Голодомор 1932 – 1933 років на Херсонщині

Спогади Василя Артемовича Романенка(1919-1998), ветерана війни та праці, м.Миколаїв Я народився в бідній селянській сім’ї . У 1933 року мені вже було 14-ть. В ті роки я був активним піонером [про це свідчить лист юного Васі Романенка до відомого письменника Максима Горького – О.К.], і те нове, що відбувалося на наших очах, глибоко входило в мою душу. Суцільна колективізація та ліквідація куркуля як класу у Бурині розпочалася наприкінці 1929 року. Головними агітаторами та організаторами колективізації тоді були молоді комуністи Григорій Роговий, Іван Аніщенко, брати Федот та Іван Краснодіди, Тетяна Кравцова, Федір Солодовник та інші. Вони були прості селяни-бідняки, політично безграмотні. Та й загальна освіта у них була не вища початкової школи. Проте вони безмежно вірили в ідеї Й. Сталіна. І вони, звичайно, всіма силами старалися всіх жителів села (крім куркулів) загнати в артіль. (Тоді об’єднання селян називали артіль, а не колгосп). Цілу зиму 1929-30 рр. з вечора і майже до ранку у великій на дві половини хаті чоботаря Прокопа Жахалова проходили збори селян, де представники району та наші активісти до хрипоти агітували їх вступати в члени артілі, малюючи красиве життя в колективі. Але більшість селян вагалася вступати до артілі. Що не кажіть, але то було нове, незвідане життя. Селянин споконвіку звик до вільного самостійного господарювання, ні від кого не залежачи. Любив свою худобу, свій дім та те, що в домі і господарстві. А тут віддай його комусь. «А гуртове – як чортове», - така ходила на той час примовка. Прокіп Жахалов був добрим чоботарем. Однієї ноги до коліна у нього не було, то ходив на колодці. Невисокий на зріст, худющий, з крикливим характером. На противагу йому його повнотіла дружина Мотря була дуже спокійної вдачі. На її руках було дев’ятеро дітей і всім вона давала раду. Ми, школярі, кожного вечора також бігали до Жахалових у велику хату послухати, що відбувалося на тих зборах. І дуже дивно було, як тітка Мотря та її діти витримували той гамір, що тривав майже всю ніч у хаті. Там було важко дихати від тютюнового диму. Навіть гасова лампа не витримувала і часто гасла. Тоді навстіж відкривали хатні двері, щоб напустити свіжого повітря. А діти в цей час спали на печі. Звикли, напевно. Жінки на такі збори не ходили, але нетерпінням чекали на повернення своїх чоловіків з новинами. Ми ж старалися раніше за батьків прибігти додому, розповісти матерям, що бачили та чого наслухалися. До весни 1930 року після тих бурхливих зборів, у суперечках селян з представниками влади і майже у примусовому порядку у Бурині все-таки були організовані сім артілей: ім. Постишева, ім. Паризької комуни, ім. Молотова, ім. Шевченка, «Більшовик», «Друга більшовицька червона весна» та «Червоний прапор». Згодом ці артілі було перетворено в три колгоспи, а потім ї їх трансформували у три відділки радгоспу Буринського цукрокомбінату: «Україна», «Улянівка» та ім. Паризької комуни. На той час артілі були невеликими. До них входили селяни однієї чи двох вулиць. Наша довга вулиця називалася Великим хутором. Селяни, які жили на ній, об’єдналися в артіль «Друга більшовицька червона весна». Проте були й такі бідняки та середняки, які нізащо не бажали вступати до артілі. Так, недалечко від нас жив Максим Зьоменко, по-вуличному Гресій. Це був бідняк з бідняків. Мав шестеро дітей, а в господарстві стара шкапа та дерев’яний візок. І що йому не робили, він навідріз відмовлявся вступати до артілі. Накладали на нього непосильні податки, розпродували хліб, майно, а він не здавався. Його вже дружина та діти прохали: - Запишися, батьку, в артіль, а то ми зостанемося старцями. - Не піду в рабство і вас не пущу, - така була його відповідь. Так і не вступив до артілі Максим, а пішов працювати в райзаготконтору. Їздив по селах на коні, запряженому у віз, збирав різне ганчір’я, макулатуру та іншу вторинну сировину. Наша родина однією з перших вступила до артілі. Правда, мати плакала дуже. Була вона зовсім неписьменна, з