Магія імені Валентини Дронової
Цього місяця відзначатиме свій 60-літній ювілей артистка Херсонського Академічного муздрамтеатру ім.М.куліша, заслужена артистка України Валентина Дронова.
Вона народилася в день усіх закоханих– 14 лютого. Ще й отримала ім'я Валентина, щоправда, на честь святої, яку вшановують 23 лютого. У 50-і роки в Радянському Союзі ще не знали про святого Валентина, а свято закоханих якось не вписувалося в тодішню ідеологію. Проте, дата, без сумніву, на якомусь підсвідомому рівні вплинула на вибір професії.
На початку шляху
У шахтарському містечку Горлівці, де народилася Валентина, був розкішний на той час Будинок культури з безліччю самодіяльних гуртків: вокальних, хореографічних, драматичних. Мало не з першого класу дівчинка весь вільний час присвячувала мистецтву, перепробувавши майже все, що пропонували у цьому закладі. Вона чудово читала поезії, мала гарний голос, красиву зовнішність. Та найбільше її хвилювало драматичне мистецтво, коли їхній колектив грав спектакль – то було неймовірне відчуття щастя, польоту, передчуття чогось фантастично прекрасного.
" Із яким захопленням ми шили костюми Попелюшки і Снігової королеви – із марлі, яку крохмалили і прикрашали, як могли, адже не було тоді такого вибору ні тканин, ні прикрас. Мама завжди підтримувала мене у прагненні бути артисткою, вона й сама мала чудовий голос і неабияку вроду. Якось випадково мені на очі потрапив довідник для вступників до середніх навчальних закладів, – згадує Валентина Іванівна, – а я саме закінчила восьмий клас. Знаходжу там Дніпропетровське театральне училище, пишу листа і отримую виклик на екзамени. Коли приїхала до Дніпропетровська, то була вражена кількістю абітурієнток – красивих, модно одягнених, на високих "шпильках". Я виросла у дуже скромних умовах, мене виховувала одна мама, тож я мала на собі її перешите платтячко і туфельки без підборів, а замість зачіски – школярські "хвостики". Але мене прийняли. І лише зараз я розумію, що була тоді саме тією, за словами Костянтина Станіславського, "глиною", із якої можна буде зліпити актрису."
На сцені корифеїв
Валентині поталанило з самого початку сценічної кар'єри: у 1970 році її розподілили до Кіровоградського театру ім. М. Кропивницького – колишнього театру корифеїв. Дебютувала вона у виставі "Перший гріх" за п'єсою Олександра Коломійця. На цій славетній сцені, за словами Валентини Іванівни, вона переграла практично весь репертуар, що був він переважно українським. Струнка, з довгою косою і виразними очима, вона як ніхто підходила на ролі героїнь. Це була велика школа для початкуючої актриси. То ж не дивно, що вже у 25 років вона отримала звання заслуженої артистки України.
На столичній сцені, під час Московського фестивалю, куди кіровоградці привезли п'єсу "Талан" М.Кропивницького, вона з великим успіхом зіграла Лучинську, прототипом якої послужила велика українська артистка Марія Заньковецька. "Та час ішов, і я стала відчувати, що "штампую" ролі, адже серед них було немало у чомусь схожих, – говорить Валентина Іванівна. А тут запросили мене до Сімферопольського Академічного російського театру ім. М.Горького і я – погодилася."
У пошуках «свого» театру
Там, у Сімферополі, вона подружилася зі Світланою Вандалковською, яка допомагала Валентині з правильною російською дикцією. І знову були ролі: нові й добре знайомі, цікаві і не дуже, але різні. Вона продовжує накопичувати досвід і працювати, працювати. Але була проблема з житлом і вона погодилася на переїзд до Івано-Франківська, де актрисі давали однокімнатну квартиру. У місцевому драмтеатрі Валентина Дронова працювала до 1993 року. "У тих краях чудова природа, гарні люди, неповторний колорит, але...чужий для мене, – розповідає актриса, – мене тягло до сонця, до моря й тепла. Правду кажуть, що для кожного актора важливо знайти "свій" і тільки свій театр, у якому він зможе по-справжньому розкрити талант. І я його знайшла."
Майже 20 років – у Херсоні
Невдовзі виповниться 20 років, як Валентина Дронова працює на сцені театру ім.Куліша. Він давно став своїм і рідним. Тут вона працює разом із чоловіком – режисером Олегом Натяжним. Розгорнувся на повну силу і заграв новими барвами талант артистки, вона зіграла багато нових цікавих ролей, серед яких і Надя ("Любов і голуби", або "Кадриль"). Валентина Іванівна розказує, що тоді, у 1996-му, були певні побоювання братися за цю п'єсу, адже на екрани щойно вийшов однойменний фільм, який користувався шаленою популярністю. Але вистава вдалася на диво. Незважаючи на мінімальний реквізит: голуб'ятня, паркан і дві лавки – вона йшла на "ура", настільки гармонійним був той акторський ансамбль, вдалий музичний супровід. "А ще – мій улюблений партнер Гриша Кулик, говорить Валентина Іванівна. – Я вважаю, що відновлювати вдалий спектакль з іншим актором не варто, тож нехай про цю виставу залишиться гарна пам'ять, вона того дійсно варта."
