ганнуся.
Колія, якою вони досі сунулися, звернула праворуч, на Софіївку. На Катеринівку ж дороги не було. Були придорожні дерева, стовпи, здається, з обірваними дротами, а дороги не було. Добре було чути Катеринівських собак, кликали до себе теплі вогники хат, та тільки як туди дістатись?..
Дядько Іван пішов у тому напрямі, провалюючись у сніг вище колін. Зробивши кілька таких кроків, по¬вернувся назад.
— Ну що, Ганнусю, мабуть, поїдемо до мене в Лепетиху. Моя машина цю барикаду не візьме. Ну що, поїдемо? Будеш моєю вечірницею. А чому б і ні? Я — Іван, а моя баба — теж Катерина. І чиста хата у нас є. І свічку, якщо треба, знайдемо. Ну що, поїхали?
Дівчина мовчала. Та ось із Катеринівки долинули дзвінкі дитячі голоси — співали колядку.
— Ні, я піду до дідуся,— по-дитячому уперто заявила Ганнуся.
І, помовчавши, додала дещо лагідніше:
— Ви ж чуєте, тут зовсім близько.
— Та я знаю, що тут близько, але ж дивись, замет який! А туди далі — ще глибше!
— Нічого, тут недалеко, якось пройду,— затялася на своєму дівчина. Дядько Іван ще раз уважно подивився у бік Катеринівки, прислухався до собачого гавкання, глянув на зоряне небо і сказав з холодком у голосі:
— Ну, як знаєш, силувати не буду.
Дістав з машини коробку з тортом і, подаючи дівчині, сказав від щирого серця:
— Хай тобі Бог помагає!
Сів за кермо, і машина, розвернувшись, поїхала назад.
Ганнуся стояла і розмірковувала,— а чи не обійти їй цей замет полем? Але тут же відмовилася від цієї спокуси.
— Ні, буду іти по дорозі, орієнтуючись на дерева і стовпи.
І пішла, провалюючись у сніг вище колін.
— Нічого, якось дійду, тут недалеко. Не такий страшний вовк, як його малюють. Та чим далі вона пробиралася,глибше провалювалася. Ось вона в снігу уже по пояс. Майнула думка: «А може краще повернутися назад?»
— І куди ти підеш?— запитав у неї чийсь тихий світлий голос, що ішов чомусь із серця.
І вона йшла далі вперед. Коли ж іти ставало неможливо, падала на сніг і розгрібала його перед собою. Коробки з тортом уже не було. У чобітках, під рукавами, за коміром — повно снігу... Та вона цього не помічала. Вся її увага була зосереджена на стовпах і деревах. Носа для дихання уже не вистачало. І вона хапала повітря ротом. Обличчя було мокре від снігу, поту, сліз. Хотілося зупинитися і хоч трошки перепочити. Та з кни¬жок вона знала, що це рівнозначно смерті. І тому пада¬ла і знову піднімалася, роблячи ривок уперед. Та сили покидали її.
— Попрощайся з життям,— просичала їй смерть, зазирнувши у саму душу. Ганнуся без сили звела до неба очі. Мільярди чистих ясних очей дивилися на неї і кликали до життя. Жагуче бажання жити кинуло її вперед.
Вона впала, піднялася і знову впала.
— Господи, спаси мене,— прошепотіла у сніг,— допоможи мені вирватися звідси.
Підвелася і рвонулася уперед уже з останніх сил, і впала... Упала у глибоку колію. Видно хтось із катеринівських намагався тут пробитися машиною крізь замет.


Картина четверта.
Дід Іван вкотре за цей вечір вдів кужуха і вийшов надвір. З будки виліз Вовчик і підійшов до господаря. Мовчки вийшли на вулицю. Стояли вслухаючись. Раптом собака повів вухами у той бік, куди весь час сьогодні вдивлявся господар. Незабаром і дід Іван почув скрип снігу. Хтось швидко наближався до них. Радісно гавкнувши, Вовчик подався вперед.
— Ганнусю! — вирвалося з дідових грудей.
А Ганнуся, припавши до нього, розплакалася:
— Дідусю, а Бог все-таки є! Є Бог на світі!
— Заспокойся, Ганнусю,— гладив він її по мокрому обличчю.— Хіба ж я коли-небудь казав тобі, що Бога немає?
До світлиці увійшли всі троє разом.
— Ку-ку,— привітала їх зозулька, вклонившись вісім разів.
Ганнуся обвела своїми радісними очима цей тихий рідний райок. Усе було так, як вона й уявляла собі — великий світлий образ Діви з дитятком на руках сяє золотом, на вікнах довгі тюлеві занавіси, на столі уже догоряє велика воскова свіча. Пахло теплінню воску, олії і вечерею. Вона ж, зігріта любов'ю і хатнім теплом, у малиновому светрі і василькового кольору спідниці — сьогоднішній подарунок, ніби той маків цвіт.
Дід Іван повернувся обличчям до покуття, склав руки на грудях, мовив:
— Отче наш, що єси на небесах...
— Нехай святиться ім'я твоє,— услід за ним вимовляло Ганнусине серце.
Молитва закінчилася. Ганнуся повела очима по хаті. Усім своїм єством, вона відчувала — тут є ще хтось, четвертий. І це від Нього по світлиці розливається тихе сяйво Свят-вечора.

 



 

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.