бідної сім’ї, дуже роботяща, добросовісна й справедлива, тихої вдачі. А батько був балтійський матрос з Кронштадту, бачив і бачив виступ Леніна у 1917 році. Слухати більше нічого не бажав – лише вступати до артілі! Він та і ми, дорослі діти, обома руками голосували за колективізацію. У нашій артілі було три кронштадці – Юхим Василенко, який був першим комірником в артілі, мій батько Артем Романенко – перший бригадир-рільник та Семен Колісник – будівельник. У 1929 році у нашій сім’ї було п’ятеро дітей: я найстарший, три сестри та найменший брат Микола, який народився того ж року. Ще 1927 року батько був відділений від свого батька, а мого діда Никона Степановича Романенка, у якого було п’ятеро синів: Василь, Іван, Артем, Григорій та Михайло. Дідівська садиба була на вул. Дубіївці [нині вул. Шевченка, буд. 11]. Нам було наділено старого коня та дерево з верби на будівництво хати, яку ми з горем побудували до осені 1929 року. Свого коника Гнідка ми усуспільнили в артіль 1930 року, за ним вся сім’я гірко плакала. Через рік він в артілі з голоду загинув. Здали також до артілі понад 300 кг вівса та копицю вівсяної соломи. Більше ми нічого не мали. На той час артільних будівель ще не було, то усуспільнених коней розмістили в сараях членів артілі по 5-10 голів, реманент – у повітках, сіно та солому – у клунях, а зерно – у коморах. Контору за трудодні розмістили у самотньої жінки Насті Анохіної. Артільним коням, щоб вони відрізнялися від коней одноосібників, повідрізали хвости та гриви. У перші дні усуспільнених коней та реманент люди викрадали у нічний час. Однак міліція все це знаходила і повертала. Селяни ніяк не могли звикнути до артільного життя, сподіваючись, що це все тимчасове, артіль розбіжиться і все буде по-старому. Різних пліток та чуток ходило між людьми чимало. Тоді ж, 1930 року, розпочалося розкуркулення. Старожили знають, що південніше Бурині колись було господарство багатія Михайла Голодного – хутір Голодний. Було у нього близько 300 га землі, декілька коней, корова, овечки, свині, птиця, пасіка у фруктовому садку, ставок з рибою, вітряк, сінокоси на болоті та в яру на корм худобі. На свята М.Голодний проїздив по нашій вулиці на бричці до вольнівської Вознесенської церкви зі своєю дружиною Пелагеєю. Було у них троє дорослих дітей: Петро, Ганна та Олена. Звичайно, вони всі працювали у своєму господарстві, але для обробітку цукрових буряків, на період сінокосу та жнив Голодний наймав людей у Бурині. Під час колективізації пан Михайло був розкуркулений і все його господарство передано нашій артілі, а він з родиною був висланий за межі України. Через пару років від хутора Голодного лише місце залишилося. Все було розтягнуто або знищено. На сусідній вулиці жив булочник Олексій Жахалов. Було у нього дев’ятеро дітей. Його також розкуркулили і з сім’єю вислали за межі УРСР. За короткий час від його будівель і сліду не залишилося. У великому будинку розкуркуленого М. Зьоменка [нині на вул. Гая Головенського] довго розміщувалася школа, а господарство розкуркуленого Хомина передали артілі ім. Паризької комуни. Там потім була контора, конюшні, комори для зерна. Господарство розкуркуленого Анохіна передали артілі «Більшовик». Подібна доля випала й на інші маєтки куркулів. Були у Бурині дві церкви. Одна дерев’яна, стара, а друга нова, побудована з цегли, дуже красива. У 1930-х роках обидві церкви були закриті і згодом зруйновані. Але такі заходи не зменшили числа віруючих. Вони найняли у одинокої жінки будинок [на вул. Слобідці], повісили поряд на дереві невеличкий дзвін і проводили там свої релігійні обряди. А от пам’ятки архітектури, створені золотими руками, слід було б зберегти. То були великі помилки нашого керівництва. Заходи органів влади з розкуркулення та розпродажу конфіскованого майна за несплату податків привели до знищення великої кількості худоби, зерна, фуражу, реманенту. А внаслідок цього різко погіршилося становище селян як в артілі, так і у особистому господарстві, збіднів ринок та магазини. Від нестачі