Одна з останніх ролей Валентини Дронової – лікарка у виставі, яка нікого не залишає байдужим – "Звідки беруться діти." Сміх і сльози змінюють одне одного, радощі й страждання ідуть поруч – і все це вона пропускає через власне серце.
Валентина Іванівна зіграла більше двохсот різнопланових ролей, серед них українська, російська і зарубіжна класика, а ще – ролі в мюзиклах і музичних виставах. Глибокий драматичний талант, чудовий голос, пластичність і темперамент дають можливість грати широкий діапазон ролей. Але в кожній вона – неповторна і цікава глядачеві.
«Люблю всі ролі»
Дронова говорить, що любить усіх своїх героїнь: "А особливо тоді, коли відчуваю, як щось об'єдналося з моїм власним світовідчуттям, з моєю філософією ставлення до життя. Звичайно, були на моєму творчому шляху і невдачі, і розчарування, але ті ролі так само близькі й рідні, як дитина. Я – член Художньої ради театру, і можу вас запевнити, що "запрограмувати " успіх неможливо. Це вже як ляжуть зорі, інколи буває дуже легко, ніби граючись, а деколи – ніби все складається ідеально, здається: ось воно, упіймали, а глядач сприймає зовсім по-іншому. Отож, усе запрограмовано десь там..."
Валентина Іванівна розповідає, що коли працювала над роллю Лучицьної ("Талан"), то через молодий вік їй ще не вистачало життєвого і професійного досвіду, роль давалася нелегко, але результат – дуже вдалий. Так само у виставі "Берег" за романом Юрія Бондарєва, де вона повинна була зіграти Емму Гербер – від молодої дівчини до 50-літньої жінки, що прежила війну, кохання, втрату. Дроновій довелося "влізати у шкуру" інтелігентної, мудрої, тонкої, випещеної вже немолодої фрау, задіявши власну фантазію, уяву, чуття.
Про гастролі
"Раніше, ще у радянські часи, – згадує актриса, – театри щоліта вирушали на гастролі, і у нас, акторів, уже в травні починався "зуд" передчуття чогось приємного. Я дуже люблю мандрувати, пізнавати щось нове і цікаве. Тому у 2-3-місячні гастролі вирушала завжди з чудовим настроєм. Зазвичай тоді везли з собою 8-10 вистав і дві дитячі казки. Цілий вагон замовляли під декорації, місяць стояли "базою" в одному місті. Держава субсидувала театри на цей час. Актори отримували зарплатню і добові, гастролі нас непогано "годували". Об'їздили мало не весь колишній Союз уздовж і впоперек, враження залишилися на все життя. Кому це заважало?
Про себе, про життя
На питання, як вдається тримати себе у такій хорошій формі Валентина Іванівна сміється: "Не повірите, але нічого особливого для цього не роблю. Поки що мені вистачає генетики, а щоб щось особливе – ні, інколи забуваю навіть крем на обличчя нанести. Звичайно, як і у кожної людини, буває хандра і апатія, але тут на допомогу приходить дача на Дніпрі: квіточки, повітря, відсутність цивілізації, яка часом дуже набридає. І – Дніпро! Це діє краще за будь-які антидепресанти. А ще у нас велика бібліотека і чоловік-книгоман. Що б там не казали, а Інтернет ніколи не замінить живе спілкування з книгою, хоча мені самій дошкуляє, що стала менше читати.
Улюблена моя книга – "Майстер і Маргарита" Булгакова, вона просто бездонна, її можна читати знову і знову і знаходити кожного разу щось таке... Вона вражає, як Біблія. У мене є дві улюблені актриси: Аліса Фрейндліх і Марина Нейолова. Вони просто приголомшливі, і не тому, що дуже вродливі, ні, вони світяться зсередини, вони одухотворені й справжні. Тому часом розчаровують молоді артистки, які головним вважають красу зовнішню, ще не розуміючи, що вона вражає перші дві хвилини, а потім, якщо немає того світла духовності, сцена безжально викриє фальш... Хоча в нашому театрі хороша, здорова, сильна молодь, яка радує мене успіхами і стимулює до роботи. Собі я хотіла б побажати здоров'я, бо, вважаю, у професії я відбулася, діти виросли, сім'я – зі мною. Чого ж іще? Хоча:
Даже стареть не страшно – все еще верю я:
Встретится мне однажды главная роль моя!
Дякую за все, що було, дякую, життя!
І 17-18 лютого запрошую на прем'єру вистави "Ещё раз про любовь."
Тетяна Крючкова
“Вгору”.- №6 (489).- 09.02.2012.- стр.17
http://www.vgoru.org/modules.php?name=News&file=article&sid=11555
