on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Новини регіону

22.03.2024, 13:15

Книга історій "Плач Херсонщини". Художниця створила ілюстрації використовуючи старослов'янські символи

  Художниця з Херсона Валерія Гуран працювала в Естонії та ...
20.03.2024, 23:16

Сквер на проспекті Незалежності в Херсоні назвали на честь Джона Говарда

  У Херсоні завершилось громадське голосування щодо перейменування ...
20.03.2024, 22:51

Присвятила 50 років свого життя театру. Історія Заслуженої артистки України з Херсона Олександри Тарновської

Заслужена артистка України Олександра Тарновська присвятила 50 років ...

Вітер історії


Я прокинувся десь о третій. Сосновий праліс нінував у зеленавому місячному промінні, кидаючи на галявину довгі тіні дерев. Чорний силует машини підпирав небо. Навколо пригаслого вчорашнього вогнища солодко спали мої супутники. На машині, забиті в соснові ящики, лежали моноліти з останками цариці з Товстої Могили та її малорічного сина. Чи сподівалася вона будь-коли опинитися в цьому лісі? І як би вразив він її — степовичку із віку-правіку?

Коли вчора водій увімкнув двигун і машина, повільно набираючи швидкості, попливла над голубою рікою асфальту, коли захитали услід їй головами безтямно п'янкі безсмертники, на мить крізь ревіння мотору мені причулося кінське іржання, ніби то скіфські коні глухо озвалися з могил. Уперше за дві тисячі триста років по смерті одна із скіфських цариць покидала степи, і вони сумно ридали услід їй настояними на полинах вітрами. Мабуть, такі самі вітри летіли тут і тоді, коли перші скіфські загони, озброєні списами й луками, з'явилися у безмежних причорноморських степах. Скіфська кіннота не знала на своєму шляху перешкод. «Сагайдак його, мов домовина відкрита, всі вони люди хоробрі» — з жахом перед навалою скіфів писав один із авторів Біблії.

Степ був німий, мов пустеля, бо народ кіммерійців, що населяв Подніпров'я до скіфів, змушений був перед їхньою появою залишити обжиті місця. Ось як про це оповідає «батько історії» грецький історик Геродот: «Кочові племена скіфів жили в Азії. Коли масагети витіснили їх звідти воєнною силою, скіфи перейшли Аракс (найпевніше, Сирдар'ю чи Волгу. Б. М.) і прибули в кіммерійську землю. З наближенням скіфів кіммерійці почали радитися, що їм робити перед лицем численного ворожого війська. І ось на раді думки розійшлися... Народ був за відступ, вважаючи за непотрібне стинатися з такою безліччю ворогів. Царі ж, навпаки, визнали за краще швидше лягти кістьми у рідній землі, ніж рятуватися втечею... Адже царі розуміли, яке велике щастя звідали вони на рідній землі і які біди чекатимуть на вигнанців, позбавлених батьківщини». Не бажаючи відступати, ватажки кіммерійських племен розділились на дві частини і мужньо полягли у герці між собою. Народ поховав їх під високою могилою на березі Дністра і відступив до Малої Азії. Геродот твердить, що під час подорожі Північним Причорномор'ям йому ніби справді показували ту могилу останніх кіммерійських вождів.

Історики й досі сперечаються, коли скіфи вперше з'явилися в Європі. Самі скіфи, як свідчить Геродот, вважали, що це сталося за тисячу років до походу Дарія, тобто в середині II тисячоліття до н. е.  Проте перші достеменно скіфські пам'ятки у Північному Причорномор'ї датуються VII ст. до н. е. На VIII — VII ст. до н. е. припадають і перші згадки про кіммерійців та скіфів в ассірійських джерелах. Найвірогідніше, що на береги Чорного моря скіфи переселялися кількома хвилями і спочатку уживалися тут з кіммерійцями, виступаючи з ними спільно і проти передньоазійських держав. Пізніше ж стосунки між ними стали ворожими. У VII ст. до н. е., переслідуючи витіснених з Подніпров'я кіммерійців, скіфи вдерлися в Передню Азію, дійшовши навіть до Сірії, і єгипетський фараон Псамметіх І (664 — 610 рр. до н. е.) змушений був відкупитися від подальшого їх просування багатими дарунками. Утвердившись у Передній Азії, скіфи провладарювали там 28 років, спустошуючи передньоазійські країни непомірною даниною і пограбуваннями. Кінець їхньому пануванню поклав мідійський цар Кіаксар (625 — 585 рр. до н. е.). Не сподіваючись здолати скіфів силою, він запросив їхніх вождів на бенкет і, напоївши, перебив. Скіфські загони змушені були повернутися до Північного Причорномор'я. Відтоді майже тисячу років історія південноукраїнського степу була пов'язана з іменем скіфів. Це був мудрий, волелюбний і разом з тим жорстокий народ. За свідченням грецьких істориків, скіфський воїн пив кров першого забитого ним ворога. Тих, хто ще не мав власної жертви, не допускали навіть до святкового столу. Богові війни Аресу споруджували своєрідні жертовники у вигляді купи хмизу.

