on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 

Новини регіону

28.07.2021, 16:03

Співачка Христина Соловій відвідає Херсон у рамках фестивалю

    У pамках фeстивалю «З кpаїни в Укpаїну» ...
28.07.2021, 15:13

Музеї Херсонщини мають можливість удосконалитися

    Із 20 до 24 вересня 2021 року Музеєм «Становлення ...
28.07.2021, 14:54

Експерти туристичної галузі з різних міст України відвідали Херсон

     Експерти туристичної галузі з різних міст України ...
> Теми > Кіно > З історії херсонського кіно > Кому найбільше ненависна війна


Кому найбільше ненависна війна

Документальний фільм «66%», створений благодійною організацією «Иная» за підтримки Українського жіночого фонду, повністю руйнує стереотипи щодо ставлення до переселенців зі сходу, принаймні до жінок та дітей, які чи не найбільше потерпають від поневіряння по чужих кутках. Статистично з-поміж тих, хто через війну вимушений залишити власні домівки, 66% - жінки. Що їм довелося пережити, про що вони мріють сьогодні і розповідає фільм, на створення якого пішло понад півроку і титанічна праця тих, хто зустрічався з героїнями, відстежував їхню долю на Херсонщині.

- Ці жінки справді звершують подвиг - залишають все нажите і їдуть з дітьми, фактично в нікуди. Здебільшого без чоловіків, які або залишаються стерегти дім, або воюють, - зазначає голова БО «Иная» Марина Усманова. - Врятувавшись таким чином від обстрілів, безпросвітного очікування без світла, тепла та води, їм важко на новому необжитому місці влаштуватися на роботу, бо мають малолітніх дітей. Тож життя після пекла війни перетворюється на суцільне випробування побутом, безгрошів'ям, часто-густо непривітним ставленням місцевих мешканців. Вони здебільшого не вірять в завтрашній день і в повернення в рідний дім, який для них був затишною зоною комфорту.

- Мета фільму від початку полягала в утвердженні толерантності до переселенців, - говорить режисер стрічки Наталія Блок. - Але такий фільм неможливо спланувати, тому він зітканий з емоцій, людських переживань, відвертих розповідей.

З пошуком героїнь та транспортом авторам допомогла БО «Крим-SOS» та її керівник Віталій Захарчук. Саме тут було слушно підмічено унікальну жіночу солідарність: по допомогу сюди приходять жінки. І пожертви для благодійної організації, яка працює з переселенцями, роблять теж жінки. Хто ще, окрім них, так може зрозуміти одне одного і допомогти. Беручи приклад, переселенки облаштовуються на новому місці і самі прагнуть допомогти таким самим, як вони.

Серед них чимало молоденьких дівчат, які сповна пізнали жахіття війни. Одна з героїнь невимовно щаслива - прямо під час зйомок отримує SMS від батька, який перебуває на передовій. Читає і коментує: «Такий зв'язок - єдине, що залишилося. Коли надходять довгоочікувані повідомлення, знаємо, що живий. Пише ось, що відбили чергову атаку». А ще дівчина розповідає, як удома на проукраїнськи налаштованих відкривають полювання, вислідковують, нівечать молодих хлопців та дівчат. Жахливі психологічні травми отримують діти. Навіть у Херсоні - далеко від військових канонад, вони щоразу здригаються навіть від святкових феєрверків та прагнуть знайти прихисток.

Кінострічка демонструє умови, в яких живуть переселенці. Адже знялися з дому по тривозі, без теплого одягу, чашки-ложки, не говорячи вже про каструлі чи ковдри. Навіть усвідомлюючи те, що мир і безпека все-таки дорожчі від облаштованого побуту, жінки пригнічені, що вдома залишили все нажите, а головне - невідомо, чи судилося їм повернутися в отчий дім. Ті, хто розуміє, що це буде нескоро, перебираються в села, самотужки винаймають житло, садять городи.

Дівчата-підлітки пригадують, як дорогою з мінометів обстрілювали потяг, в якому вони їхали. На стіні в гуртожитку, де тепер мешкають, повісили прихоплений із собою український прапор і дуже ображаються, коли дехто з місцевих обзиває їх ЛНРівками, адже їхні батьки воюють за Україну. Хвилюються, що вдома залишилися старенькі бабусі, котрих так і не вдалося умовити виїхати.

Багатодітна мати розповідає, як її діти не хочуть іти до школи в одному з райцентрів, бо їм дорікають, що вони «з підвалу». Інша пригадує, як уперше ступила на херсонську землю: вийшла на вокзалі, абсолютно чуже місто і йти нікуди. Однак сьогодні в неї є дах над головою, купа подруг, таких самих, як і вона, і жевріє надія, що все в їхньому житті таки стане на свої місця, адже воно продовжується...

Олена Нечипуренко
«Новий день».- №23 (5174).- 04.06.2015.- стр.16

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.