Код національної ідентичності. Нотатки з виставки
У виставковій залі Спілки художників Херсонщини з 23 жовтня по 12 листопада експонувалася персональна виставка заслуженого художника України Марії Несторівни Шнайдер-Сенюк. Вона творчо працює з 1956 року – як майстер гобелену. Проте, як талановитий самобутній художник, небайдужа і до живопису.
Тож на нинішньому вернісажі Марія Несторівна представила свої живописні полотна, більшість із яких ще не виставлялися. Серед них є і “найсвіжіші”, створені художницею цього року. Так, вражає глибоким підтекстом символічна “Обнова”: дівчина у вишиванці приміряє яскравий пишний вінок із квітів, а біля її ніг, щойно знятий, вінець терновий. Фоном є поле пшениці, а неподалік видніється церква і пломеніє кущ калини. Мимохіть виникає аналогія з долею України, якій так важко позбавитися того колючого символу страждань. І тут же – проміниться ціле поле соняшників на полотні “У нашім раї на землі” і дихає свіжістю “Серед степу широкого”. Пронизані світлом і теплом “А вже весна”, “Під яблунею”, “Запах євшан-зілля”, у них – любов і ніжність до рідного, українського, близького і зрозумілого. Здається, так і пашіють розпеченим літнім полуднем “Посеред літа” і “Полудень”. Вражають своєю філософською наповненістю портрети Лесі Українки і Григорія Сковороди — світлі і натхненні обличчя, радість і бажання віддавати себе іншим, яку, на жаль, не часто дано спізнати нам, простим смертним.
Дещо осторонь були розміщені дві картини, які нікого не могли залишити байдужими: “30-ті роки в Україні” і моторошний “Чорнобиль”. На останній — люди безперервним потоком покірно-приречено йдуть до блоку АЕС, який нагадує собою крематорій, і височить над ними оте саме сумно відоме, обпалене радіацією, дерево у формі хреста. І нестимемо той хрест ще немало років...
Ностальгійні роботи Марії Несторівни 80-90-х років: “Вечори над Іквою”, “Косарі”, “Гарний день”, “Рідна хата” – ніби повернення у далеке село дитинства. І практично на усіх її полотнах — люди у вишиванках і просто вишивані сорочки (“Червоними і чорними нитками”.) Це – ніби наш національний код ідентичності, у якому поколіннями закладена духовність українського народу, його історія, сама його невмируща душа. Художниця говорить, що спочатку хотіла назвати виставку дуже просто – “Це ми, Господи!” :”Адже це – наше життя, побут, великі трагедії народу і його маленькі радості, багатство української природи. На попередній виставці я представляла пейзажі, а тут люди у вишиваному одязі, українці. І саме такими я їх уявляю і люблю.”
Тетяна Крючкова
«Вгору».- №46 (529).- 15.11.2012.- стр.4
http://www.vgoru.org/index.php/all-news/culture/item/744-vistav