На її вершині як символ цього пожадливого бога ставили меч і в жертву йому приносили кожного сотого полоненого. Війна для скіфів була повсякденністю і всі дорослі чоловіки не розлучалися зі зброєю. «Нам постійно доводиться воювати, — казали вони про себе, — або захищаючи свої стада і пасовиська від інших, або нападаючи на інших». Виняткове значення війни в житті скіфського суспільства не могло не позначитися на розвиткові зброярства. Арсенал їхньої зброї складався з мечів, кинджалів, списів, дротиків, бойових сокир, пращі, лука. Особливої слави у всьому світі зажив скіфський лук: за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою він не мав на той час собі рівних. Недарма Геродот називає скіфів «кінними стрільцями з лука». Чималого розвитку досяг також захисний обладунок. У бою застосовувалися складені на шкіряній основі з дрібних металевих лусок щити, панцирі та бойові пояси, а також шоломи й поножі (кнеміди). Виготовлялися також засоби для захисту голови та грудей коня.

Треба зауважити, що із скіфами на території України остаточно утвердився залізний вік. Уперше залізо з'явилося ще за кіммерійців, але тільки у скіфів воно стало основним металом, з якого виготовляли більшість зброї та знарядь праці. З бронзи відливалися лише вістря до стріл, прикраси, певні типи посуду, оздоби кінських вуздечок і нагрудників та деякі інші речі. За мовою скіфи належали до північної гілки іранських народів. Грецькі автори донесли до нас чимало скіфських слів, особливо власних імен, значення яких можна віднайти в іранських мовах. Так, наприклад, назва ріки Пантікап означає «рибний шлях», Ексампей — «священний шлях», ім'я царя Іданфірса — «володар води», Токсакіса— «швидкий олень». Корені деяких скіфських слів і досі зберігаються в мовах східних слов'ян: «спако»(собака), «куті» (російське «кутенок»), «голос», «топор».

Повернувшись із Передньої Азії, скіфи підкорили величезну територію від Дону на сході до Дунаю на заході. Щодо північної межі їхніх володінь серед учених не припиняються суперечки. Одні з них поширюють владу скіфів до північних кордонів сучасної території України, інші обмежують лише степовою смугою. Так чи інакше, крім скіфів, на території України, безперечно, жили також інші племена, які були в певній залежності від скіфів і сплачували їм данину. За іменем панівного народу вся ця країна називалася Скіфією, а все її населення — скіфами. Деякі племена Скіфії, як повідомляє Геродот, займалися хліборобством, вирощуючи хліб навіть на продаж грекам, проте «власне скіфи» були номадами — скотарями-кочовиками, що пересувалися зі своїми отарами й табунами по країні в пошуках пасовиськ. Звичайно, ці перекочовування мали організований, строго регулярний характер і здійснювалися в меридіональному напрямі, на північ або південь — залежно від пори року. За житла скіфам правили великі повстяні кибитки, в які вони впрягали іноді по кілька пар волів. У кибитках мешкали жінки, діти й старі. Усе життя чоловіків проходило на коні, недарма ця тварина була у скіфів найулюбленішою. Біг коня символізував собою рух сонця. Скіфський цар Атей навіть якось казав, що кінське іржання для нього дорожче від звуків флейти. Не дивно, що Атей сам чистив свого коня, з чого вкрай дивувалися зманіжені греки.

Кочове господарство за суворих зим взагалі неможливе без коня, оскільки корм для худоби кочовики не заготовляють, а добути траву з-під снігу можуть тільки коні. Лише після того як пройдуть вони, по їхніх слідах можуть пастися вівці та велика рогата худоба. На підставі етнографічних матеріалів середньовіччя можна уявити перекочовування скіфського племені: степом на колесах рухалося ціле місто, що складалося із сотень великих і малих кибиток. Там були й житла, і комори, і майстерні, — адже все необхідне для життя — одяг, зброю, знаряддя праці, речі домашнього вжитку — скіфи виготовляли самі.

Скіфське суспільство поділялося на кілька великих племінних об'єднань, кожне з яких очолював цар. Влада його була спадковою. Панівне становище в країні належало так званим скіфам царським, які вважали решту населення своїми рабами. Володар царських скіфів, імовірно, був верховним царем всієї держави, проте спершу скіфські об'єднання були досить незалежними. Влада царів обмежувалася радою старійшин, іноді ж відбувалися і більш представницькі збори населення, де вирішувалися найважливіші питання внутрішнього й зовнішнього життя. Проте поступово влада дедалі більше зосереджувалася в руках знаті, яка мала величезні багатства — худобу, майно, коштовності. Грецький лікар і письменник Гіппократ називав скіфських багачів найбільш благородними і могутніми в країні. Деякі з них, окрім всього, були власниками кількох десятків чотиримісних кибиток. Поряд з багатіями в скіфському суспільстві виділялися біднота, що майже не мала засобів до життя й змушена була працювати на заможних. Скіфи, які володіли лише однією кибиткою, що її перевозила пара волів, називалися «восьминогими». Але у деяких не було навіть кибитки. Проте вони ще мали волю. Раби ж, праця яких широко застосовувалася в Скіфії, були позбавлені і її. Античні автори відзначають особливо жорстоке поводження скіфів зі своїми рабами.

Суспільство з такою складною ієрархічною структурою, безперечно, мусило мати серйозне ідеологічне обґрунтування. Ідеологічні уявлення скіфів базувалися на загальноіранській основі, як і в інших давньоіранських народів, не переросли ступеня міфологічно-релігійної свідомості. Всесвіт за цими уявленнями складався із трьох сфер, кожна з яких, у свою чергу, мала потрійну структуру. Такій системі відповідав розгалужений пантеон божеств, кожне з яких мало строго визначену функцію. Геродот, називаючи їхні імена, зіставляє скіфських богів із грецькими. Так, наприклад, верховну скіфську богиню Табіті він порівнює з Гестією, Папая — з Зевсом, Апі — з Геєю, Гойтосіра — з Аполлоном, Аргімпасу — з Афродітою, Фагімасада — з Посейдоном. Двоє божеств — Арес та Геракл — просто названі грецькими іменами. Відповідно до космологічних уявлень, потрійну структуру мали і суспільні та політичні організації скіфів (три суспільні стани, три царства під владою трьох царів тощо).

