«Хіт-паради духовність не сформують»
19.09.1998
- Олегу Степановичу, хоч Ви в Херсоні не новачок, вже кілька вистав тут Вами створено, все ж нова посада зобов'язує до більш детального знайомства. Прошу представитися нашим читачам: хто Ви, звідки, і який творчий багаж за Вашими плечима.
- Народився в Кіровограді, котрий до 1934 року називався Єлисаветградом і належав колись до Херсонської губернії, так що я не з «чужаків» (усміхається). Здавна місто мало багаті театральні традиції - досить згадати, що майбутні основоположники нового українського театру Іван Карпенко-Карий та Марко Кропивницький організували тут аматорський гурток ще 1865 року, що на початку століття тут діяли чотири стаціонарних театральних приміщення і шість літніх, а один з аматорських театрів був заснований хазяїном заводу сільськогосподарських машин Ельворті (голландцем за походженням) 1889 року...
До Єлисаветграда часто приїздили гастролери: вони знаходили вдячного глядача в особі військових та купців, котрі становили значну частину населення. Одне слово, життя в місті завжди було пройняте театральною атмосферою. З дитячих літ опинився в ній і я, п'ятирічним навіть виходив на сцену у спектаклі «Запорожець за Дунаєм». А підлітком потрапив в аматорський колектив, створений неординарною людиною - директором молокозаводу Олександром Михайловичем Флейшманом. Він москвич, займався у другій студії МХАТу, але за путівкою комсомолу змушений був піти до Інституту м'ясної і молочної промисловості, згодом був направлений у Кіровоград відбудовувати повоєнне народне господарство.
Але мрії про театр не полишав, знайшов можливість їздити на навчання у Ленінград, до Товстоногова. Усе набуте старався передати нам. Так формувався акторський професіоналізм у мене і в моїх колег по сцені. В 17 років я грав хірурга в «Аргонавтах» Едліса. Дуже модна була ця п'єса, порушувалася в ній проблема «чистих рук», честі і шкурництва. Саме тоді я відчув, що театр - це «моє».
Але доля спочатку повела мене трохи в інший бік - я закінчив художні школу, училище, і навіть вступив до Київського художнього інституту. Та через рік залишив його. Пішов в армію, звідти повернувся в Кіровоград, де дістав запрошення в один з професійних театрів. Але в той час аматорські колективи були рухливіші, сміливіші, одне слово, давали фори професійним. На самодіяльній сцені відбувся мій режисерський дебют: я поставив п'єсу Ігоря Соболева «Товариші Туманови» - своєрідну сагу про сім'ю. З цим багажем у сімдесятому році і вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Мені дуже пощастило й на викладачів - це були Молостова і Рудінов, і на однокурсників, котрі вже заявили про себе як творчі особистості, - Заболотний, Ігор Борис, Наталка Бучма...
Ми прийшли вчитися режисурі, а нас сковували рамки навчальної програми. І тоді ми звернулися до ректора. В результаті нам піднесли сюрприз: будь ласка, беріть групу акторів-першокурсників і дерзайте: через три місяці мусите здати виставу! Було таке відчуття, як, напевне, серед океану у того, хто не вміє плавати. Але це була добра школа. На другому курсі ми вже ставили такі популярні речі, як «Мій бідний Марат», «Іркутська історія». Дипломною роботою була у мене «Моя прекрасна леді».
Мій дебют як режисера на професійній сцені відбувся в Чернігові. В тамтешньому управлінні культури сказали: до 30-річчя Перемоги потрібен «Морський вузол». В мене настрій зіпсувався враз: оперета Жарковського про курортний роман, дурість якась. Але пощастило знайти в архівах переклад Бажана, зроблений ним сорок п'ятого року. Перечитав, і під зовсім іншим кутом побачив нехитру історію, зрозумів, що морські офіцери 17-літніми прийшли на фронт, війна відібрала у них той романтичний час, коли вони мали формуватися як мужчини, котрі ходять на побачення, набувають досвіду залицяльників, лицарів тощо... Почав працювати в цьому ключі над виставою. І коли я спостерігав, як тепло повен зал ветеранів сприймав нашу прем'єру, відчув, що саме така вистава потрібна цим людям, бо вони пережили щось подібне.
