Перші дослідницькі програми у класичній археології Північного Причорномор'я (ХVIII – середина ХIХ ст.)
Археологія, як і будь-яка інша наука, є культурною системою з рефлексією, яка сама себе усвідомлює та існує відповідно до цього усвідомлення. З позицій наукознавства історія археології може бути представлена як історія формування, функціонування, взаємодії та зміни наукових спільнот та існуючих у їх рамках шкіл, об'єднаних загальною системою наукових ідей, оцінок, методики досліджень та інших елементів. У ряді наукознавчих концепцій поняття парадигми (Т. Кун), епісистеми (М. Фуко), традиції, особистісного знання, по суті, є різними визначеннями для позначення одного явища - дослідницької програми, в рамках якої працює вчений.
У загальному вигляді дослідницька програма сприймається як сукупність цілей, завдань та методів пізнання. Поняття дослідницької програми, запроваджене наукознавство І. Лакатосом, включає як типи питань чи завдань, і відповідні їм методи незалежно від цього, йдеться про теоретичному знанні чи емпіричному описі.
Не менш важливе місце в історико-наукових дослідженнях займає аналіз соціально-психологічних характеристик окремих науковців та конкретних наукових співтовариств. Соціально-психологічна історія науки допомагає відповісти питанням, чому одні вчені змогли дати щось нове у своїх дослідженнях, інші - ні, попри сприятливі творчі умови.
З цих двох позицій спробуємо подивитись історію вітчизняної класичної археології XVIII – середини XIX ст. У світовій культурі класична (антична) археологія виникла як перший розділ археологічної науки, що оформився, з власним фондом джерел, методами їх обробки, проблематикою та системою наукових організацій. Генетично вона нерозривно пов'язана з іншими розділами антикознавства - класичною філологією, власне давньою історією, історією матеріальної та духовної культури, історією мистецтв тощо, які у складі загальнокультурних цінностей у XVIII столітті увійшли до структури культури європейської, у тому числі й російської, класицизму. В рамках загальнокультурних категорій, підходів, методів здійснювався початковий пошук, накопичення та систематизація античного речового матеріалу, емпірично визначалися специфічні завдання та прийоми власне археологічних досліджень. Зародившись як діяльність захоплених давниною дилетантів, класична археологія стала своєрідним "випробувальним полігоном" структуроутворюючих характеристик археологічної науки, сферою підготовки перших археологів-професіоналів, об'єднаних спеціалізованими науковими центрами.
На наш погляд, становлення наукового знання про пам'ятки Північного Причорномор'я античної доби (XVIII – середина ХІХ ст.) розпадається на три етапи.
Перший етап (1724-1802), фактично повністю пов'язаний з діяльністю заснованої у 1724-1725 рр. за указом Петра I Петербурзької Академії наук, став часом початкового ознайомлення зі старожитностями північного узбережжя Понту та пов'язаною з ними проблематикою. У Росії її XVIII століття, крім небагатьох учених Петербурзької Академії наук, ще склалося коло фахівців, професійно займалися матеріальними залишками античної епохи. Г.З. Байєр, Г.Ф.В. Юнкер, В.М. Татіщев, І. Шульц, Х. Крузіус, Г.Ф. Міллер, І.Е. Фішер, І.Ф. Гакман та ін обмежувалися вивченням наративної традиції, невеликої кількості відомих тоді монет і випадкових знахідок.
Протягом усього XVIII ст. у приватні колекції та перші музеї (Кунсткамера, Ермітаж) надходили пам'ятники зі скіфських та сарматських курганів Подонья та Приазов'я. У 1763 р. генерал-поручиком А.П. Мельгуновим було розкопано Литою курган, який збагатив науку пам'ятками скіфської архаїки, комплекс якого було вивчено акад. Г.Ф. Міллером.
З приєднанням до Росії Північного Причорномор'я вітчизняна наука отримала новий об'єкт дослідження як матеріальних залишків грецьких міст-колоній та його некрополей. Російське суспільство епохи класицизму сприймало пам'ятки античної археології далеко неоднозначно. У масовій історичній свідомості переважали повсякденно-емпіричний (у крайньому своєму прояві – утилітарний) та художньо-естетичний підходи. Перший розглядав давнину як "куріози", "раритети", що виявилося в збиранні "антиків" в одних і тих же музеях і приватних зібраннях разом з природничо-історичними рідкостями, другий, згідно з естетикою І. Вінкельмана, бачив у них втілення ідеалу античності, недосяжний зразок для наслідування, витончені твори стародавнього мистецтва. Третій, науково-теоретичний підхід, знайшов свій відбиток у дослідженнях вчених Петербурзької Академії наук та вузького кола високоосвічених любителів, які розглядали відомі тоді пам'ятники насамперед як історичні джерела.
