Три дні, які змінили життя
Його називають харизматичною особистістю і секс-символом, дівчата й жінки шаленіють, коли він з’являється на сцені театру, а чоловіки поглядають із неприхованою заздрістю: “Щастить же деяким!” Князя Григорія Потьомкіна херсонці уявляють саме таким, яким зіграв його цей актор. Але всього цього могло і не бути, якби не було в житті Заслуженого артиста України Сергія Кияшка тих трьох серпневих днів…
Сергій народився у Каланчаку, в родині, яка ніякого безпосереднього стосунку до мистецтва не мала. Батьки виховували хлопця, як він сам вважає, правильно: без вседозволеності й із розвиненим почуттям відповідальності. Сергій дуже любив літературу, історію, іноземну мову, був типовим гуманітарієм. Можливо, це і підштовхнуло його у подальшому до лицедійства. Як згадує заcтупник Гендиректора облмуздрамтеатру Любов Павлівна Калюжна (тоді – режисер народного театру “Тронка” у Каланчаку), до шкільного драматичного гуртка Сергій прийшов десь у шостому класі. І вже невдовзі зіграв невелику роль у виставі “Молитва за Україну”.
Це була перша роль майбутнього Заслуженого артиста. Він продовжував виходити на сцену і відчував себе там дуже органічно. “ Йому вже тоді була властива така якість, як відповідальність, – говорить Любов Калюжна. – А ще він дуже наполегливий і дисциплінований, уміє і любить працювати, як актор і справжній чоловік.” Проте за якісь півтора-два роки п’ятнадцятирічний Сергій остаточно вирішив стати лікарем, як його дядько, і забути про мистецтво. Та на той час у Каланчаку почав працювати філіал Херсонського обласного театру драми і комедії, тобто професійний театр, за роботу в якому платили зарплату.
Мати передала юнакові пропозицію Любові Калюжної про роботу, але той категорично відмовлявся. Йому запропонували добре подумати, і Сергій мав на це рівно три дні. Актор згадує, що ще у п’ятницю він був упевнений, що театр – це не “його”, наступного дня почав вагатися, а вже у неділю прийняв остаточне рішення: так, він стане артистом. Так Кияшко здійснив крутий віраж від медицини до мистецтва – на радість усім нам, шанувальникам його таланту.
Він працював у театрі й одночасно заочно навчався в Херсонському училищі культури. Так тривало майже півтора сезони, а потім каланчацький театр припинив своє існування: вижити у невеликому місті було важко. Гендиректор Херсонського облмуздрамтеатру Олександр Книга запросив до обласного центру Любов Калюжну з акторами, що бажали б тут працювати. Знову перед Сергієм постало питання вибору. Товариші-однолітки відмовляли його їхати “працювати клоуном”, та й він планував служити в армії, як справжній чоловік. І тут корективи вніс батько, ні, він не тиснув на сина, а просто сказав: “Якщо доля дає тобі якийсь шанс, то не треба відмахуватися від нього, а варто використати. Спробуй, не сподобається – завжди зможеш повернутися додому.”
Сергій поїхав до Херсона, і вже через тиждень- другий його захопило нове життя. У театрі було багато молоді, він одразу знайшов спільну мову з Олександром Мельником, Андрієм Кобелєвим і майбутньою дружиною – красунею Ксенією Савельєвою. Досить скоро Сергій зрозумів, що Ксенія – саме та, єдина, без якої не зможе жити. Вони одружилися, і нині мають чудову восьмирічну доньку Машу, що практично виросла за кулісами і є дуже самостійною дитиною із здоровими амбіціями, їй подобається робити щось краще за інших. Сцена для неї – не порожній звук, дівчинка вже виступала на ній, а батьками своїми дуже пишається. Свою маленьку відмінницю батько частенько бачить уже сплячою, але це ніскільки не применшує його авторитету. І виховувати Машу старається так, як це робили його батьки.
Із грудня 1998 року, ось уже майже тринадцять років, Сергій Кияшко працює у Херсонському обласному Академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша. За цей час зіграв майже сорок різнопланових ролей, а у віці 28 років став наймолодшим Заслуженим артистом України. Знакову роль в отриманні почесного звання зіграв… сам Григорій Потьомкін. Вірніше – той образ князя, який створив Сергій. “Складність полягала в тому, – говорить актор, – що я повинен зіграти у виставі ціле життя – від молодого хлопця до поважного державного діяча, другої особи при царському дворі. Тому й до сьогодні вважаю, що роль Потьомкіна ще “у роботі”, увесь час поповнюється новими й новими штрихами, деталями і нюансами. Старшим і більш досвідченим стаю я сам і одночасно мій герой.”
