on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Новини регіону

22.03.2024, 13:15

Книга історій "Плач Херсонщини". Художниця створила ілюстрації використовуючи старослов'янські символи

  Художниця з Херсона Валерія Гуран працювала в Естонії та ...
20.03.2024, 23:16

Сквер на проспекті Незалежності в Херсоні назвали на честь Джона Говарда

  У Херсоні завершилось громадське голосування щодо перейменування ...
20.03.2024, 22:51

Присвятила 50 років свого життя театру. Історія Заслуженої артистки України з Херсона Олександри Тарновської

Заслужена артистка України Олександра Тарновська присвятила 50 років ...

 

«Не треба соромитися бути смішним»

Близько ста ролей на театральних підмостках, блискуче втілені образи, за якими упізнаються вистави. Актор Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша Євген Гамаюнов тепер заслужено заслужений Високого звання улюбленець публіки удостоєний до Дня працівників культури України Указом Президента Володимира Зеленського. Ми вирішили поспілкуватися з паном Євгеном, тепер вже заслуженим артистом України.

- Євгене, скажіть, чи вже встигли звикнути до того, що Ви тепер офіційно заслужений?
- Поки ні. Знаєте, згадую, коли в мене народилася дитина і я так - «батьком став, як це - я тепер батько?». Як і тоді, зараз з’явилося більше відповідальності. Звання ж отримав на рівні держави і тепер повинен нести його гідно. Прославляти область, місто. Відповідальність величезна.

- Знаю, що перша спеціальність, яку Ви обрали, була робочою, здається, зварювальника. Чи міг бути Євген Гамаюнов не в театрі і не актором?
- Міг. Моя ланка в училищі посідала перші місця зі зварювальних робіт. І мене після навчання залишали в Генічеську, майстром. Закінчував з червоним дипломом, якби не бійка, то так і було б...

- А що це була за історія з бійкою?
- Ну це, може, й не для преси...

- Певно, десь якусь справедливість відстоювали?
- Точно. Добре, розповім. Була одна людина, яка, знаєте, постійно нагадувала про те, на якій вона посаді, прагнучи цим підняти свій авторитет. «Та я сказав нікуди не йти» і все таке. Йому подобалася одна дівчина, а ми до неї та подруг ходили гуляти. І от вже на випускному дехто отримав... Заслужено.

- То ПТУ Ви таки закінчили?
- Закінчив, тільки не з червоним, а з синім дипломом. Помста таки була. Той викладач поставив по своїх предметах нижчі оцінки. Ну а після тієї бійки я за фахом не зміг працювати. Отримав травму, а коли сковує спину, над зварювальним апаратом сидіти дуже важко.

- Але ж, виходить, та неприємна ситуація вплинула на Ваше майбутнє? Пов’язали своє життя з театральним мистецтвом. Як, до речі, це сталося?
- Я взагалі з такої родини. Батько був один із 13 дітей у сім’ї, і всі як один співали. Я ще зі школи грав у КВК, виступав на всіх заходах у сел і. Сам я родом з Асканії-Нової. Пам’ятаю, як приїжджав син засновника заповідника, Едуард Фальц-Фейн. Так під час свята на честь цього візиту я грав на баяні. Активним учасником художньої самодіяльності був і в училищі. А всі чотири роки на звітні концерти до нас приїжджали представники з обласних закладів культури. Як правило, це були одні і ті ж люди. Ну і якось від журі підійшов до мене один чолов’яга, здається, він працював отам, де був будинок трудових резервів, і каже: а ти не хочеш у Херсон на прослуховування? Ну я й поїхав. А потім - вступати до училища культури.

- Пам’ятаєте, що під час екзамену виконували?
- Звичайно! Це був Фредерік Гарсіа Лорка «Если мог по луне гадать я». Потім - гумореска «Вовк узрів кобилу в полі», я її й досі читаю. Етюд був, «Як я шукав клад», і проза. От її вже не згадаю. Того року був дуже високий прохідний бал і шалений конкурс - три людини на місце. Нас вступило 32, а до випуску дійшли лише 12. Не витримували. Дуже важко було навчатися, репетиції до ночі, і часто без вихідних, самі декорації робили. Знаєте, Херсонське училище культури дає дуже сильну базу. Навіть потім, вступивши до університету, я багато користувався конспектами з училища.