У роки проведення знаменитих "вчених подорожей" Петербурзької АН була вироблена комплексна програма дослідницьких завдань, згодом успішно застосована в Причорномор'ї, спрямована на вивчення старожитностей у контексті певного антропогенного та природного ландшафту, незалежно від їхньої культурно-історичної приналежності. Особливу увагу було звернено на методику досліджень - необхідність при розкопках та розвідках тотальної фіксації всіх об'єктів (незалежно від їхньої "зрозумілості" для дослідника та "важливості" для науки того часу), складання малюнків, ландкарт, словників місцевих термінів, залучення етнографічних паралелей, порівняльного аналізу письмових та археологічних джерел. Детальний виклад цієї програми наведено в інструкції акад. Г.Ф. Міллера ад'юнкту І.Е. Фішеру (1740). Саме такий підхід дав результати, які не втратили свого наукового значення досі. Найбільш повно він позначився на працях вчених-енциклопедистів П.С. Палласа, І.А. Гільденштедт, В.Ф. Зуєва, К.І. Габлиця, Ф.К. Маршала фон Біберштейн. Використовуючи сучасну наукову термінологію такі дослідження з повним правом можна називати міждисциплінарними. Найбільш яскравими зразками можуть вважатися дослідження К.І. Габлиця та П.С. Палласа на Гераклійському півострові поблизу Севастополя.
Другий етап (1803–1838) становлення класичної археології характеризується процесом її самоусвідомлення як спеціальної наукової дисципліни. У 1803 р. був прийнятий новий регламент АН, що включив історію до кола дисциплін, що нею вивчаються.
На початку ХІХ ст. під впливом західної літератури термін "археологія" міцно увійшов до вітчизняної науки. З 1809 в Московському університеті читався курс "археології та історії витончених мистецтв"; паралельно велися курси з "грецьких і римських старожитностей". Після європейськими антикваріями вітчизняна професура дотримувалася поглядів, за якими об'єктом вивчення археології визнавалися лише художні пам'ятки високорозвинених цивілізації Стародавнього Єгипту, Греції та Італії, які естетично-споглядальне сприйняття зводилося в абсолют. Давно "варварів" спочатку взагалі не бралися до уваги. З огляду на специфіки джерельної бази класична археологія розглядалася, з одного боку, як розділ мистецтвознавства, з іншого - як із приватних дисциплін антиковедения. Як правило, у методичному відношенні при аналізі знахідок перше місце ставилася художня та історична, а чи не власне археологічна інтерпретація пам'ятника.
Протягом першої третини ХІХ ст. утворилося три наукові центри класичної археології Причорномор'я. У Петербурзі працювали академіки Є.Є. Келер, Х.Ф. Грефе, Ф.І. Коло, президент Академії мистецтв та директор Публічної бібліотеки О.М. Оленін, письменник та державний діяч І.М. Муравйов-Апостол та активний член Румянцевського гуртка, згодом академік Петербурзької АН П.І. Кеппен. Академічна наука приділяла основну увагу вивченню письмових, епіграфічних та нумізматичних джерел. Інші категорії речового матеріалу розглядалися з погляду канонів класичного мистецтва. Так, О.М. Оленін, який присвятив спеціальне дослідження знахідкам з кургану Куль-Оба (що залишилося невиданим), охарактеризував знамениту бляху у вигляді фігури оленя, що лежить, виконану в скіфському звіриному стилі, як творіння "невмілого скульптора" епохи "найкращих часів мистецтва".
Європейсько визнаний вчений, хранитель Ермітажу академік Є.Є. Келер, який займав академічну кафедру старовин грецьких та римських, у 1804 та 1821 рр. здійснив дві спеціальні археологічні експедиції до Новоросії. Типовий німецький гелертер антикварного штибу, він розумів завдання археології в руслі естетики І. Вінкельмана. Є.Є. Келер видавав переважно новий епіграфічний і нумізматичний матеріал, і навіть пам'ятки скульптури і гліптики, і його заслуги безперечні. Він "започаткував вивчення старожитностей, що знаходяться на півдні Росії і підняв його на високий ступінь суворої, наукової чіткості", - писав про Келера професор Московського університету П.М. Леонтьєв. Однак, як красномовно свідчить невиданий щоденник його поїздки Новоросійським краєм (1821 р.), в будівельних залишках античного часу Келер розбирався вкрай слабо і часто не міг, на відміну від дослідника П.С. Палласа, який відвідав ті ж місця за тридцять років до Келера і спеціально не займався стародавностями, правильно оцінити і інтерпретувати конкретну археологічну ситуацію багатьох археологічних об'єктів, видимих на поверхні землі.
Визнаний у вітчизняній, а й у європейській науці свого часу мало не "живим класиком", Є.Є. Келер мав "прикладний" стиль мислення, що має сильну роздільну здатність у вузьких областях конкретного знання - епіграфіки, нумізматики, історії мистецтв, джерелознавства античної письмової традиції, але аж ніяк не в археології в сучасному її розумінні.
Є.Є. Келер, з погляду, був ученим із яскраво вираженими рисами критика і ерудиту, що має критичні потенції значно перевершували творчі можливості. Для його публікацій властиве прагнення ясності, упорядкованості, загострена увага до дрібниць і скрупульозність в аналізі джерел.
