Музей – це не тільки те, що на вітрині...
Навіщо потрібні фонди? Передбачаю питання: а що ж це таке? У газетній статті всього й не перелічиш. Про «давнощі» (археології та історії) ми говорити не будемо – обмежимося розповіддю про природні відділи музеїв. А якщо більш конкретно, то йтиметься про те, що фахівці називають непомітним словом «фонди»: колекції, призначені не для загального огляду, а для того, щоб з ними працювали фахівці. Жодного снобізму, зарозумілості у всьому цьому немає: адже дуже часто колекційний матеріал із фондових колекцій присутній у такому вигляді, що на вітрину його не виставиш. Наприклад, якщо це якесь ссавець, то найчастіше не опудало, а «джентльменський набір» – шкіра та череп. Щоправда, із такого набору можна й опудало зробити. Так і роблять, якщо опудало з експозиції стало непридатним.
Загалом фонди – це, так би мовити, резерв для поповнення матеріалів виставок. Але є музейні сховища і ще одне призначення – наукове. Їх роль вивченні природи просто величезна. На перший погляд, таке твердження виглядає дивно: як це, питається, можна вивчати природу, працюючи з мертвим матеріалом? Насправді нічого дивного немає. По-перше, музейні колекції – це те, з чим працюють ботаніки та зоологи-систематики, які описують нові види, підвиди тощо. Якщо десь упіймали чи здобули тварину чи рослину і є підозра, що це новий вид, то це треба ще й перевірити. Ось для цього і існують музейні фонди: у них зберігають описані види. Часто для цього дослідникам доводиться об'їжджати майже весь світ.
Є у фондових колекцій і ще одне призначення – документування проживання якогось виду на певній території. Коли пишуть наукові книги, то саме знаходження в музейних сховищах шкірки чи гілки з листям є найнадійнішим доказом того, що цей вид у якомусь регіоні колись мешкав. Якщо, звичайно, на цьому екземплярі є етикетка: адже без неї цінність музейного експонату різко знижується. А що ж у нас?
Наша розмова пов'язана з Херсонським краєзнавчим музеєм. Адже він має не лише чудову експозицію, а й величезні (за масштабами обласного музею) фонди. Звернемося до цифр: вони іноді бувають надзвичайно виразними. Так от, тушок і опудал птахів у Херсонському краєзнавчому музеї – близько 1300. Ссавців менше – трохи більше 200. А от комах – 10 тисяч, рослин – 23 тисячі! Загалом масштаби такі, що можна стверджувати однозначно: фондові колекції нашого краєзнавчого музею – національне надбання України.
Уявіть собі Херсонщину на початку минулого сторіччя. Нечисленне населення, промисловості немає, піски не облісані, на місці нинішнього Каховського водосховища – величезні масиви плавніших. Думаю, не треба пояснювати, що відтоді багато води витекло. І багато що змінилося – у природі та житті людей. Деякі види з території області зникли, інші з'явилися – одні прийшли самі, інших акліматизували. І багато з цих змін так чи інакше зафіксовано у музейних колекціях.
Свого часу автору довелося попрацювати у музеях України – у Центральному науково-природничому у Києві, у музеях Київського та Одеського університетів, в обласних музеях півдня України. Виявилося, що деякі колекційні матеріали Херсонського краєзнавчого музею є просто унікальними – в інших сховищах немає навіть їхніх аналогів! Ось вам і «провінція»...
Тут працюють фанати Справді, музейна справа належить до таких сфер діяльності, в яких найчастіше працюють лише справжні ентузіасти своєї справи. Унікальні колекції Херсонського краєзнавчого музею були започатковані саме такими людьми. Вони працювали в нашому краї у 1900–1920 роки. Одним із них був видатний ботанік Йосиф Пачоський. Другим – зоолог Олександр Браунер. Тут, до речі, треба згадати, що тоді музей був один (природно-історичний), а колекції дві: колекція повітового земства і колекція губернського земства. Пачоський працював «від губернії» – спочатку був губернським ентомологом, фахівцем із захисту рослин. А ось Браунер був співробітником земства повіту. Звісно, згодом музейні збори постійно поповнювали. Але саме завдяки самовідданій роботі цих дослідників ми знаємо, якою була природа Херсонського краю сто років тому.
Відкриття. Не раз і не два саме завдяки музейним колекціям було зроблено визначні відкриття. Історія деяких із них нагадує захоплюючий детектив. Наприклад, 1913 року Нью-Йоркське зоологічне товариство відправило до Конго експедицію. Її метою було упіймання окапі – невловимого та таємничого родича жирафа. Окапі американцям видобути не вдалося, але з Конго зоолог Джеймс Чепмен привіз цінні колекції, серед яких були головні убори африканців, прикрашені пір'ям птахів. Ось тільки ніяк не вдавалося визначити, якому птаху належить одне з пір'я. І тільки в 1937 році в одному з музеїв Бельгії Чепмен побачив два опудало з таким же пір'ям, що і в тому головному уборі. Птахи були незнайомі, але на етикетках було написано: «Молодий звичайний павич». Місце видобутку – Конго. Дурниця, груба помилка - адже павичі мешкають тільки в Азії! Але впертий зоолог знайшов цих птахів в Африці. Як виявилося, це був не просто новий вигляд, а зовсім новий рід: близький до азіатських павичів, але інший. Його назвали «африканський павич» – так було зроблено видатне відкриття: завдяки завзятості дослідника та двом забутим опудалам у запорошеній шафі.
Євген РОМАН, зоолог
"Гривна-СВ".- 27-02-2009.- стор. 4