Та цікаво – звання мало що змінило у його житті. “Хіба певний процент до заробітної платні з’явився. Я продовжую працювати, як і раніше, щоправда вважаю, що тепер просто не маю права на помилку. І все, що відбувається з людиною – закономірно, не дарма. А це дуже зобов’язує".
Діапазон зіграних Сергієм Кияшко ролей досить широкий: від комедій до серйозних драматичних вистав. Та майже завжди він – герой: розумний, по-чоловічому гарний, шляхетний, часом легковажний. А ще чудово танцює і має дуже приємний голос. Одним словом, улюбленець жінок. Та за зовнішньою легкістю і красою криється титанічна фізична і духовна праця: репетиції, заняття в класі, вокал, танці, виїзди, гастролі й безліч іншого.
Уміння “пропустити” через себе, через власну душу і серце переживання кожного героя, наділити його частинкою самого себе – це багато дає акторові, але немало й забирає. Сергій Кияшко віддано служить Мистецтву і робить це так, як і все в своєму житті – чесно, красиво, мужньо і якісно. Як і належить справжньому чоловіку. Не випадково серед його улюблених акторів – Володимир Машков, Євген Миронов, Сергій Гармаш, Анатолій Хостікоєв, Сергій Безруков. Адже вони уособлюють оте чоловіче начало, яке нічим неможливо знівелювати чи применшити: або воно є, або ж нема.
Вимогливість до себе і відповідальність у Сергія з дитинства, ніщо не може примусити його підвести товаришів і він гратиме, незважаючи часом на хворобу, погане самопочуття чи настрій. Так, рік тому він грав Хлестакова у виставі “Ревізор” застудженим і не вилікуваним до кінця. З “ніяким” горлом він дограв виставу, але зовсім втратив голос. Не варто говорити, що це значить для актора. Сергій потрапив до лікарні із крововиливом у голосову зв’язку. Довелося майже десять днів лікуватися й… мовчати. І лише потім голос повернувся. Цей “інструмент” Сергій тепер береже і при щонайменших проявах захворювання починає з ним боротися, щоб знищити у самому початку.
“Мені дуже подобається, коли вистава отримує різні відгуки, говорить актор, – бо театр, як хірург, він витягає з підсвідомості людини усе, що там є, або ж суспільні проблеми – щоб ми не забували. Із часом, коли я став усвідомлювати відповідальність місії театру, мені одразу схотілося різних вистав. І дуже добре, що ми виготовляємо якісний продукт на усякий смак. Взагалі театр – це те, що глядач виносить у душі. Важливо, щоб людина співпереживала, співчувала побаченому, лише тоді існуватиме той взаємообмін, що надихає акторів і тримає їх на ногах.” На питання, яку роль він ніколи не зіграє, Сергій, сміючись, зауважив, що Ромео – вже ніколи. “А якщо серйозно, то зараз є багато п’єс на релігійну тематику, які протирічать Писанню, у такій виставі я не гратиму ніколи.”
Він вірить у Бога, вважаючи, що містику і забобони людство саме собі придумало. І перед прем’єрою завжди звертається до Всевишнього з проханням дати сили і снагу зіграти так, щоб люди не пішли з театру розчарованими. І, всупереч стереотипу, не шукає у повсякденному житті нюансів і деталей, які можна “підгледіти”, вони з’являються несподівано, самі по собі виринають із пам’яті. Сергій дуже легкий на підйом, і встигає не тільки по-хазяйському тримати в порядку власний дім, роблячи практично всю чоловічу роботу, але й приділяти час батькам і сім’ї сестри.
“Вважаю, що я народився правильно, у свій час, я реаліст і оптиміст одночасно, і звик із вдячністю приймати все, що дає мені життя. Не вмію і не люблю брехати, може, тому із мене й вийшов непоганий актор…”
Тетяна Крючкова
“Вгору”.- №7 (438).- 17.02.2011.- стр.16-17