Свого роду противагою петербурзькій академічній науці стали неформальні об'єднання провінційних любителів археології - гуртки нефахівців, які спонтанно виникли в Одесі та Керчі. Провідну роль них відігравали особи, перевершували за рівнем інтелектуального і наукового розвитку звичайних дилетантів (у разі, без принизливого відтінку), які зросли серйозних дослідників. Це відставний полковник, Керч-Єнікальський градоначальник, член-кореспондент Паризької Академії написів та красного письменства (з 1821 р.) І.А. Стемпковський та директор Одеського та Керченського музеїв старожитностей, відомий колекціонер, член-кореспондент Берлінської Академії наук (з 1830 р.) І.П. Бларамберг.
На початкових етапах розвитку науки дилетантизм неминучий у зв'язку з відсутністю корпусу, що ще тільки формується, власне наукових знань і принципів. Від простого колекціонування антиків та перекопування культурного шару з метою пошуку високохудожніх творів археологи-аматори перейшли до розкопок із науковими цілями, усвідомили необхідність складання польової документації та топографічної фіксації пам'яток. Ними самими чи під їхнім керівництвом було виконано перші плани античних городищ Боспора, архітектурні обміри похоронних споруд - склепів і катакомб. Французький рояліст-емігрант Поль Дюбрюкс, який жив у Керчі, за графом І.О. Потоцьким знайшов оригінальну методику розкопок курганів - на знесення до материка, що, як правило, гарантувало знахідку поховань.
Серед провінційних археологів було вироблено першу дослідницьку програму класичної археології Причорномор'я, сформульована І.А. Стемпковським у 1823 р. під назвою "Думки щодо відшукання старожитностей у Новоросійському краї". У ній вперше було названо як стратегічні цілі, так і тактичні завдання розвитку науки: складання склепінь наративної традиції про Причорномор'я, повних корпусів епіграфічних, нумізматичних та археологічних джерел, тотальна фіксація та вивчення всіх без винятку пам'яток, насамперед городищ, проведення розкопок з науковими цілями , вжиття заходів щодо консервації, реставрації та охорони старожитностей, складання планів та обмірних креслень архітектурно-археологічних залишків, картографування пам'яток. На думку автора, антикварії мають об'єднатися у наукове товариство з єдиною програмою польових та кабінетних досліджень, сприяти створенню мережі спеціалізованих археологічних музеїв.
На жаль, взаємини між представниками академічної науки, в особі Є.Є. Келера, і провінційними об'єднаннями дослідників зрештою не склалися. " Ми шануємо всіх нулями, а одиницями себе... " Пушкінська формула інтелектуального егоїзму, з погляду, дуже справедлива для характеристики особистості петербурзького академіка. Вже зарубіжні наукові публікації І.А. Стемпковського та І.П. Бларамберга зустріли неоднозначну реакцію - підтримку та схвалення у західних колег, у тому числі професійних вчених, та різкі рецензії з боку Є.Є. Келера. Аналогічна доля спіткала роботу нещодавнього випускника Харківського університету П.І.Кеппена.
Так було в монографії дійсного члена Паризької Академії написів Дезире Рауль Рошетта " Грецькі давнини Боспора Кіммерійського " (Париж, 1822) широко використані матеріали, зібрані І.А. Стемпковським та І.П. Бларамберг. Книга була зустрінута різкою, багато в чому необ'єктивною та упередженою рецензією охоронця Ермітажу, де Є.Є. Келер "не щадить анітрохи слабкі сторони противника і відкриває їх у такому жахливому множині, які могла помітити лише його гострота розуму і незмірна вченість". Справді, це видання хоч і було повно помилок і неточностей, проте стало першим у світовому антикознавстві узагальнюючою працею з античних старовин Причорномор'я, до того ж написаним французьким, а не російським ученим.
Різкий тон відгуків Є.Є. Келера про праці провінціалів часто переходив допустимі межі наукової етики. Замість спокійної конструктивної критики на перший план вийшла примхлива дратівливість та причіпки по дрібницях, які стали об'єктивним гальмом розвитку науки на периферії. Академік розкривав неминучі помилки і недоліки в працях своїх опонентів, даючи при цьому зрозуміти, що дилетанти - "неосвічені прибульці", "варяги" в храмі антикознавства, чиї публікації рясніють "фальшивими, вигаданими твердженнями". Зневажлива зарозумілість до робіт "нещасних молодших дітей Понтійської Кліо", що пояснюється прагненням зберегти першість у науці, доповнювалося як відкритим ігноруванням інших досліджень провінціалів, так і приписуванням пріоритету першого видання невідомих раніше пам'ятників.
Зневажлива зарозумілість до робіт "нещасних молодших дітей Понтійської Кліо", що пояснюється прагненням зберегти першість у науці, доповнювалося як відкритим ігноруванням інших досліджень провінціалів, так і приписуванням пріоритету першого видання невідомих раніше пам'ятників. Ряд монет, які вперше введені в науковий обіг І.А. Стемпковським та І.П. Бларамберг, Є.Є. Келер оголосив фальшивими, хоч вони були справжніми.