Потім був Закарпатський російський театр у Мукачевому, участь у створенні в Києві Театру драми і комедії - відомого нині театру Едуарда Митницького, Донецький театр юного глядача, Кіровоградський український театр імені Кропивницького. Згодом запросили мене до Сімферополя, у російський академічний театр, через деякий час очолив там же театр український. Але випало це на той час, коли в Криму особливо активізувалися антиукраїнські сили, і мені довелося залишити автономію. Поїхав до Івано-Франківська, а там охрестили москалем і комунякою, хоча членом КПРС я ніколи не був...
З дев'яносто третього року працюю в Херсоні. Тут, у театрі імені Куліша, поставив «Кабаре», «Езоп», «Любов під в'язами», «Любов і голуби», «У сутінках». Недавно прийняв художнє керівництво облмуздрамтеатром. Така на сьогодні моя творча біографія.
- Якої репертуарної політики дотримуватиметесь? Один з Ваших попередників любив переважно драму, інший, навпаки, планував перетворити театр у суто музичний...
- Вважаю, що нинішній статус музично-драматичного, що відповідає традиціям українського театру, є для нашого творчого колективу найбільш прийнятним. Люди в ньому повинні бути синтетичними акторами, котрі б і трагедію могли зіграти, і мюзикл. Інша справа, що маємо сильну напругу з виконавцями середніх літ. У нас є міцне старше покоління акторів, до нас прийшла велика група молоді. Але середнього покоління, на якому зазвичай тримається основний репертуар, немає, «середняк» полишив театр, не бачачи для себе ніякої перспективи ні в заробітку, забезпеченні сім'ї, ні в отриманні житла.
Якось так сталося, що культура, мистецтво а, відповідно, і їх носії ніби й не потрібні Україні. Я не прибічник комуністичних постулатів, але вважаю, що комуністи були праві в одному: без ідеології, без морально-етичного стрижня неможливо будувати державу. І тримати цей стрижень, настрій мас повинні саме ми, працівники духовної сфери. «У сутінках» - мій програмний спектакль, яким ми прагнемо переконати глядача, що руйнувати все «до основанья» - означає знову стати в порочне коло. Є тисячі трактувань, як воно було за Мазепи, але ми пам'ятаємо, як жили 10-20 років тому, і саме з власного досвіду, як позитивного, так і негативного, маємо брати приклади - яким чином змінити наше життя на краще.
- А яким чином вижити самому театру?
- Бюджет наш бідний. А серед банкірів, бізнесменів, на жаль, немає ні Сави Морозова, ні Павла Ґалаґана, ні Терещенків. Меценатство ще не властиве діловим людям. А дарма. Бо їх майбутнє і майбутнє їхніх дітей великою мірою залежить від рівня культури, а хто її здатен сформувати, окрім професійного мистецтва? Хіт-парадами лише скалічимо націю. Навчити людей думати, формувати думку, прагнути високих ідеалів може лише мистецтво високого гатунку. І якщо держава не в змозі підтримувати мистецькі заклади на належному рівні, то треба хоча б на губернському рівні дбати про них. Наприклад, у Донецьку немає проблеми з зарплатою для працівників культури, освіти, медицини. Так, наша область сільськогосподарська. Але якщо зібратися усім разом - і шановним керівникам економіки, і згаданих сфер, порадитись, подумати, то, я вважаю, можна знайти вихід з кризи.
- Які вистави побачить глядач в новому сезоні?
- Відкриваємо його «Одруженням Фігаро» Бомарше. У планах - «Граф Монте-Крісто», п'єси Камю, Кокто, музичні вистави - зокрема, «Дівчина і море» Цегляра. Активно співпрацюємо з Київським театральним інститутом. Зокрема, студент його випускного курсу Віталій Новіков працює над виставою «Милий, хороший, коханий» за п'єсою Ворфоломеєва.
- Окрім формування афіші чергового сезону, які проблеми турбують Вас?
- Проблем багато. Насамперед - запрошення диригента, акторів середнього віку, а для цього потрібно не менше 3-4 квартир. Стали проблемою виїзні вистави. Раніше керівники районів і господарств були настроєні на те, що театр трудівникам села потрібен. Тепер гастролі організувати вкрай важко. Я не за наказовий порядок. Але необхідно якось призвичаювати людей до професійного мистецтва. Це стосується віддалених районів. А з приміських треба влаштовувати поїздки до театру, щоб люди в цьому приміщенні відчували його атмосферу, настроювались на свято душі.
Корреспондент Олена Скора
"Надніпрянська правда"
19 вересня 1998 року.