- Ви маєте на увазі Херсонський державний університет?
- Так. Царство небесне Олегу Васильовичу Мішукову, котрий тоді був проректором. Якось мені говорить: Євгене, а не бажаєш отримати вищу освіту? Звісно, бажав. Тоді ХДУ ще не мав мистецького факультету, була лише творча спеціальність. Я 11 років був студентом, враховуючи навчання в училищах.

- Навчаючись в університеті, Ви вже були у трупі театру ім. М. Куліша. Як потрапили до храму Мельпомени?
- Училище культури робило показові вистави, на які запрошували режисерів і керівництво театру. Туди потрібні були молоді кадри. Ну і якось відібрали нас п’ятьох. Ми в театрі й практику проходили. Дізнавшись, що все, беруть, був на сьомому небі від щастя. І це ще співпало з моїм одруженням. Не минуло й трьох тижнів після весілля, як я прийшов у театр. На руці обручка, а Олександр Андрійович подивився й каже: отакі нам треба! Мовляв, вже не вільний, коріння пустив, так і треба.

- Перша роль у театрі. ЇЇ пам’ятаєте?
- Ой, це була вистава «Тарас Бульба», дуже потужна, з Анатолієм Толоком у головній ролі. Спочатку грав у масовці. Потім через зміни у складі трупи пішли рокіровки, і нас з хлопцями перевели вже на невеличкі ролі з текстом. Потім у мене були вистави-казки, грав людожера в «Коті у чоботях». У «Лівші» переграв багатьох персонажів. Захворів актор - і мені треба було дуже швидко включитися в роль батька-коваля. Слів там не так багато, два чи три епізоди. І Василь Андрійович Чорношкур, він грав отамана Платова, заходить якось у кабінет, де ми з хлопцями сиділи, й каже: «Жень, ти мені нічого не хочеш сказати?». Я знизую плечима. Через хвилин 7 знову зазирає - так нічого не хочеш сказати? Думаю: чи, може, гроші в борг взяв і забув?.. Ну а що маю сказати? А він і говорить: «Ти не хочеш сказати: Василю Андрійовичу, давайте вже підемо репетирувати?». А... Ну ходімо. Потім він розповідав, як сам, тільки після інституту, отримав роль, а вийшовши на сцену, злякався і не зміг нічого сказати. Розумієте, Василь Андрійович просто боявся, щоб я не забув слова. От він якраз із тієї когорти акторів, які виправляють, підказують, підтримують. Дуже мені допомагав, молодець. Усі ми, кому випало працювати з цією людиною, згадуємо Василя Андрійовича з теплотою і вдячністю. Та й зараз, коли він у Києві, спілкуємося, телефонуємо один одному. Недавно бачилися, Василь Чорношкур був гостем «Мельпомени Таврії». Взагалі мені дуже пощастило в житті: працюю і товаришую з дуже хорошими людьми. Бог так дав, що з поганими мати діло не доводиться, або, може, я їх просто не помічаю.

- Євгене, Вас називають херсонським королем комедії. Все через Ваше амплуа жартівливих персонажів. Скажіть, це якось пов’язано з Вашою вдачею?
- Ну так, я і в житті оптиміст. Але ролі пов’язані не лише з характером, а й із зовнішністю. Нам, акторам невисокого зросту, не грати героїв-коханців. Там серенади, поцілунки - це для іншого типажу.