Ми подаємо стислу загальну характеристику скіфського суспільства, проте читач постійно має пам'ятати, що це суспільство за десять століть існування зазнало великих, часом кардинальних змін як у галузі матеріального виробництва, так і в сфері суспільно-політичних відносин та ідеологічних уявлень. Звичайно, всі ці зміни були зумовлені насамперед внутрішніми закономірностями розвитку скіфської людності. Однак було б помилкою зовсім відкидати зовнішні чинники. А серед них першочергове значення мали взаємозв'язки скіфів і стародавніх греків. Поява скіфів у степах України за часом збігається з інтенсивною колонізацією греками північного узбережжя Чорного моря. Грецькі міста-колонії Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей, що згодом став столицею Боспорського царства, були безпосередніми сусідами скіфів і постійно впливали на них як прикладом власного життя, так і залученням скіфів до жвавої торгівлі, котра стимулювала розвиток економіки Скіфії, а відтак і всіх інших сфер її суспільного буття. Неабияку роль відігравали також зносини скіфів з іншими, близькими й далекими від них народами. Особливе місце з-поміж них посідали західні сусіди скіфів — фракійці та східні — сармати.

Найбільшої могутності Скіфія досягає в IV ст. до н. е., коли могили степовиків з'являються навіть на широті Києва. Це піднесення пов'язується з іменем славнозвісного царя Атея, який об'єднав усі скіфські племена в єдину державу. Його влада поширювалася навіть на задунайські землі, де споконвіку жили фракійці. Проте таке просування на захід зумовило конфлікт між скіфами і зростаючою македонською державою. 339 р. до н. е. македонський цар Філіпп II, батько Александра Македонського, рушив на них великим походом. Скіфське військо на битву верхи на коні вів сам цар Атей, якому на той час було вже понад 90 років. У бою цар загинув, а скіфи зазнали відчутної поразки. Щоправда, після цього скіфи ще не раз успішно протистояли македонцям. Так, наприклад, 331 р. до н. е. вони дощенту розбили тридцятитисячне військо намісника Александра Македонського у Фракії Зопіріона, який спробував здійснити похід у Скіфію, а 292 р. до н. е. разом з гетами завдали поразки Лісімаху, котрий володів Фракією по смерті Александра Македонського. Проте могутність Скіфії в цей час явно занепадає. На заході вона втрачає задунайські території, на сході не витримує зіткнення з сарматами. Наприкінці III - на початку II ст. до н. е. територія Скіфії обмежується Кримським півостровом і вузькою смугою Нижнього Подніпров'я. Але ще близько чотирьох століть скіфи залишалися на історичній арені чорноморського узбережжя грізною силою, яка з успіхом протистояла і варварським племенам, і грекам-колонізаторам. Остаточної поразки на початку III ст. н. е. їм завдали готи. Відтоді Скіфія перестає існувати як етнічне й політичне утворення. Лише грізне ім'я «скіф» пережило віки. Античні автори довго ще надаватимуть його всім народам, що хвиля за хвилею прокочувалися південноукраїнськими степами. Навіть давньоруський літописець називає свою країну «Велика Скуфь» (Велика Скіфія). Такого довголіття не знало ім'я жодного стародавнього народу, що жив на території нашої Батьківщини. Вітер історії і нині проносить його над степами.

А вітер знов полин колише,
І сплять віки в глибинах дня.
Як цар Атей во дні колишні
Почищу сам свого коня.
Хай посміхнуться лихослови,
Як міфи еллінські, старі,
Не звуки флейти вухо ловить,-
Іржання кінське на зорі.
Спить грім у тиші кароокій,
В траві гніздечка сплять малі.
Як цар Атей, забувши спокій
Умерти хочу у сідлі.

 Знак сонця у вигляді п'яти з'єднаних кіл
Співучий глек блаватної води
Несу вузькою стежкою з долини.
Від китиць золотої лободи
Мої вже литки стали золотими.
Небавом сонце випурхне руде,
І плавні спалахнуть тієї миті.
П'ять жовтих кіл на плесо упаде,
Немов п'ять доль зійде на оксамиті.
Оце так хоч і з дому не виходь, -
Нема коли і сонцю помолиться.
Чотири доньки пану дав господь,
А я одна їм нянька і служниця.
У панночок - сережки золоті,
По гривенці у кожної на шиї.
Ще пан велів, - сьогодні знаки ті -
П'ять кіл - п'ять сонць - на сукні їм нашию.
Хай трохи побурчить спросоння пан,
Скажу - не згорите, - не зайнялося.
Піду у степ, знайду в траві тюльпан
Й усім назло прикрашу ним волосся.
Ще й так скажу, коли сварлива пані
Мене про знак той сонячний спита:
Чотири кола - панночки погані,
і А п’яте - їхня нянька золота.