кормів гинула худоба, а від нестачі посівного матеріалу не вся земля була засіяна. Але план поставок був суворий і його треба було виконувати. На зароблені трудодні як в перший 1930 рік артільного господарювання, так і в 1931 році члени артілі майже нічого не одержали. Це примусило людей займатися крадіжками артільного майна, а дехто навіть вийшов з артілі й пішов шукати прожитку на стороні. Між селянами почався розбрат. Більш заможні селяни, які не бажали вступати до артілі, називали бідняків голодранцями та ледарями, нездібними господарювати. Ті ж, у свою чергу, називали противників артільного життя глитаями та ворогами радянської влади. Навіть між їхніми дітьми існувала ворожнеча. Тепер же члени артілі опинилися в скруті, а ті, які не прийняли колективного життя і пішли працювати в інші підприємства та організації, звичайно, були у кращому становищі. Вони докоряли артільцям: «А що, спробували колективного життя? Так вам, дурням, і треба!». Держава ж робила своє. Викачувала, майже задарма, під мітлу, артільний хліб. Це був початок диктаторського свавілля Сталіна та його знущання над українським народом. Ніяк не було зрозуміло, чому Україна, яка споконвіку була житницею в Російській імперії і в Радянському Союзі з її кращими у світі чорноземами стала вирощувати низькі врожаї. Це був наслідок сталінської аграрної політики, яка привела до великого голоду в Україні у 1932-33 рр. Голод у нас розпочався ще на початку 1933 року. Люди вже поїли все, що було у своєму господарстві: птицю, кролів, свиней, телят, овець, кіз – все, крім корів. Бо корова, то молоко, то спасіння. Корів, як голодно не було, старалися зберегти. Замість хліба їли гречану та просяну полову, приносили сухий жом з цукрозаводу, варили і їли. Поїли собак, котів. Їли зелених жаб. А коли у травні стало тепло, діставали мушлі з заводського ставка. Навесні люди почали пухнути. У них ноги були неначе налиті водою і світилися наскрізь. Та й усе тіло було таке. Страшно було дивитися на таких людей. Потім буринці почали помирати. Щоб зберегти сім’ю від голодної смерті, було вирішено найнятися мені пасти людських корів за молоко. Адже мені вже йшов п’ятнадцятий рік. Тоді за випас однієї корови пастух отримував через день глек молока, та на пасовище одну півлітрову пляшку до обіду і таку ж після обіду. Я взяв пасти три корови і таким чином наша сім’я вижила. Голодна ж смерть кругом косила людей немилосердно. У безногого чоботаря Прокопа Жахалова, про якого я вже розповідав, голодний 1933 рік забрав із життя дев’ять душ сім’ї з одинадцяти. Чудом вижив старший син Тиміш та старша донька Манька, яка працювала у радгоспі. Всі дев’ять членів родини поховані у своєму садку без трун, були покладені на стару солому і прикриті ж соломою та закидані землею. Була родина – і не стало родини. Пасли ми корів з однокласником Романом Жахаловим. У них по сусідству жила сім’я Гуриненкових: дід, баба та їх горбата донька, стара дівка Вірка. Одного разу, коли ми пригнали корів на обід, Роман позвав мене поховати у садку бабу Гуриненчиху, яка того дня померла з голоду. У хаті, опухлі від голоду лежали на ліжках, вважай безнадійні, дід та Вірка. Викопали ми в їхньому садку яму трохи глибшу метра, підкопали під бік печеру, а навпроти другу печеру, щоб потім поховати всіх трьох у одну яму. Бо копати яму на кожного окремо у нас не вистачало сил. Поклали бабу на ноші (а вона ж легенька, як пір’їна - самі кістки, обтягнуті шкірою), прив’язали однією вірьовкою за ноги, а другою під руки за спину. Опустили в яму і поклали мертве бабине тіло під один бік ями в печеру на солому і накрили соломою. Однак землею не прикидали, бо знали, що і дід і Вірка за день-два також помруть. На другий день після баби померла Вірка. Ми її поховали у другу печеру проти матері на соломі і вкрили соломою. А через день помер і дід. Ніхто не був присутнім на похоронах, окрім нас з Романом. Ніхто не плакав і не поминав покійних. Забили з Романом двері спорожнілої хати Гуриненкових, тепер нікому не потрібної, як і