Ситуацію, що склалася, дуже влучно описав І.А. Стемпковський в одному з листів П.І.Кеппену: "Шкода, що через це історія місцевого краю, і без того досить темна, ще більше затемнюється і заплутується, що багато пам'ятників, в достовірності яких немає жодного сумніву, одним словом м. Келера виписуються в число підроблених. Судячи з знань його та досвідченості, багато хто повірить йому більше, ніж комусь, нанесене їм через це науці, якій присвятив він своє життя, вирахувати неможливо, і я не розумію ніяких почуттів його і намірів у цьому випадку. ". Митрополит Євген (Болховітінов) у листі до графа Н.П. Румянцеву так прокоментував це протистояння: "Відомо, що майстри не люблять слави підмайстрів та учнів".
Конфронтація призвела до того, що Одеський археологічний гурток фактично втратив зв'язок з Петербурзькою АН, а його члени воліли відправляти свої дослідження та матеріали про нові знахідки не до Петербурга, а до Парижа та Берліна, де вчені виявилися більш доброзичливими до представників російської провінційної науки.
Вже 1824 р. І.А. Стемпковський став на захист своїх однодумців, намагаючись довести важливість та значущість міжнародних контактів для вітчизняної науки. У відкритому листі редактору "Вісника Європи" з нагоди виходу книги Д. Рауль Рошетта він писав: "Сміливо можу запевнити, що найважливіші з написів та медалей, виданих Рошеттом, давно відомі були багатьом у нас у Росії, але публіка нічого про них не знала , і ці скарби, незначні нічого, поки приховані в пилу кабінетів, були втрачені для вченого світла ... Напрям дано, і ми тепер можемо сподіватися, що помалу ... недосконалості виправляються розсудливою критикою, темні місця пояснюються, і нові цікаві відомості та матеріали для історії не будуть тліти в портфелях і кабінетах. осіб та націй?".
Відмінність стилів мислення та психологічного вигляду провінціалів і московських вчених найяскравіше сфокусовано протистоянні Е.Е. Келера та І.А. Стемпковського. За класифікацією вчених, запропонованої В. Оствальдом, перший належав до типу класиків, другий – до типу романтиків. Класики, згідно з Оствальдом, працюють у тиші усамітнення, не мають учнів і не створюють школи, у їхній діяльності переважають елементи індивідуальної творчості. Навпаки, романтики багато часу віддають науково-організаційній діяльності, пропаганді своїх поглядів, популяризації їх для суспільства, їхня творчість тісно переплітається з діяльністю наукового колективу.
Відкритий характер І.А. Стемпковського визначив стиль його наукової діяльності. Роботи останнього безпосередньо пов'язані з польовими та кабінетними дослідженнями його друзів в Одесі та Керчі, колег у Петербурзі (П.І. Кеппен), Парижі (Д. Рауль Рошетт), Берліні (А. Бек). Будучи членом Товариства історії та старожитностей російських при Московському університеті (з 1825 р.), він невпинно переконував вітчизняних антикваріїв у необхідності вивчення як слов'яно-російських, а й класичних старожитностей, що знаходяться на території Росії. Якщо Є.Є. Келер публікував свої роботи у суто академічних виданнях французькою та німецькою мовами, а окремі монографії видавав вкрай малими тиражами, які не надходили у вільний продаж і поширювалися у вузькому колі професіоналів, то І.А. Стемпковський залишив безліч наукових та науково-популярних статей та нотаток у столичних та периферійних виданнях як російською, так і французькою мовами.
Після серії різких публікацій Є.Є. Келера на адресу І.А. Стемпковського, І.П. Бларамберга та П.І. Кеппен видавнича активність провінційних антикваріїв різко впала. Більшість створених дилетантами досліджень 1820-х-початку 1830-х рр. залишилися невиданими, хоча їх публікація суттєво збагатила б науку - це монографічна праця П.І. Кеппена "Ольвія, стародавнє місто на річці Буг", дослідження І. А. Стемпковського з історії Боспора, засноване на критичному аналізі всіх відомих на той час писемних, нумізматичних, епіграфічних та археологічних джерел (рукопис був направлений автором до Паризької Академії написів), та ціла серія статей І. П. Бларамберга з різних археологічних питань. П. І. Кеппен залишив археологічні студії та переключився на заняття статистикою, етнографією та географією Росії, хоча збирав відомості про археологічні пам'ятки до кінця своїх днів.
Очевидно, що творчі дискусії у науці необхідні. Інша річ, коли представники одних наукових поглядів не дають і слова сказати прихильникам інших точок зору. Є.Є. Келер всіляко оберігав "монопольну ситуацію", що склалася в російському антикознавстві першої третини XIX ст. Зарозумілість та професійний снобізм столичного академіка на якийсь час стали гальмом для появи і нових ідей, і нових людей у науці. І.А. Стемпковський, який дивився на археологію з ширших позицій, зумів визначити подальші шляхи розвитку науки багато десятиліть вперед. Для сучасної археології як джерельної дисципліни набагато більше значення мають копіткі натурні дослідження дилетантів (матеріали їх розкопок, описи та плани архітектурно-археологічних залишків античного часу), ніж праці акад. Є.Є. Келера, що стояли на висоті сучасного йому наукового знання, але сьогодні викликають лише суто історіографічний інтерес.