Скіфський степ

Безмежний причорноморський степ був для скіфа і домівкою, і годувальником, і лікарем, і останнім пристанищем. Називаючи скіфів наймудрішим народом на берегах Понта Евксінського (Чорного моря) і відзначаючи їхню нездоланність, Геродот писав: «...Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися; і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього». Основну особливість країни скіфів, за Геродотом, становила рівнинність ландшафту при майже повній відсутності лісів. Останні росли тільки в Гілеї — дніпровських плавнях та на сучасних Олешківських пісках. Велетенську рівнину, вкриту буйними травами, зрошували численні ріки. Геродот називає лише вісім найбільших з них, доступних для суден з моря. Це Істр (Дунай), Тірас (Дністер), Гіпаніс (Південний Буг), Бористен (Дніпро), Пантікап, Гіпакіріс, Герр і Танаїс (Дон). Щодо локалізації трьох передостанніх рік історики сперечаються вже кілька століть, але згоди так і не дійшли. У Пантікапі вбачають то Конку, то Інгулець, в Гіпакірісі - найчастіше річку Ка-ланчак з Каркінітською затокою. Під Герром розуміється або та сама Конка, або ж річка Молочна.

Всі ріки, за уявленням Геродота, текли до моря з півночі на південь. Найбільше значення у житті країни, звичайно, мав Дніпро. Уздовж його берегів тяглися розкішні пасовиська з високими травами, на нивах щедро родив хліб. Дніпровська вода була прозорою і приємною на смак, тут водилося безліч риби, зокрема осетри та білуга. У гирлі ріки сама по собі осідала сіль. Як пише Геродот, «це - єдина ріка, крім Нілу, витоків якої я не можу вказати (та, здається, що й ніхто з еллінів) Геродота дивувала пристосованість скіфів до степових умов. «Оскільки в Скіфії надзвичайно мало лісу, - пише він, -то для варіння м'яса скіфи придумали ось що. Обідравши шкуру з жертовної тварини, вони обчищають кістки від м'яса і тоді кидають в казани місцевого виготовлення (коли ті під рукою)... Заклавши м'ясо в казани, підпалюють кістки жертв і на них варять. Коли ж у них немає такого казана, тоді все м'ясо кладуть в кендюхи тварин, підливають води і знизу підпалюють кіски. Кістки чудово горять, а в кендюхах вільно вміщається обчищене від кісток м'ясо. Таким чином, віл сам себе варить, як і інші жертовні тварини». Дивуючись вмінню скіфів брати від степу все необхідне, історик із захопленням вигукував: «Як же такому народові не бути нездоланним і неприступним?»

У VI ст. до н. е. Скіфія пережила подію, відлуння якої багато століть зберігалося в свідомості скіфського народу. То була так звана скіфо-перська війна, заради опису якої Геродот і відвів скіфам так багато місця в своїй «Історії». Перський цар Дарій І Гістасп з 700-тисячним військом 514 р. до н.е . перейшов Босфор і рушив на Скіфію з метою буцім покарати скіфів за їхні колишні передньоазійські походи. Неспроможні протистояти велетенській армії Дарія, скіфи відправили посланців до сусідніх племен. «Вам ні в якому разі не варто, - казали посли, - триматися осторонь і допустити нашу загибель. Виступімо назустріч ворогові одностайно. Коли ви не зробите так, то нам доведеться покинути нашу країну або ж, залишаючись тут, добровільно підкоритися загарбникові. Що ж нам робити, коли ви не побажаєте допомогти? І вам від цього не стане легше. Адже перський цар виступив у похід проти нас так само, як і проти вас. Підкоривши нас, він не заспокоїться і не пощадить і вас... Коли б перський цар виступав лише проти нас одних, щоб помститися за колишнє поневолення, він би мав, залишивши в спокої всі інші народи, прямо йти на нашу країну. Тоді всім було б ясно, що він іде на скіфів, а не проти інших народів. Але ж тільки цар переправився на наш материк, він підкорив на своєму шляху всі народності. Всі інші фракійські племена вже у нього в руках, у тому числі й сусідні з нами гети».

Серед племен, до яких звернулися скіфи, були їхні південні сусіди - таври, північні - агафірси, неври, андрофаги і меланхлени, східні та північно-східні -савромати, будини і гелони. Царі будинів, гелонів і савроматів дійшли згоди й обіцяли скіфам допомогу. Володарі ж агафірсів, неврів, андрофагів, меланхленів і таврів відповіли їм: коли б ви не чіпали персів раніше, ми охоче б вам допомогли. Але ви без нашої допомоги вдерлися в землю персів, то ж обходьтеся без неї й тепер. Якщо вони нападуть на нас, ми дамо їм відповідь, а поки що воюйте самі.

Отримавши таку відповідь, скіфи вирішили не ставати з персами до відкритого бою, а почали повільно відступати, відганяючи худобу, засипаючи джерела й колодязі та випалюючи за собою траву. Своє військо вони поділили на два загони. Перший, до якого приєдналися савромати, діяв під проводом царя Скопасіса. При нападі на нього персів загін мав відступати вздовж Меотіди (Азовського моря) на схід, а коли б перси повернули назад - переслідувати їх. Два інших царства - «велике царство» під проводом Іданфірса і третє, царем якого був Токсакіс, з'єдналися в одне військо разом з гелонами і будинами. На військо було покладено завдання, тримаючись від персів на відстані одноденного переходу, заманювати їх на землі тих племен, які відмовилися від сприяння скіфам, щоб таким чином втягнути їх у війну. Як видно з розповіді Геродота, головнокомандуючим скіфів у цій війні був цар «великого царства» Іданфірс. Відправивши на північ обози з жінками, майном та худобою і виставивши проти Дарія захисні загони, скіфи почали організовано відступати. Проте їхній план залучити до війни північних сусідів провалився: перси почали переслідувати не Іданфірса, а Скопасіса, який зі своїм загоном відходив на схід. Перейшовши Дон, Дарій продовжував переслідувати скіфів і в землях савроматів та будинів. Поминувши і їх, він зупинив своє військо на річці Оарі (Волга, Ока?) та наказав збудувати вісім великих укріплень, розміщених на відстані близько 12 кілометрів одне від одного. Тим часом Скопасіс обійшов персів з півночі і повернувся у Скіфію. Розлючений Дарій звелів облишити наполовину закінчене будівництво і, гадаючи, що перед ним вся скіфська армія, повернув за Скопасісом на захід. Тим часом обидва загони скіфіф з’єдналися і відповідно до стратегічного плану повернули в землі відступників — меланхленів, андрофагів і неврів. Забувши про свої обіцянки виступити в такому разі на боці скіфів, ті зі страху перед перською навалою втекли на північ. Агафірси ж трималися свого,заявивши скіфам, що коли ті вступлять в їхні землі, їм спочатку доведеться витримати смертельну битву із ними. Після такого попередження скіфам довелося повернути до Скіфії.