багато таких навкруги. На одній вулиці з нами жила сім’я Сергія Єгоровича Новаченка. Із своєю дружиною Олександрою вони мали четверо дітей. Коли почався голод, сім’я виїхала до Сибіру у Омську область, де жила сестра їхньої матері. Там про голод [в Україні] ніхто й не знав. А у школі діти – як діти. - Чому ваша родина приїхала з України до Сибіру?, - запитали однокласники старшого хлопця Анатолія. - Бо в Україні великий голод, - правдиво відповідав Толик. Про це стало відомо директорові школи він негайно викликав батьків Анатолія до себе й попередив їх, що коли вони не бажають мати справи з «органами», хай заткнуть роти своїм дітям, щоб не розпускали пліток про якийсь ніби голод в Україні. Голоду апріорі не може бути, бо країною керує мудрий вождь і учитель Й. Сталін. У 1936 році родина Новаченків повернулася з Сибіру до Бурині і поселилася жити в порожній хаті померлих Гуриненків. Помироли люди і тоді, коли жито в колосках стало достигати. Голодні кинулися на колоски, вилущували зерно і тут же ковтали його. А шлунки та кишки від голоду висохли, і люди вмирали у муках. Відразу за крайніми хатами нашої вулиці була плантація цукрових буряків, яку треба було обробляти. І все це була ручна праця, праця всім відомою сапою, яка ще й нині на селі є головним знаряддям. На цій роботі в основному працювали жінки, 25 – 30 жінок щодня. А щоб підтримувати їх хоча б невелику працездатність, їм на обід у полі куховарка тітка Явдоха варила у тридцяти літровому чавунному казані галушки з вівсяної муки вагою по сто грамів на кожну особу. Кожного ранку по записці обліковця (скільки вийшло душ на просапку буряків) тітка Явдоха отримувала у коморі муку, запрягала коня у віз, брала дрова та їхала у поле варити галушки. Треба зазначити, що галушки варили лише тим, хто працював на обробітку буряків. Хто працював у кузні, столярці, теслярні та на інших підсобних роботах, галушки не одержував. Того року ковалем у кузні працював дядько Іван – тиха, спокійна на вдачу людина. Мав він шестеро дітей, яких безмежно любив, як і діти його. Він був, як кажуть, майстер на всі руки: ремонтував вози, реманент, кував коней, робив сапи, кочерги, ні в чому не відмовляв односельцям. Одного разу дядько Іван звернувся з проханням до голови артілі дозволити йому працювати до обіду в полі на просапці буряків, а після обіду - у кузні. Головним аргументом його була та злощасна стограмова галушка, бо всі 24 години на добу його мучив голод. Коли тітка Явдоха покликала всіх на обід, прийшов і дядько Іван, бо і на нього була виділена порція – галушка у казані. І вийшло так, що дядько Іван опинився у черзі останнім. Тітка Явдоха великим дерев’яним черпаком діставала з казана гарячу галушку і подавала жінкам у чистий папір або хустинку. Дядько Іван з великим хвилюванням спостерігав за черпаком тітки Явдохи. Йому ввижалося, що доки дійде його черга, галушок не вистачить. А у нього від голоду аж у голові паморочилося. Він не пам’ятав, яка невідома сила підштовхнула його і як він опинився біля тітки Явдохи і, порушивши чергу, вихопив гарячу галушку з черпака, впав на спину та почав запихати до рота обома руками паруючу їжу, боячись, що на нього зараз накинуться віднімати її… Жінки мовчали, а дядько Іван, проковтнувши галушку, втомлено підвівся як після пропасниці, повернувся до людей зі сльозами на очах, три рази низько вклонився і тихо мовив: «Простіть мене, люди добрі, за мій вчинок…». Розвернувся і пішов, низько похиливши голову, у село. Того ж дня голова дізнався про випадок у полі та наказав комірникові щодня видавати дядькові Іванові по 200 грамів муки. Як тепер стало відомо, коли у 1932-33 роках український народ помирав з голоду, Сталін щедро торгував нашим хлібом за кордоном. Беззастережно направляв його до гітлерівської Німеччини до самого початку агресії нацистських головорізів на нашу Батьківщину. Хто пережив той трагічний голодний 1933 рік, той не може без болю згадувати минуле. Хто пережив той голод, напевне, ніколи не кине жодної крихти святого хліба на землю.

