Вольні матроси з Олешок
Ще з давніх часів Олешки (нинішній Цюрупинськ) славилися досвідченими мореплавцями і корабелами. А у травні 1834 року імператор Микола І підписав Указ "Про заснування товариств вольних матросів в містах Олешки і Нікополі".
В Указі наголошувалося: "Бажаючи відповідати користі Чорноморського купецького мореплавання створенням морських товариств або цехів для освіти досвідчених мореплавців, повеліваємо в містах Олешки Таврійської і Нікополі Катеринославської губерній заснувати такі товариства спочатку для досвіду на 10 років із звільненням їх від платежу податків і рекрутської повинності...".
Стати вольними матросами могли вихідці з різних верств населення: і міщани, і державні селяни. Отож уже з середини 30-х років на кошти Товариства вольних матросів існувало матроське приходське училище, яке за два роки готувало юнаків до п'ятирічної служби на Чорноморському флоті та подальшої – вже на комерційних суднах. У кінці 50-х років ХІХ ст. вольні матроси та члени їх родин складали майже третину усього населення Олешок. На двох місцевих верф'ях будували два різновиди суден каботажного плавання: широко відомі олешківські човни вантажопідйомністю від 30 до 300 тонн і так звані дуби, які могли взяти до 30 тонн вантажу. Кожне таке судно потребувало команди з 4-6 чоловік, а попит на кваліфікованих робітників зростав одночасно зі збільшенням обсягів торгівлі та підйомом економіки.
Відомий історик Дмитро Яворницький писав: "Олешківська мореплавна школа малого плавання була заснована в 1881 році. Уже в 1884 році в Олешках відкрили морехідні класи другого розряду, утримувало їх Міністерство освіти (1000 крб. на рік) та міщанська громада (600 крб.), а навчання було безкоштовним". Причому для вступу до класу не мали значення ні вік, ні походження. До квітня 1903 олешківські морехідні класи випустили 253-х учнів, п'ятнадцятеро з яких отримали після іспитів дипломи штурманів далекого плавання, решта стали штурманами-каботажниками. Переважна більшість випускників уже невдовзі ходила старшими помічниками і капітанами. В 1914 році навчальний заклад перейменували на "школу дальнього плавання". Засновником цієї школи стало благодійне товариство, створене місцевими моряками. Безкоштовне навчання, а згодом і спеціальна морська форма (її скасували у 1917 році), матеріальна допомога від земств – усе сприяло розквіту галузі. Завідувачі школи усі були місцевими жителями.
Про обсяги і роль мореплавства в Олешках свідчать лише такі цифри: 1885 року у приватній власності перебували 24 морехідних та 58 річкових суден, а через 26 років їх було уже 218 вітрильних і 8 парових загальною вантажопідйомністю 1943000 пудів. Цюрупинські старожили згадували, що у місті ще до 1917 року було дуже багато моряків, а дівчата у всі часи мріяли про таких наречених. У святкові й вихідні дні у парках матроси й офіцери прогулювалися "під ручку" з найгарнішими панянками, вражаючи "сухопутних" суперників морською формою і виправкою.
Працювали вольні матроси з весни до того часу, аж поки річка не замерзне. На зиму більшість суден поверталися додому, в Олешки, там для їх охорони хазяїн наймав двох сторожів. Зимували матроси вдома і, як сезонні робітники, підробляли косінням очерету в плавнях – для себе і на продаж, займались торгівлею, землеробством, ловили раків. За звичаєм, святкувати Новий рік ішли до свого шкіпера або боцмана, які після святкування ще й давали їм гроші "на могорич", – пише Дмитро Яворницький.
Уже в лютому шкіпери набирали команду на наступний сезон, надаючи перевагу досвідченим і перевіреним морякам. Коли вирушали у далеке плавання, команду благословляли і кожному давали маленьку іконку-ладанку, яку носили на шиї. Виходило судно у плавання 1 березня, після урочистого молебня "з водосвятієм" і обіду для всієї команди.
Часто траплялося так, що свято Великодня заставало у морі. Тоді матроси у ніч із суботи на неділю замість паски клали на палубу хлібину. На ранок буханець укривався росою, і мореплавці казали, що то Бог освятив хліб. І розговлялися ним, як паскою, як і належить православним.
Шкіпери зазвичай робили на літо великі запаси харчів в Одесі або Херсоні, у цей час до боцмана, шкіпера і матросів приїздили дружини, вони деякий час жили разом із чоловіками на судні, а також ходили з ними до трактирів – розважатися.
Вольні матроси повинні були служити на флоті 5 років. Рекрут протягом двох тижнів, що залишалися до початку служби, гуляв і пив, а дівчата перед від'їздом перев'язували його хустками, рушниками або стрічками. Такий звичай зберігався, до речі, в Олешках (Цюрупинську) і в часи СРСР. Тоді теж потрапити служити на флот було предметом особливої гордості, а обв'язаний стрічками, обцілований дівчатами, дуже "веселий" призовник вирушав з рідного міста на річковому катері, супроводжуваний прощальним гучним ревом його сирени.
Олешківці були досвідченими корабелами, а звичаї, пов'язані із суднобудуванням, нагадували звичаї при будуванні хати. Хазяїн шукав деревину: сосну і дуб, потім робили "закладщину" – фундамент, ставили на стапель, на кіль, на ребра. Конструкцію закріплювали, а потім на носі судна ставили хрестик із сосни, аби захистити його від усілякого лиха. Хазяїн забивав у хрестик перший гвіздок, "щоб було міцно". На палубу майстер клав хліб-сіль і карбованець грошей. Перед спуском священик освячував його і служив молебень. До урочистого моменту спуску на воду купували для пригощання горілку, пекли пироги та готували різні наїдки. Колодки, по яких спускали судно, змащували салом або милом, а, спускаючи, співали "Дубинушку".
Минув час, багато чого змінилося у нашому житті, але кращі флотські традиції і звичаї збереглися. Як і олешківські морські династії "з діда-прадіда". А Херсонщина по праву залишається однією з найкращих "кузень" морських кадрів, витоки якої – саме там, у далекому ХІХ столітті.
Тетяна Крючкова
Джерело інформації: “Вгору”.- №31 (462).- 04.08.2011.- стр.7