Але й Дарієві від того не стало краще: його плани на блискавичну перемогу зазнали краху. Втомившись від безперспективного переслідування скіфів, він надіслав до Іданфірса гінця і велів передати йому таке « Диваче! Чого ти весь час тікаєш, хоч тобі можна зробити вибір? Коли ти вважаєш себе спроможним протистояти силі, то зупинися, припини свої блукання і зітнися зі мною. Коли ж визнаєш себе заслабким, тоді тобі також варто облишити втечу і, несучи своєму володарю землю і воду, вступати з ним до переговорів». Городий Іданфірс відповів Дарієві : «Дізнайся ж, царю, який я! Я й раніше ніколи не тікаю від тебе. І зараз я роблю те саме, що й звичайно за мирних часів. А чому я відразу ж не став з тобою до бою - це я також поясню. Адже у нас немає ні міст, ні обробленої землі. Ми не боїмося їхнього плюндрування і спустошення, тому й не стали з вами до герцю негайно. Коли ж ви бажаєте будь-що стятися з нами, то ось є у нас батьківські могили. Знайдіть їх і спробуйте зруйнувати, тоді й дізнаєтесь, станемо ми битися за ці могили чи ні. Але доти, доки нам не заманеться, ми не станемо до бою з вами. Це я сказав про битву. Володарями ж своїми я визнаю лише Зевса і Гестію, царицю скіфів. Тобі ж замість дарів — землі і води — я надішлю інші дарунки, яких ти заслуговуєш. А за те, що ти назвав себе моїм володарем, ти мені ще дорого заплатиш!» Вирішивши помститися Дарієві за його зухвалість, скіфи вжили заходів до того, щоб не випустити його із Скіфії. З цією метою вони відправили загін під проводом Скопасіса на Дунай, де він мав переговорити з іонійцями, яких Дарій залишив для охорони моста, наказавши чекати його протягом 60 днів. Дехто з дослідників вважає, що такий короткий термін був визначений наміром Дарія після перемоги над скіфами повернутися до Персії через Кавказ.

Прийшовши до Дунаю, скіфи почали переконувати іонійців, що час, визначений Дарієм, давно минув, тому вони вільні зняти охорону без будь-якого ризику прогнівити персів. Іонійці обіцяли їм так і зробити. Скіфи, впевнені, що вони дотримають свого слова, повернули назад. Тим часом військо Дарія почало терпіти від утоми, спраги й голоду. Не зважуючись стати з персами до відкритого бою, скіфи виснажували їх короткими сутичками. А щоб довше затримати завойовників у степу, вони потроху підгодовували їх, ніби ненароком залишаючи без охорони якусь частину худоби. Коли ж Дарієві стало зовсім непереливки, Іданфірс надіслав йому обіцяні дари: птаха, мишу, жабу і п'ять стріл. Перси зібралися на раду. Дарій вважав, що скіфи визнають над собою його владу і на знак цього підносять землю і воду (миша та жаба), здаючись разом з кіннотою, на яку за швидкістю схожий птах, і всією армією (стріли). Але радник і сподвижник Дарія Гобрій пояснив цареві суть дарів по-іншому: «Коли ви, перси, не злетите в небо, як птахи, або не зариєтеся в землю, як миші, або не поскачете в болото як жаби, то не повернутися вам назад, ураженим цими стрілами».

Відправивши Дарієві подарунки, скіфи вперше з'явилися перед персами у повному бойовому порядку, щоб стати до вирішальної битви. Погожого сонячного ранку дві велетенські армії шикувалися для кривавої сутички. У повітрі вже пахло смертю - ось-ось мав пролунати сигнал до бою. І раптом крізь скіфські бойові порядки пробіг заєць, і серця скіфів, цих запеклих мисливців, не витримали. Забувши про все на світі та зчинивши метушню й переполох, вони кинулися за зайцем. Здивуванню Дарія не було меж. «Що там коїться?» — запитав він дозорців. Йому відповіли. Тоді Дарій сказав нібито своїм підручним: коли навіть у хвилину смертельної небезпеки ці люди здатні думати про якогось зайця, вони просто глузують над нами. Тепер мені зрозуміло, що Гобрій правильно визначив скіфські дари. Тож битися нам з ними нічого, давайте краще порадимося, як нам повернутися додому.