хлопці та дівчата голодомор це прикриття безпомошної україни тоді голод був і на поволжї і в украіні і біорусь голодувала. це велика політика і бідних україців так науськали що хто більше грошей дасть і скаже на кого гавкати і скакати як зомбі вони це бууть робити. про шляхту скажу пару слів вони все мріяли захопти біднуукраїну от можа до можа пся крев. а де лозунг подівався бий жидів не скажете панове націоналісти а я скажу до влади прийшли жиди. а сашко білий був проти жидів царство йому небесне. а ви всі стали полужидками тому що їх піддержуете і ваш пахан ходить як жебрак з пртянутою рукою вже 2 роки у владі а толку ні н гривну вже один кролик втік в америку скоро і другий втече. а про америку во що я вам скажу американці настоящі в резерваціях сидять. а остальне там зброд злодіїв хабарників фашистів катів так що закрийти писки і мовчіть і читайте історію ваші батьки були ватниками і вигрли війну з народами ссср

Это страшно

Все на "марш равенства" !!...ура !!

Ну, что, уважаемые паны? Доигрались в националистические игры? Гидность, говорите? Предпреждали вас, чем может кончиться вот такая тупая упертость и поиски "псевдогидности", а таже фальсификация нашей общей истории. Не верили... Остановиться пока еще не поздно.

ещё вспомнила рассказ... Женщина работала в херсонской областной больнице.На месте госпиталя стояли конюшни и гаражи для подвод.Однажды, проходя мимо, увидела в одном из этих помещений груду костомах ...Поинтрересовалась-что это, откуда и зачем.И узнала, что эти кости пойдут на изготовление пособий- скелетов для врачей. А добывали их, собирая валяющиеся по городу бесхозные трупы людей, умиравших от голода прямо на улицах Херсона...Вывыривали, очищали от мяса и жил, отбеливали и складывали в такие кучки, как она видела...

еще примечательный случай- все то же "раскулачивание"- выглядело иногда так:

заходили во двор, выгоняли всех из хаты, строили и допрашивали, что где спрятали...всех допрашивали. Описанный мною случай про зарытый под будкой мешок закончился печально, потому что трехлетний сынок рассказал ,что :"Батько закопав мішок у собаки під хвостом"...

В общем выносили все запасы, часто и ценные вещи.Уводили скотину в колхоз...

А на прощание вываливали с казанка кашу на глиняный пол и топтали сапогами...

Это все о голодоморе 32-33

бабушка моя,1914 года рождения говорила, что БЫЛ ГОЛОДОМОР ! И поэтому мне легко вычленить из здешних комментаторов троллей и проплаченных. Ибо пишут лишь бы что, не интересуясь истиной.Почему геноцид украинцев? А потому, что основная часть населения -крестьяне-жила за счёт работы на СВОЕЙ земле.В том числе и отец моей бабушки, вдовец, растивший самостоятельно семерых детей .Когда приходят в дом и отбирают ВСЕ,и гонят в колхоз-это правильно?А соседа у которого тоже детей орава, , зарывшего единственный мешок пшеницы под собачьей будкой, увозят приезжие коммиссаришки в неизвестном направлении НАВСЕГДА...

..."шляхтич"...тебе здесь уже давно ответили.....учись читать ..я только добавлю что такие как ты шароварные патриоты и есть главная беда государства Украина.