У вітчизняній історіографії досягнення петербурзького академіка зазвичай підкреслювалися, яке помилки і недоліки просто виявилися забуті. Стосовно особи Е.Е. Келера спрацював так званий "ефект Матвія", відкритий Р. Мертоном і полягає в тому, що розподіл визнання і забуття в науковому співтоваристві відповідає висловлюванню, що міститься в "Євангелії від Матвія": "Тому, що має, помножиться, у бідного і забереться". Інакше кажучи, відомі вчені отримують непропорційне наукове визнання, тоді як маловідомі залишаються такими і забуваються зовсім. Навпаки, при оцінці діяльності провінціалів з Одеси та Керчі найчастіше наголошувався на її непрофесійному, дилетантському характері (недостатній рівень наукової підготовки, недбалість розкопок тощо), а не їхні заслуги перед наукою як першовідкривачів низки її напрямків.
Відомий наукознавчий постулат у тому, що у початкових етапах розвитку науки дилетантизм грає важливу роль, та його ефективність різко падає лише на рівні розвиненої, розчленованої науки, під час аналізу ситуації, що склалася у російської класичної археології першої третини ХІХ ст., повністю себе виправдовує.
Нерозвиненість організаційних форм класичної археології почала гальмувати процеси її подальшого розвитку. Суперництво та розбіжності між представниками столичної та провінційної науки, різниця підходів до вивчення пам'яток зрештою призвела до сумного результату. Зникнення життя в 1830-х гг. І. П. Бларамберга (1831), І.А. Стемпковського (1832), П. Дюбрюкса (1835) призвів до втрати наступності в польовій практиці та забуття завітів І.А. Стемпковського, який закликав вивчати всі групи пам'яток, насамперед поселення. Є. Келер (пом. 1838 р.), який присвоїв собі право одноосібного володіння науковою істиною, у відсутності учнів і залишив школи - його кафедра в Петербурзької АН залишалася вакантною 12 років, до 1850 р., коли її зайняв акад. Л.Е. Стефані.
Початок широкомасштабних польових робіт у Новоросійському краї пов'язані з відкриттям кургану Куль-Оба під Керчю (1830). З цього моменту уряд почав розглядати землі півдня Росії як джерело поповнення Ермітажу витворами мистецтва великої художньої та матеріальної цінності. Розкопки доручили чиновнику міністерства Імператорського Двору Д.В. Карейше та А.Б. Ашику, наступнику І.П. Бларамберга на посаді директора Керченського музею старожитностей. Дослідницькі завдання та методика їх польових робіт склалися під впливом певного "соціального" замовлення - петербурзька влада вимагала доставки до столиці золотих речей та високохудожніх творів античного ремесла. Головна увага приділялася розкопкам могильників, які по суті мали скарб шукачів.
Протягом другого періоду було розпочато обстеження та розкопки городищ і курганів з науковими цілями, усвідомлено необхідність складання польової документації та топографічної фіксації пам'яток, опубліковано серію праць дискусійного характеру, прийнято перші урядові розпорядження про охорону старожитностей (1805, 1822). - у Миколаєві (1803), Харкові (1805), Феодосії (1811), Одесі (1825) та Керчі (1826).
На етапі (1839-1859) відбувалося становлення організаційної структури класичної археології. У 1839 р. було засновано Одеське суспільство історії та старожитностей (ООІД), у 1846 р. - Петербурзьке археолого-нумізматичне суспільство (згодом - Імператорське Російське археологічне товариство), у 1859 р. - Імператорська археологічна комісія країні.
Програма досліджень Одеського товариства включала: поширення історичних та археологічних знань про південну Росію шляхом збирання, опису та зберігання старожитностей Новоросії, критичне вивчення писемної традиції про Північне Причорномор'я. Крім археологічних досліджень, суспільство займалося і суто історичними, археографічними, географічними, етнографічними, статистичними.
Частина завдань, поставлених раніше І.А. Стемпковським, знайшла свій відбиток у програмній промові президента ООИД Д.М. Княжевича "Про способи до досягнення мети, запропонованої статутом суспільства" (1840), де наголошувалося на необхідності картографування курганів, поліпшення методики їх розкопок, зняття планів городищ та обмірних креслень архітектурних залишків, копіювання фресок, створення музею товариства, складання склепіння повідомлень Причорномор'я. Незважаючи на отримане право виробництва розкопок по всьому півдні Росії, польова робота ООІД залишалася обмеженою через хронічний брак коштів. Археологи не обтяжували себе упорядкуванням необхідної польової документації, попри складені секретарем ООИД Н.Н. Мурзакевичем "Правила для розриття курганів" (1843) і "Навчання, як слід чинити при відкритті старожитностей" (1851). У цих перших інструкціях з виробництва розкопок серед завдань археолога наголошується на необхідності топографічних прив'язок до місцевості, складання обмірних креслень, малюнків, планів, ведення щоденника, фіксація стратиграфічних розрізів, регламентуються способи консервації та правила зберігання знахідок. Якщо в "Правилах" ще не визначається методика розкопок насипу курганів, то в "Настанові" дається рада невеликі кургани копати на знесення, а великі - траншеєю чи міною.