- Як воно, грати шута? Що має бути на душі, граючи так, щоб люди сміялися?
- Щоб люди сміялися, треба не соромитися бути смішним. Інакше реакції не буде. Взагалі важкувато грати. Буває, щось трапилося, в тебе на душі погано. Але ж глядача не хвилює, він не повинен цього помічати. Він заплатив гроші й прийшов по емоції. А я маю добре зробити свою роботу. Але були в мене і трагічні ролі. Ще в училищі в нас була вистава «97» за п’єсою Миколи Куліша. Для нас - тих, хто хотів працювати у театрі ім. М. Куліша, - було дуже важливо відтворювати на сцені написане цим великим драматургом. Так от там я грав солдата без ніг. Мій герой говорив: «Нате ваш хрестик, верніть мені ноги», він їх втратив у Першій світовій... І там такий монолог сильний, глядач плакав. Потім у театрі грав некомічних персонажів у «Нью-Йорк, Нью-Йорк», «Дуже непростій історії» і т. д.

- Але ж зараз на сцені бачимо Вас веселим. Не пропонують інші ролі, чи трагічних постановок не роблять?
- Знаєте, в середині 2010-х відсотків 80 вистав у репертуарі театру були трагічними. І були повні зали, аншлаги, глядачі довго аплодували. Це були дуже потужні постановки. Ну а зараз настав такий час, коли люди не бажають плакати, сумувати, або сидіти думати, через себе пропускати. Бажають сміятися, подивитися щось легеньке, з піснями, жартами.

- Євгене, а кого ще б хотілося зіграти?
- Чесно, вже багато кого переграв. Бомжі - були, жіноче перевтілення - у казках, концертах, чимало. Аби була робота, сама роль непринципова. Вона якщо є, то є й нові образи. А от хотілось би більше режисерів із цікавим матеріалом.

- Не повірю, що Вас, з такою колоритною зовнішністю і давно відточеною акторською майстерністю, не запрошували грати у кіно...
- Запрошували, не раз телефонували, щоб на 5 днів приїхав, на тиждень. Але все якось не складається, театральний графік не дозволяє відволікатися на інші проекти, тим більше в інших містах.

- До речі, кіноіндустрія таки відібрала в Херсона низку талановитих акторів. Ваші колеги тепер на великих екранах, а театру, як на мене, їх бракує. Можете пообіцяти херсонському глядачу, що не поїдете в інше місто?
- Спостерігаю за колегами, дивлюся в інтернеті їхні фільми та вистави, і щиро радію їхнім успіхам. Знаєте, риба шукає де глибше, а людина - де краще. Щодо мене, чесно, якби хотів кудись поїхати, вже б давно поїхав. Планів залишити Херсон в мене немає. Хоча, не приховую, були. Думав, може, в Київ податися, в інший театр... А потім раз і - ну тут же мої глядачі, робота, батьки. З початку все починати? А життя швидко плине, здається, тільки 25 було, вже 40. Дивишся, донька, тільки ж з пологового забирав, вже 9 клас закінчує... їхати кудись, залишати тут родину, чому вона має страждати?

- Кому б хотіли подякувати зараз, вже у статусі заслуженого артиста?
- По-перше, батькам, вони мудрі й сильні. Дружині, вона в мене золота. Коли від Олександра Андрійовича прийшло те повідомлення, це був пізній вечір, я розбудив кохану, кажу: Жанно, ми отримали звання! Дякую тобі за те, що в мене завжди є тил, що вдома все добре, діти нагодовані. І коли йду на сцену, моя голова не забита чимось іншим, окрім театру. Дякую керівництву рідного театру і колегам, партнерам, з якими працював на сцені.

- Про що тепер мріє Євген Гамаюнов?
- Дуже мріяв бути заслуженим артистом отримав це звання. А тепер у мене з’явилася нова мрія.

- Народний артист України?
- Мрію мати свою квартиру. Бо живу з родиною в гуртожитку. Я з 16 років по гуртожитках, найманих квартирах. А вже й двоє дітей. Ті 12 квадратів, знаєте, не дуже комфортно. Мрію отримати квартиру або на неї заробити, хоча зарплати в нас не такі великі.

- Євгене, дуже вдячна за відверту розмову. Бажаю Вам, щоб заповітна мрія збулася якомога швидше. Вам - здоров’я і наснаги, щоб втілити задумане. А ще - нових та цікавих ролей!

Спілкувалася Марина Савченко
«Новий день».- №49 (5458).- 02.12.2020.- стр.14

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.