 Ні: хами - то є хами. Покладову, як видно, гідність одібрало за совка конкретно: він її від хамства не відрізняє - бо щиро радіє, коли його "землячки" втоптують у багно борців за правду, національну пам*ять і національну гідність. Очевидно, він щиро вважає, що його це не стосується; і коли розправляться з такими ненависними йому "націоналістами", то його власна гідність не постраждає - він же, мовляв, не належить до тих, кого ганять! Йому тепло і спокійно: навіщо витикатися, відстоюючи таке "ефемерне" для нього поняття, як національна гідність - адже є шмат гнилої ковбаси, яку "братська держава" (при тому що народ дійсно в цілому нормальний; в цілому...) охоче йому вткне? А хамська манера розписуватися за всю Херсонщину ("нацтонализм не пройдёт") - типова для таких хамів. Ви не забагато на себе взяли, записавши добрячий відсоток своїх співвітчизників у мерзотників, зрадників і бидло? Звісно, у натовпі собі подібних воно якось легше, - тішить думка, що не ти один є зрадником. Чи не так, Покладов?

(Доречі, націоналізм якраз і полягає в тому, щоб відстоювати інтереси СВОГО народу - УПА знала, за що воювала!) За яким це правом Покладов охрещує Голодомр "провокаційною" темою, цікаво? Напевно ж, для цього є якісь підстави? Цікаво було б почуть!

А що Покладов (як і Джем, і Шеф-повар...) сам ці причини навряд чи назве ("думка" про його відсутність не витримує жодної критики, і є цинічною брехнею)

А щодо УПА... я вас подивую, "землячки" ви мої: УПА воювала з Німцями! І воювала міцно (хоча вам, звісно, крім повторити у відповідь на це російські окупаційні штампи, нічого не лишиться). А тепер ще одне: ви часом нічого не чули про єврейський батальйон у складі військ СС?

 ШАНОВНІ ДОПИСУВАЧІ ДО НАЗВАНОЇ СТАТТІ ПРО ГОЛОДОМОР! ПРО ЩО СУПЕРЕЧКА? ЩО НЕ БУЛО ГОЛОДОМОРУ? ЩО НЕ БУЛО ВКАЗІВОК ЦЕНТРУ І РЕКОМЕНДАЦІЙ? ЧИТАЙТЕ ОПУБЛІКОВАНІ АРХІВНІ МАТЕРІАЛИ!  ЇХ ДОСТАТНЬО, АБИ ЗРОБИТИ ВИСНОВОК ПРО ГЕНОЦИД.  ЧИТАЙТЕ СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ, ТИХ, ХТО ПЕРЕЖИВ СТРАХІТТЯ 32-33 РОКІВ. НІКОГО НІХТО НЕ ОСУДЖУЄ. АЛЕ ХТОСЬ МАВ БИ ВІДПОВІСТИ ЗА ЦЕЙ ЗЛОЧИН. ЯКЩО НЕ ПОКАРАНІ ОРГАНІЗАТОРИ ГЕНОЦИДУ, ТО ДЕ Є ГАРАНТІЯ, ЩО ВІН НЕ ПОВТОРИТЬСЯ? НЕ ОТОТОЖНЮЮ РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ З КЕРІВНИКАМИ ІМПЕРІЇ, ЯКІ ВЛАШТОВУВАЛИ ЦІ ЗЛОЧИНИ. ГЛЯНЬТЕ ТВЕРЕЗИМИ ОЧИМА НА ІСТОРІЮ, І ТОДІ ЗРОЗУМІЄТЕ, ЩО БАГАТО ЩО В ЦІЙ ІСТОРІЇ БУЛО ОРГАНІЗОВАНО І ЗДІЙСНЕНО ВІДПОВІДНИМИ ЛЮДЬМИ, ОПАНОВАНИМИ ШИЗОФРЕНІЧНИМИ ІДЕЯМИ ВИНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. ГОЛОДОМОР В ПЕРЕВАЖНІЙ БІЛЬШОСТІ ГРАСУВАВ ТАМ, ДЕ ЖИЛИ УКРАЇНЦІ.  ЦЕ ПРАВДА, ЯКУ НЕ МОЖНА ЗАПЕРЕЧИТИ, БО ВОНА СПИРАЄТЬСЯ НА АРХІНІ МАТЕРІАЛИ І СТАТИСТИКУ. 