На жаль, практично основні положення правил розкопок не знаходили належного застосування. Навіть їх укладач Н.М. Мурзакевич, який безуспішно намагався впливати на А.Б. Ашика та Д.В. Карейшу, критикуючи їх методику польових робіт, не вважав за потрібне скласти звіти про власні розкопки на острові Фідонісі (1841) та в Ольвії (1846). Розкопки та розвідки членів товариства мали на меті поповнити музей ООІД новими ефектними знахідками. Суспільство, хоч і намагалося втілити у життя ряд завдань, поставлених І.А. Стемпковським, головні з них було виконати не в змозі через недостатній рівень історико-філологічної та археологічної підготовки своїх членів.
З моменту створення Петербурзьке археолого-нумізматичне суспільство головну увагу приділяло вивченню античної нумізматики (Б.В. Кене, В.В. Григор'єв, Е.Г. фон Муральт, А.А. Сибірський, А.С. Уваров та ін.). У його статуті зафіксовано пріоритетні напрямки дослідницької програми: "Суспільство має предметом вивчення археології класичної, переважно ж пам'яток середніх віків та нумізматики новітньої, як східної, так і західної, звертаючи в особливу увагу на монети, медалі та предмети стародавнього мистецтва, що знаходяться або відкриваються в Росії". Поїздки членів товариства П. Сабатьє, А.С. Уварова та А.А. Сибірського по Північному Причорномор'ю сприяли появі цілого ряду монографічних досліджень про класичні давнини Новоросії. Суспільство співпрацювало з графом Л.А. Перовським, які прагнули впорядкувати розкопки та покращити методику польових досліджень у Новоросії. В обов'язковому порядку археологам наказувалося вести записи робіт, зйомку планів, виготовлення малюнків знахідок, складання докладних польових звітів.
У роки класична археологія збагатилася поруч чудових відкриттів. Проте методичні прийоми, вироблені попередній час, було забуто і науковий рівень розкопок істотно знизився. Розкопки поселень, без чіткої дослідницької програми та необхідного обсягу знань, не могли дати стільки ефектних знахідок, як розкопки курганів. Тому основний напрямок досліджень було зрушено від основних завдань, поставлених І.А. Стемпковським, і що намітилася у першій чверті ХІХ ст. гармонію у вивченні всіх груп пам'яток закріплено не було.
Лише наприкінці минулого століття, на новому етапі розвитку науки, вітчизняне антикознавство розпочало реалізацію деяких завдань дослідницької програми І.А. Стемпковського: створення зведених фундаментальних корпусів писемних, епіграфічних, нумізматичних та археологічних джерел. Ідеї І.А. Стемпковського отримали подальший розвиток у деталізованій дослідницькій програмі акад. М.І. Ростовцева, сформульованої їм у статті "Класичні та скіфські давнини північного узбережжя Чорного моря" (1918). Як у цій, так і в інших роботах класика світового антикознавства дається висока оцінка досліджень археологів-аматорів першої третини ХІХ ст., які зуміли правильно зрозуміти головні завдання наукового вивчення античних пам'яток Причорномор'я. Насправді програма І.А. Стемпковського – М.І. Ростовцева має вичерпний характер і сьогодні. Їй йдуть сучасні вчені, навіть не підозрюючи, що "говорять прозою".
Тут ми стикаємося з досі неусвідомленим феноменом. Програма, вироблена на початковому етапі розвитку науки не професійним вченим, а дилетантом, залишається актуальною і сьогодні. Н.Г. Чернишевський вірно зауважив: "Нова епоха в науці створюється найчастіше не фахівцем, який занадто звик до рутини і зазвичай відрізняється від своїх товаришів тільки більшим або меншим обсягом, але не істотною відмінністю у змісті знання, - перетворювачами науки є звичайні люди, які спочатку займалися іншою галуззю знання... Причина тому дуже проста: людина, яка приступає до глибокого дослідження із запасом знань, чужих іншим вченим, легше помічає в новому предметі сторони, що вислизають від їхньої уваги». Цей парадокс, як видається, наочно демонструє представлений на суд читача короткий огляд перших дослідницьких програм вітчизняної класичної археології.
Примітки.