Коли настала ніч, Дарій залишив у таборі немічних і поранених, щоб не заважали у поході (сказавши їм, проте, що він збирається з відбірною частиною війська напасти на скіфів), а також ослів, які б зчиняли рев, справляючи враження, що перси на місці, наказав з тією самою метою запалити вогнища і поспіхом рушив до Дунаю, прагнучи лише одного, - застати цілим міст. Малоймовірно, щоб описані події розвивалися саме так, — надто вже вони мають анекдотичний вигляд. І все-таки факт, що скіфи витримали навалу персів, свідчить як про їхню життєву й військову мудрість, так і про велику чисельність -адже перська армія на той час була найбільшою в світі. На жаль, ми не можемо визначити, скільки жителів налічувалось тоді в Скіфії. До нас дійшов лише переказ Геродота про те, що скіфський цар Аріант, прагнучи полічити своїх підлеглих, зробив своєрідний, перший на території нашої країни «перепис населення». Під страхом смертної кари він наказав усім дорослим чоловікам своєї держави принести по бронзовому вістрю стріли, їх виявилося так багато що цар вирішив спорудити з них собі пам'ятник. Він повелів розплавити вістря і відлити мідну посудину, яку було встановлено в священній місцевості Ексампеї, десь між Дніпром і Південним Бугом. Геродот твердить, що сам бачив ту посудину. Вона вміщала 600 амфор (щонайменше 6 тисяч літрів), а товщина її стінок становила шість пальців.

Довідавшись на ранок, що Дарій вислизнув, скіфи почали переслідувати його військо. Як свідчить Геродот, перське військо у більшості своїй складалося з піхоти, до того ж перси погано знали дорогу. Скіфи ж були на конях і степ їм був знайомий, як рідна домівка. Тож не дивно, що вони перші добрались до мосту. Виявилося, що іонійці все ще його охороняють. Скіфи знову почали умовляти їх зруйнувати міст, запевняючи, що Дарій більше не спроможний нічого їм вдіяти. Проте іонійські тирани, що прийшли до влади з милості Дарія, добре розуміли: коли занепаде могутність перського царя, їм самим не втриматися, бо кожне грецьке місто віддавало перевагу народному правлінню перед владою тирана. Тому вони вдалися до хитрощів і почали розбирати міст з боку скіфів, запевняючи, що доведуть справу до кінця, а скіфам, мовляв, у цей час краще іти шукати персів, щоб помститися їм і за себе, і за іонійців.

Скіфи повернули назад. І тут їх підвів той самий степ, який стільки разів виручав і від голоду, і від наглої смерті. Оскільки під час відступу вони знищували пасовиська і засипали джерела, то тепер сподівалися, що перси підуть по тих місцевостях, де зберігся корм і вода. Однак Дарій вирішив краще триматися прокладеного шляху, і скіфи знову з ним розминулися. На цей раз перси першими прийшли до Дунаю, іонійці відразу ж навели міст, і перське військо було врятоване. Але за скіфами з того часу всьому світі утвердилася слава нездоланних. Нею вони однаково завдячують як своїй природній мудрості, так і тому середовищу, серед якого зародилася й визріла скіфська могутність — безкрайньому північнопричорноморському степові. Їдучи тими просторами, не можна не ловити себе на думці: чи не тут містився скіфський Ексампей, чи не отам шикувалася до бою відчайдушна кіннота Ідан-фірса або вольниця легендарного Атея? І серце сповнюється правдивою гордістю, що ти — спадкоємець і продовжувач тієї сили й слави.

Листи у вічність


Кажучи Дарієві про те, що єдиним приводом до невідкладного бою зі скіфами може бути пограбування могил їхніх батьків, Іданфірс, імовірно, був цілком упевнений, що перси їх не знайдуть. Скіфський цар мав рацію: ця справа виявилася непосильною не тільки для Дарія, але й для кількох поколінь археологів — архаїчні могили степових скіфів VII — VI ст. до н. е. невідомі й досі. Це тим парадоксальніше, що Геродот конкретно вказує їх місцезнаходження, неодноразово його уточнюючи. Але історія ніби кепкує над скіфознавцями — зазначене місце є, а могил немає. Щоправда, в степу відомі розрізнені поховання скіфської архаїки — часом у самостійних могилах, іноді в курганах більш раннього часу, але вони, звісно, не становлять того масиву, у якому можна було б вбачати скіфські кладовища часів Іданфірса і Геродота.

Про поховальні звичаї скіфів батько історії пише: «Гробниці [їхніх] царів містяться в Геррах, до яких Бористен ще судноплавний. Коли у скіфів помирає цар, то там викопують велику чотирикутну яму. Приготувавши яму, тіло підіймають на віз, покривають воском; потім розрізають шлунок небіжчика, очищають його і наповнюють товченим купером, пахощами, з насінням селери й анісу. Опісля живіт знову зашивають і везуть [небіжчика] на возі до другого племені. Жителі кожного краю, куди привозять тіло царя, при цьому роблять так само, як і царські скіфи. Вони відрізають шматок свого вуха, обстригають кружальцем волосся на голові, надрізають руку, роздряпують лоб і ніс, протикають стрілами ліву руку. Звідси небіжчика везуть на возі далі, в інший край свого царства. Супроводжують тіло ті, до кого його було привезено раніше. Після об'їзду всіх країв вони знову прибувають у Герри до племен, що живуть у найбільш віддалених межах країни, і до царських могил. Там тіло на солом'яних підстилках опускають у могилу, по обидва боки втикають списи, а зверху настеляють дошки й покривають їх комишевими матами. У решті просторого приміщення гробниці ховають одну з наложниць царя, попередньо задавивши її, а також виночерпія, кухаря, конюха, охоронця, вістового, коней, первістків усяких інших свійських тварин, кладуть золоті чаші (срібних і мідних посудин для цього скіфи зовсім не застосовують). По тому всі разом насипають над гробницею великий горб, причому навперейми стараються зробити його якомога вищим...