ужасные волна прокатилась по Украине в те годы,слышал от близких родственников живших в ту пору. моих дорогих бабушки Доры Яковлевны Янкович,ее сестры бабушки Сони,да и мой отец Аркадий Редкун многое говорили о тех временах.И все же считаю,что люди должны меняться к лучшему,есть в мире движение заповедей добра,Движение Потомков Ноя,да многие другие гуманитарные программы.Будем надеяться на лучшие времена.

А на скільки скоротилось населення за останні 20 років? Вже більше, ніж на 6 млн... А це значить, що померло чи не вдвічі більше. Ось від цього владі і треба відволікти увагу. Шкода тих, хто цього не розуміє.

 А чим краще зараз? Тодв 6-9 млн замордували, тепер ті самі 6-9 млн (не найгірших) випхали за кордон. Біологічною мовою в обох випадках звичайна  елімінація. І відповідальність не на пересічних росіянах (зараз вони взагалі ні до чого) а на інтернаціональному госппартактивові - тоді - комуністичному, тепер - білоблакитному, який, як тоді, так і зараз вирішує свої класові забаганки.

"..пришел Прокоп - кипел укрОП...ушел Прокоп- кипел укрОП...как с Прокопом так и без Прокопа кипел укрОП.."....повтори 10 раз може полегчает..:)))

 А зараз 2012 і що ж ви панове сьогодні проспіваєте? Особливо Джем та лінгвіст?

Дорога  Редакцiя. З великим жалем бачу що смердючи залишки "великого голодоморця" все ще отруюють повiтря на нашому порталi.  Вважаю що цi полiтичнi залишки треба зарити разом з полiтичним трупом. 

З повагою панове.

28 листопада 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні” в якому, вшановуючи пам’ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами Голодомору 1932-1933 років в Україні, визначає Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як геноцид Українського народу. Національний банк України вводить в обіг 23 листопада 2007 року пам’ятні монети “Голодомор - геноцид українського народу” номіналами 20 та 5 гривень, присвячені пам’яті жертв Голодомору 1932 - 1933 років.

Лора, у людей неглупых принято считать, что категоричность в суждениях - признак ограниченности... Про людей воспитанных умолчим вовсе.
Хотя, правда, законам риторики в нынешних гимназиях не учат.
Но все равно не стоит действовать по принципу "слышал звон..." Чтят память своих предков культурные люди независимо от наличия или отсутствия пострадавших родственников, ибо "не спрашивай, по ком звонит колокол..." Речь идет про двоемыслие, цинизм  и лживость политиков, которые сами-то считают население биомассой, но при этом всячески фарисействуют на экранах. Вот что печально.

Ознакомившись с даными коментариями, могу с уверенностью сказать, что написали их люди не старше 25 лет. Если б ваши родственники имели бы хоть малейшее отношение к жертвам Голодомора, вы б такую чушь не писали! Пока мы не начнём чтить память своих предков, ни о какой культуре не может быть и речи.

Юрий, если уж вы включаетесь в обсуждение такой сложной и неоднозначной темы, то, пожалуйста, не берите на себя роль прокурора-обвинителя - это очень простой и легкий подход. А,как говорят в народе, "иная простота хуже воровства" Тем более,когда вы (не исключено, что случайно) утратили основной тезис, вокруг которого и возникают споры. А именно, на этой ветке практически не обнаружил  таких, кто "находят различные аргументы против или высказывают свое неудовольство этим фактом или как этот факт освещают"
Факты трагедии как раз и не вызывают сомнений. Вызывают сомнения другое - настойчивые попытки использовать эти жуткие факты как "повод обвинять кого-либо в ЦЕЛЕНАПРАВЛЕННОМ уничтожении именно украинцев" То есть называть голодомор геноцидом - уничтожением по этническому признаку.
Показательно, что когда Ющенко попробовал в Израиле сравнить голодомор с холокостом, его тут же одернули и он больше об этом не заикался. Более того,отказался даже ознакомиться с документами, свидетельствующими о непосредственном участии любимых им украинских националистов в истреблении евреев рука об руку с нацистами. Помалкивает он и про поголовное уничтожение десятков тысяч поляков во время "Волынской резни" 1943 года, которое польский Сейм признал геноцидом.http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D1%8B%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F
Вы помните кто громче всех кричит "Держи вора"?...