1 Исследование проведено при финансовой поддержке РГНФ, проект № 96-01-00236.(назад)
2 Кузнецова Н. И. Наука в ее истории: (Методологические проблемы). М., 1982. С. 38.(назад)
3 Розов М. А. Понятие исследовательской программы // Исследовательские программы в современной науке. Новосибирск, 1987. С. 7, 13.(назад)
4 Карцев В. П. Социальная психология науки и проблемы историко-научных исследований. М., 1984. С. 11.(назад)
5 Лебедев Г. С. История отечественной археологии: 1700-1917 гг. Л., 1992. С. 34-35.(назад)
6 Тункина И. В. Неизданная работа М. И. Ростовцева "Классические и скифские древности северного побережья Черного моря" // SKUQIKA: Избранные работы академика М.И.Ростовцева. Петербургский археологический вестник. 1993. № 5. С. 23. (назад)
7 Тункина И. В. Становление классической археологии в России (XVIII -середина XIX вв.). Автореф. дисс... канд. ист. наук. Л., 1989. С. 15-16.(назад)
8 Тункина И. В. Первый исследователь скифских курганов: К биографии А. П. Мельгунова (1722-1788) // Очерки истории отечественной археологии. М., 1998. Вып. 2. С. 12-26. (назад)
9 [Миллер Г.Ф.] Изъяснения о некоторых древностях, в могилах найденных // Ежемесячные сочинения и известия об ученых делах. 1764. Декабрь. С. 483-515.(назад)
10 Тункина И. В. Становление классической археологии... С. 5, 7.(назад)
11 Лебедев Г. С. История отечественной археологии... С. 58-59.(назад)
12 Радлов В. В. Сибирские древности. СПб., 1888. Т.1. С. 106-114.(назад)
13 Щеглов А. Н., Тункина И. В. Из истории изучения античного культурного ландшафта в Крыму (конец XVIII - первая половина XX вв.) // Традиции российской археологии: Матер. Методологич. семинара ИИМК РАН. СПб., 1996. С. 27-32.(назад)
14 История Академии наук СССР. М.; Л., 1964. Т. 2. С. 671.(назад)
15 Формозов А. А. История термина "археология" // Вопросы истории. 1975. № 8. С. 215-216.(назад)
16 Каченовский М. Т. О художественных произведениях, как памятниках древних народов, которые более или менее известны потомству по мере успехов их в изящных искусствах. М., 1819. С. 24.(назад)
17 О его работах в области античной археологии см.: Тункина И. В. П. И. Кеппен как исследователь Ольвии (становление археолога) // Археологические вести. 2000. № 7 (в печати).(назад)
18 РА ИИМК. Ф. 7. Оп. 1. Д. 10. Л. 109-109 об. Подробнее см.: Тункина И. В. А. Н. Оленин и древности Южной России // Санкт-Петербург и отечественная археология: Историографич. очерки. СПб., 1995. С. 18-27. (Труды семинара "Проблемы истории и историографии археологической науки". Вып. 1).(назад)
19 О нем см.: Уткина Л. М. Академик Е. Е. Келер и Эрмитаж // Немцы в России: петербургские немцы. СПб., 1999. С. 99-118; Гинзбург Г. И. Г. К. Келер и библиотека Эрмитажа // Древний мир и мы: Классическое наследие в Европе и России. СПб., 2000. Вып. 2. С. 92-98.(назад)
20 Леонтьев П. М. Обзор исследований о классических древностях северного берега Черного моря // Пропилеи. 1851.Кн. 1. С. 72.(назад)
21 ОР РНБ. Нем. IV Q 181.(назад)
22 Паллас П. С. Наблюдения, сделанные во время путешествия по южным наместничествам Русского государства в 1793-1794 годах. М., 1999. (Научное наследство. Т. 27).(назад)
23 Тункина И. В. А. С. Пушкин и археологи юга России // Пушкин и классические древности: Каталог по материалам выставки. СПб., 1999. С. 20-23.(назад)
24 О нем см.: Тункина И. В. Иван Алексеевич Стемпковский: Материалы к биографии // SUSSITIA: Памяти Юрия Викторовича Андреева. СПб., 2000. С. 357-379.(назад)
25 О нем см.: Тункина И. В. 1) Новые материалы о коллекции древностей И. П. Бларамберга // Проблемы истории и археологии Нижнего Поднестровья: Тез. докл. науч. конф. Белгород-Днестровский, 1995. С. 66-67; 2) К истории изучения античных памятников Западного Причерноморья в 1828-1829 гг. // Stratum plus. 1999. № 3: Скифский квадрат (СПб.; Кишинев; Одесса). С. 354-358; 3) Раскопки И. П. Бларамберга в Керчи в 1826 г. // Боспорское царство как историко-культурный феномен. Материалы научной конференции (декабрь 1998 г.). СПб., 1998. С. 96-102. (назад)
26 О нем см.: О судьбе рукописного наследия Павла Дюбрюкса // Боспорский феномен: Греческая культура на периферии античного мира. Материалы международной научной конференции, декабрь 1999 г. СПб., 1999. С. 8-35.(назад)
27 АГЭ. Ф. 1. Оп. I-1831. Д. 19. Л. 93 об.(назад)
28 Стемпковский И. А. Мысли относительно изыскания древностей в Новороссийском крае // Отечественные записки. 1827. Ч. 29. Кн.81. С.49-52.(назад)
29 См., например: Kohler H.K.E. D'un roi du Bosphore-Cimmerien. [Рец. на соч.:] Notice sur les medailles de Rhadameadis, roi inconnu du Bosphore-Cimmerien, decouvertes en Tauride en 1820, par J. de Stempkovsky. Paris, 1822 // Gesammelte Schriften. Bd 1. SPb., 1850. S. 30-43. (назад)