Так скіфи ховають своїх царів. Коли ж помирають прості скіфи, то найближчі родичі кладуть тіло на віз і возять по всій окрузі до друзів. Усі друзі приймають небіжчика і влаштовують супровідникам частування, причому підносять і небіжчикові покуштувати тих самих страв, що й решті. Простих людей у такий спосіб возять по окрузі протягом сорока днів, а потім ховають».
До цього Геродот додає, що після похорону скіфи очищають себе в своєрідній лазні димом конопляного насіння. А через рік після похорону царя всі збираються до його могили відправляти тризну, після якої роблять опудала з 50 забитих коней і такої самої кількості найкращих царських слуг, розставляють їх для охорони навколо кургану і на цьому кінчають обряд. Отже, поховання предків Іданфірса, як і його сучасників, містилися в Геррах, до яких Дніпро був судноплавний. Описуючи ріку Герр, яка розмежовувала землі скіфів-кочовиків і скіфів царських, Геродот зазначає, що вона відділялась (буквально - витікала) від Дніпра в однойменній місцевості. В іншому місці він вказує, до ця місцевість розташована по Дніпру, поки його течія відома. Щоправда, відстань до неї він визначав в сорок дні» плавання, але тут явна помилка: в такому разі Герри мали б міститися ледве чи не на широті Москви, чого не можна припустити, виходячи з інших повідомлень того самого автора. Можливо, тут Геродот сплутав сорок днів плавання з тими сорока днями, протягом яких тіло царя, перш ніж потрапити в Герри, мандрувало по країні для прощання з ним скіфів.

Більшість сучасних дослідників вважають, що судноплавним за Геродота, як і в пізніші часи, Дніпро був до порогів або навіть нижче — до мілин на місці Ніко-поль-Кам'янської переправи. Отже, й ге-родотівські Герри почали шукати насамперед тут. І справді, саме нижче дніпровських порогів по обидва боки від ріки було виявлено найбільші зосередження курганних скіфських могильників, що налічують десятки, а можливо, й сотні тисяч могил. Тут стояли й велетенські курганні насипи, справжні степові піраміди, найбільші з яких - Олександрополь, Солоха і Чортомлик - сягали заввишки близько 18-21 метра і, безперечно, були споруджені над гробницями володарів великого скіфського царства. Розкопки цих пам'яток принесли нашій археології світову славу. Здавалося, геродотівські Герри самі йдуть до рук, але... Але після широкої і тривалої дискусії остаточно з'ясувалося, що всі ці кургани були насипані в IV-III ст. до н. е. і, таким чином, належать не предкам і сучасникам Іданфірса, а його нащадкам.

Не знаходячи Геррів у степу, дехто з дослідників схилився до думки про те, що вони містилися за межами степу, зокрема на Посуллі, де відомі великі курганні могильники раннього періоду, у тому числі й велетенські кургани заввишки 10-20 метрів. Проте поховальний обряд посульських могил занадто вже відрізняється від описаного Геродотом. Більше відповідають йому курганні поховання Кубані, однак кількість їх порівняно невелика, а територія розміщення перебуває зовсім осторонь скіфського степу. Щоправда, існує думка, що за первісного періоду підкорення скіфами Північного Причорномор'я Прикубання, можливо, входило до їхніх володінь. Крім того, відомо, що багато кочових народів ховали своїх небіжчиків за межами земель, по яких кочували. Але як у такому разі пояснити повідомлення Геродота про знаходження місцевості Герри біля Дніпра?

Можна припустити, що Герри стали кладовищами скіфів лише з часів Геродота. Це підтверджується й археологічними матеріалами, але й у цьому разі місце архаїчних скіфських могил залишається невідомим. Будемо сподіватися, що подальші дослідження внесуть ясність і в це питання, а поки що одна за одною розкривають свої таємниці степові могили IV ст. до н. е., більшість яких за часом можна пов'язати з періодом царювання Атея. Серед широкого загалу існує хибна думка про те. що степові кургани насипано запорозькими козаками. Насправді ж найпізніший із них було споруджено майже за два тисячоліття до появи першого козака - коли ще не тільки козацтва, не тільки українців, але й слов'янства як такого не було. Так само, до речі, ніколи не існувало і «сторожових» могил, - всі кургани, великі і малі, являють собою поховальні споруди.

Більшість наших степових могил відносяться до скіфського часу. І лише поодинокі з них споруджені сарматами та середньовічними кочовиками. За тисячі років, які пройшли від часу їх спорудження, кургани так злилися зі степовим пейзажем, що тепер без них важко уявити сам степ. Перегорніть хроніки мандрівників минулих століть - перше і найбільш видатне, що завжди дивувало й приголомшувало їх, - нескінченні курганні пасма, що простяглися серед духмяного степового безмежжя. Місячної ночі і погожої днини, у зливи й заметілі стоять вони живими пам'ятниками тим, що спорудили їх. а потім і поснули під ними. Важко знайти письменника, який би, описуючи степ, міг поминути кургани. І вже зовсім неможливо без щему у серці читати степові пейзажі А. П. Чехова, який зріс у степу і присвятив йому не одну сторінку своєї творчості. «В синявій далині, де останній видимий горб зливався з туманом, - писав він в оповіданні «Щастя». - ніщо не ворушилось; сторожові та могильні кургани, що там і сям здіймались над горизонтом і безмежним степом, дивилися суворо й мертво; в їх непорушності і беззвучності відчувались віки й цілковита байдужість до людини; мине ще тисяча років, помруть мільярди людей, а вони все ще стоятимуть, як стояли, нітрохи не жалкуючи за померлими, не цікавлячись живими, і жодна душа не дізнається, навіщо вони стоять і яку степову таємницю ховають під собою».