А в чем нельзя с вами не согласиться, то это в том,что ни торжественные речи, ни гиперпамятники за бюджетные средства не говорят об уважении правителей ни к погибшим, ни к еще живущим. Другой вопрос, какого уважения заслуживают ныне живущие, которые выбирают таких правителей?

У меня вызывает недоумение и искреннее удивление людям у которых зверски, цинично замучили, умерщтвили самым варварским способом, медленно и целеноправленно соплеменников, наврное и родных и близких, которые находят различные аргументы против или высказывают свое неудовольство этим фактом или как этот факт освещают, а как еще можно говорить об этой трагедии. Пока будете остоваться этаким святым в своей наивности советским народом, который переживал за патриотов Чили, а топтался по незахороненым и не отпетым костям своего народа -будем глотать от наших и чужих правителей всякую дрянь и поскудство, которое они вытворяют с нами , ибо не уважая себя , своих предков и , соответственно, не имея чувста собственного достоинства, будем привычным для них быдлом, мясом. И успокойтесь за русский народ, если он не хочет чтить своих невинно убиеных, а хочет чтить лишь героев - победителей это его проблема.

ДАЙТЕ ... (Удалено админом по признакам диффамации) НА ЭТОЙ СТРАНИЦЕ.    ВЕЕЕЕЕЕЕЕ....... !!!!!!!

Мне, уроженцу Херсона, приятно, что мои земляки и без моего участия дают достойный отпор крайним националистам по такому вот провокационному вопросу, каким является так называемый "Голодомор" (западный термин). Понимаю организаторов сайта, действующих по указке некоторых политических деятелей из Киева.Для чего организуется все это? В первую очередь для того, чтобы посеять рознь между братскими украинским и русским народами. Национализм на Херсонщине не пройдет - в этом основа процветания и всего украиснкого государства. Голод был, преступления режима были. Но это не повод обвинять кого-либо в ЦЕЛЕНАПРАВЛЕННОМ уничтожении именно украинцев. Смерть в указанных деревнях выбирала по национальному признаку?Стыд и позор авторам публикации и авторам политической возни вокруг трагической страницы нашего народа!

А сейчас не голодомор происходит на Украине?!

...а я то думал окуда такой запах....

Данный раздел создан и модерируется официальными властями в соответствии с указаниями нынешнего президента Украины. Следовательно, все обращения, замечания и пожелания желающие, в соответствии с демократическим плюрализмом мнений,  тоже могут оформлять официально и обращаться в соответствующие инстанции.

Дорогая редакция.

Статья опубликованая в этой теме имеет явно провакационный   смысл и иллюстрацию к нему. Читатель не знакомый с реальной исторической ситуацией вынесет искаженное и прсто ЛОЖНОЕ мнение о роли "мосвы" в голодоморе на Украине. Эта  статья притендует на  "освещение" сложных исторических событий- при этом  автор "скромно умолчал" об авторстве??!!

Иными словами -эта статья не отвечает элементарным требованиям к публикации. 

Считаю что наличие этого тухлого подкидыша   сильно портит выоздух на АРТКАВУНЕ .

Прошу  Редакцию принять меры к исправлению этой непрятной ситуации. 

С уважением.

   

СС Галичина все тобi виплатить, а за рештою звернись до ляхiв.    

Німці сплачували "остарбайтерам" і вязням нацистських концтаборів компенсацію! Цікаво, коли росіяни, на чиїх багнетах був принесений комунізм в Україну, заплатать? Хоч би вибачились! Чи не вони будували концтабори?

 что вы пишите всякую херню,вы что жили тогда?а сдуру можно и--------сломать.

Автар тексту   навiть  не залишив свого  iм'я, мабудь тому що дуже чемна людина...:)))   Сумно коли o  такi байстрюки  роблять чужу Американьську полiтику на горi людей....ГАНЬБА !!!    Голод був  у СРСР не лише на  Херсонщинi, але "чемний автар" цого не знав......     вчи iсторю  БАЙСТРЮК !!