30 Kohler H.K.E. Beurtheilung einer Schrift: Alterthumer am Nordgestade des Pontus, von Peter v. Koppen. Wien, 1823 // Gesammelte Schriften. Bd 2. SPb., 1850. S. 5-44.(назад)
31 Kohler H.K.E. Remarques sur un ouvrage intitule: Antiquites du Bosphore-Cimmerien publiees et expliquees par Raoul-Rochette. Paris, 1822 // Gesammelte Schriften. Bd1. SPb., 1850. S.81-234.(назад)
32 Леонтьев П. М. Обзор исследований... С.76.(назад)
33 См., напр.: Kohler H. K. E. Memoire sur les Iles et la Course consarees a Achille dans le Pont-Euxin // Memoires de l'Academie imperiale des sciences de St. Petersbourg. V serie. T. 10. 1826. P. 771.(назад)
34 Тункина И. В. Член-корреспондент Парижской Академии надписей И. А. Стемпковский и ученые Петербургской Академии наук // Петербургские чтения: Тез. докл. науч. конф., посвящ. 291-летию Санкт-Петербурга (23-27 мая 1994 г.). СПб., 1994. С. 160-162.(назад)
35 ПФА РАН. Ф. 30. Оп. 3. Д. 282. Л. 5 об.(назад)
36 Переписка митрополита киевского Евгения с государственным канцлером графом Николаем Петровичем Румянцевым и с некоторыми другими современниками (с 1813 по 1823 г. включительно). Вып.2. Воронеж, 1885. С. 82, 83.(назад)
37 Стемпковский И. А. Письмо редактору. Саратов, 11 февраля 1824 г. // Вестник Европы. 1824. Февраль. № 3. С. 233-235.(назад)
38 Родный Н. И. Проблемы научного творчества и организации науки в трудах естествоиспытателей // Очерки истории и теории развития науки. М., 1969. С.163-164.(назад)
39 Тункина И. В. П.И. Кеппен как исследователь Ольвии // Древнее Причерноморье: II чтения памяти проф. П. О. Карышковского. Тез. докл. юбил. конф. Одесса, 1991. С.98-99.(назад)
40 Фролов Э. Д. Русская историография античности (до середины XIX в.). Л., 1967. С.104-105,111; Нейхардт А. А. Скифский рассказ Геродота в отечественной историографии. Л., 1982. С.26-27.(назад)
41 Фролов Э. Д. Русская историография античности... С. 102, 107; Нейхардт А. А. Скифский рассказ Геродота... С. 27.(назад)
42 Тункина И. В. Классическая археология: академики и дилетанты (первая треть XIX в.) // Петербургская Академия наук в истории Академий мира: К 275-летию Академии наук. Материалы Международной конференции (28 июня - 4 июля 1999 г.). Т. 2. СПб., 1999. С. 245-256.(назад)
43 Тункина И. В. 1) Кабинет редкостей Черноморского депо карт // Очерки истории русской и советской археологии. М., 1991. С. 9-24; 2) Античные памятники в собраниях Харьковского университета (1805-1835) // Древнее Причерноморье: Кратк. сообщен. Одесского археологич. общества. Одесса, 1994. С. 147-152; 3) Создание Феодосийского музея древностей // Древнее Причерноморье: IV чтения памяти проф. П. О. Карышковского (12-14 марта 1998 г.). Одесса, 1998. С. 38-43; 4) Первые годы деятельности Керченского музея древностей // Археология и история Боспора. Керчь, 1999. Т. 3. С. 39-60.(назад)
44 Юргевич В. Н. Исторический очерк 50-летия Императорского Одесского общества истории и древностей. Одесса, 1889. С. 46-47.(назад)
45 ГАОО. Ф. 93. Оп. 1. Д. 1. Л. 21-22.(назад)
46 ГАОО. Ф. 93. Оп. 1. Д. 2. Л. 45-47.(назад)
47 ГАОО. Ф. 93. Оп. 1. Д. 55. Л. 175-176 об.(назад)
48 Устав Императорского археологического общества // Записки Императорского археологического общества, служащие продолжением записок Санкт-Петербургского археологическо-нумизматического общества. Т. 3. 1851. С. 2.(назад)
49 Тункина И. В. А. С. Уваров и древности Южной России (конец 1840-х - начало 1850-х гг.) // Погибшие святыни. Охраняется государством. IV Российская научно-практич. конф. Ч. 1. СПб., 1996. С. 163-181.(назад)
50 ИР ЦНБ НАН Украины. V, 1198-1218. Л. 2-4 об.(назад)
51 Тункина И. В. Неизданная работа М. И. Ростовцева... С. 23.(назад)
52 Ростовцев М. И. Классические и скифские древности северного побережья Черного моря / Подгот. текста, публикац. и коммент. И. В.Тункиной //SKUQIKA: Избранные работы академика М. И. Ростовцева. Петербургский археологический вестник. № 5. 1993. С. 28.(назад)
53 Тункина И. В. Формирование исследовательских программ в классической археологии Северного Причерноморья (XVIII - середина XIX в.) // Проблемы истории отечественной археологии: Тез. докл. конф. (11-13 декабря 1990 г.). СПб., 1993. С. 54-55.(назад)
54 Цит. по: Родный Н. И. Проблемы научного творчества... С. 173.(назад)
http://centant.pu.ru/centrum/publik/kafsbor/2003/tunk.htm
И.В. Тункина
Первые исследовательские программы в классической археологии
Северного Причерноморья (ХVIII - середина ХIХ в.) 1
Проблемы античной истории
Сборник научных статей к 70-летию со дня рождения проф. Э.Д. Фролова.
Под редакцией д-ра ист. наук А.Ю. Дворниченко.
СПб., 2003. ISBN 5-288-03180-0
