Херсонська поетеса розповіла про окупацію, творчість та великі мрії
09.11.2023 16:01
Вона заряджає своєю енергією та позитивом усіх навколо. Журналістка, поетеса, завліт Херсонського театру імені Миколи Куліша, мама “Поетичної шафи”, а віднедавна ще й письменниця. І все це про херсонку Альону Мовчан.
Вона разом із чоловіком-рятувальником і маленьким сином пережила окупацію. А після звільнення Херсона їздила з чоловіком-надзвичайником містами України із концертною програмою і збирала гроші на тепловізори для херсонських мнсників.
Поговорила з нею про те, що допомагає їй триматись, і, звісно, про великі мрії.
1. Альоно, що, особисто тобі, допомагало не поїхати зозулькою в окупації?
Чесно кажучи, важко відповісти на це питання, адже я досі не знаю, чи вже поїхала кукухою, чи поки ні. Спочатку я жила з вірою: ось завтра все закінчиться. Тоді з думкою: треба боротися. Потім губилась у дитині, постійних прибираннях квартири та інших буденних речах, які відволікали. Далі жила на адреналіні, коли ганялась за вай-фаєм, аби провести онлайн-зустрічі в межах «Мельпомени Таврії». Очікуванням дива, інколи – розчаруванням, а тоді знову і знову вірою. Бувало, йшла вночі вулицею і просто лягала на свою землю, аби її відчути – виглядає дивно, але… Рятували рідні. А в кінці я жила хвилюваннями: як безпечно вивезти сина.
Усі ми по-своєму травмовані. Я, приміром, не можу дивитись фільми, зовсім, ніякі! Складно читати тексти про наболіле, але часто себе пересилюю, бо то треба для роботи.
2. Як виникла ідея написати книгу про окупацію? Які відгуки отримуєш? Як реагують читачі, які не пережили окупації?
Певні речі занотовувала в окупації… А ідея виникла випадково в розмові з чоловіком. «Альона, про це все треба писати книгу», – сказав він, а я сприйняла ці слова буквально. А тоді ще й цьому посприяв Український культурний фонд, бо ж написала грант на отримання стипендії, а мені її взяли й дали. Відгуки різні: одні кажуть, що проживають свої історії заново, інші – що дізнаються з книги про окупацію, для них то можливість відчути, що відчували ми. Дехто ділиться, що також працює над схожими книгами. Дехто вказує, що б змінив у книзі, і я за це окремо вдячна, адже розумію: проза перша і конструктивна критика – то завжди добре. В одному з відгуків сказали, що книга написана в рок-н-рольному стилі – я про це не думала до відгуку, але погоджуюсь.
3. Чи є щось, що ти довго не наважувалась зробити, але після 24 лютого вирішила, що відкладати більше не будеш?
Жити тут і зараз. Та й взагалі, усі рамки стерлись.
4. Що для тебе назавжди лишилось у житті до 24 лютого 2022 року? Можливо, якісь комплекси, звички, люди тощо.
Люди, які пішли на співпрацю з ворогом. А також небажання приймати подарунки долі – на більшість адекватних пропозицій я почала відповідати «так».
Окрім всього, я перестала паритись про те, що від мене не залежить – краще витрачати енергію на щось корисне.
5. Яка в тебе наразі особиста мрія? Окрім нашої великої Перемоги, це і так ясно.
Мати свій куточок у мирному Херсоні. Зробити на набережній «Шафа!Фест». Зібрати кількаденний мистецький фестиваль у пустелі. Побувати на своїй малій Батьківщині – у селі Золота Балка (воно деокуповане, але бути жінкою надзвичайника – це значить мати свій особистий стоп-кран. Не пускає, каже, небезпечно, а в нього місія: «Врятувати. Запобігти. Допомогти», ось він і запобігає. Погуляти біля моря в Залізному Порту. А також мрію, щоб у Добромира вилізли всі зуби, аби нарешті нормально поспати.
6. Щоб ти сказала зараз тим творчим українцям, які пишуть, але бояться показувати свої твори на широкий загал?Робіть те, що відчуваєте. Не бійтеся. Фільтруйте критику. Але! Постійно вдосконалюйтесь.
7. На твій погляд, що важливіше в творчості: талант чи наполеглива праця?
Чула різні відсоткові співвідношення, але вважаю, що 50 на 50. Талант без постійного розвитку може згаснути. А праця без таланту не має душі. І як би технічно довершено ти не робив, без того вогнику не зачіпатиме.
8. Якими ти хочеш бачити Херсон і Херсонщину?
Рідними. Мирними. Українськими.
9.11.2023