Справді, то дивне відчуття, — зійти на степовий курган і, заплющивши очі, побачити раптом себе в іншому світі, зовсім з іншими, не нашими, вимірами й уявленнями. Адже всі ті, що лежать під ними, були колись живими людьми. Вони орали поля й випасали худобу, сіяли й воювали, любили й ненавиділи. Сліди їхні завіяли вітри, віки заглушили їхні голоси, і тільки німотні могили залишилися єдиними свідками живих їхніх радощів і сумувань. Але Антон Павлович помилявся у тому, що ці свідки довіку не розкриють своїх таємниць. Розкопки степових курганів почалися ще в середині XVIII ст. За двісті років досліджень їх розкопано сотні й тисячі. І кожен з них — мов книга не лише про велику і непросту історію народів, але й про конкретне життя конкретної людини. Порівняння курганів з книгою зовсім не надумане. Не лише народи доби бронзи, але й скіфи, незважаючи на якнайтісніші стосунки з високорозвиненими греками, так і не осягли писемності. Причина цього явища, звичайно, - соціально-економічний рівень розвитку скіфського суспільства. Але, імовірно, немалою мірою вона була зумовлена також вимогою суворого дотримання скіфами усталених прабатьківських звичаїв. З цього приводу Геродот розповідає повчальну історію життя і смерті скіфського філософа Анахарсіса (рідного дядька Іданфірса), якого навіть чванливі греки визнали (поряд з шістьма грецькими) сьомим мудрецем світу.

Подорожуючи по Греції, Анахарсіс близько познайомився як з тогочасною грецькою філософією, так і з релігією. Особливо до вподоби йому припало свято Великої Богині, яке відправляли греки на острові Кізік. Анахарсіс присягнувся богині після повернення додому живим і здоровим принести їй жертву за обрядом, баченим у кізікінців, і влаштувати на її честь цілонічне святкування. Повернувшись у Скіфію, він забрався в Гілею і вчинив обіцяне. Проте хтось доніс про це його братові, цареві Савлію. Той прибув у ліс і на місці вбив Анахарсіса, - найбільшого скіфського мислителя. Воістину немає пророків у своїй батьківщині! Геродот переповідає ці події спрощено, у вигляді легенди. Насправді ж, мабуть, йшлося про спробу Анахарсіса запровадити в Скіфії новий культ, а, можливо, разом з ним, - і нові соціальні порядки. Проте факт залишається фактом: захищаючи свою землю від чужоземних впливів, скіфи не зупинялися ні перед чим.

Згодом доля Анахарсіса спіткала і одного із скіфських царів, потомка Іданфірса Скіла, сина Аріапіфа. Матір'ю його була гречанка, яка навчила сина не лише розмовляти, але й писати грецькою. Батько Скіла, як пише Геродот, «загинув від підступності царя агафірсів» (тих самих агафірсів, що відмовилися пустити скіфів під час скіфо-перської війни у свої володіння) Спар-гапіфа, і престол перейшов до Скіла разом з однією із дружин Аріапіфа (у скіфських царів існувало багатоженство) на ймення Опія. Еллінське виховання далося Скілові взнаки. Збудувавши в Ольвії Кам’яний будинок і поселивши в нім одну зі своїх дружин, місцеву уродженку, він часто наїздив до міста, залишив свій почет перед стіною і наказував замикати за собою ворота. Тут він переодягався в грецький одяг і вільно ходив по місту, дотримуючись грецьких звичаїв і навіть беручи участь у відправленні релігійних обрядів еллінів. Нарешті, він навіть забажав посвятитися у таїнства Вакха. Образившись на скіфів за те, що ті глузували над еллінами з приводу їхніх вакхічних нестямств, ольвіополіти донесли скіфському війську про посвячення царя. Вони провели скіфів на фортечну стіну і показали Скіла, який проходив по вулиці з юрбою греків у вакхічній несамовитості. Скіфи були без міри обурені. Після повернення Скіла додому вони повстали проти нього й оголосили своїм царем Октамасада, брата Скіла. Скіл спочатку врятувався втечею до фракійців, але скіфи виміняли його за брата фракійського царя, який на той час переховувався з якихось причин у скіфів, і Октамасад на місці велів стяти Скілові голову.

Таке суворе дотримання традицій і звичаїв у скіфів, безперечно, поширювалося й на заборону писемності. Можливо, певна частина скіфської знаті, як видно на прикладі Скіла, володіла грецьким письмом, але воно не набуло скільки-небудь істотного поширення серед маси скіфів. У всякому разі, в скіфських курганах, за винятком окремих грецьких написів, не знайдено жодного слова, написаного рукою скіфа. Натомість їхні могили- справжні скарбниці, де археологи знаходять тисячі речей - посуд, зброю, залишки одягу, прикраси, деталі кінської збруї тощо, - все те, чим скіфи користувалися за життя і, згідно зі своїми релігійними уявленнями, мали користуватися у потойбічному світі. І коли пригадати, якого листа надіслав Іданфірс Дарієві (птах, миша, жаба, п'ять стріл), то скіфські могили з повним правом можна називати своєрідними книгами, безписемними листами у вічність. І хай кожен з них сам по собі може бути прочитаний по-різному (як прочитали листа Анфілада Арій і Обрій), але взяті разом вони становлять надійне джерело до вивчення побуту, культури, звичаїв, соціальної організації, економіки й самої історії скіфського суспільства.

Мозолевський Б.М.
"Скіфський степ", Київ, 1983

Зображення до статті

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.