“Я ніколи нікого не наслідував...”
Георгій Петрович Петров – патріарх херсонських художників – добре відомий не лише в Україні, але й у світі. За словами голови Спілки художників Херсонщини Володимира Чуприни, “твори Георгія Петровича – це схвильована розповідь про красу буття на землі, чарівність української природи. Його картини проникливі й глибокі, мають власний – теплий і щирий – “голос” у поліфонії сучасного вітчизняного малярства…”
Довгий життєвий шлях художника не був усіяний трояндами, на його долю випало чимало випробувань, пройшовши через які, він зберіг головне – власну індивідуальність. Петров не зраджував своєму принципу: “Я хочу зробити те, що я хочу.” І він це дійсно робить, бо має свій живописний стиль, унікальну творчу мову Майстра, його полотна легко можна відрізнити від інших: “Це – Петров.”
Уродженець російського містечка Енгельса Саратовської області Геннадій (справжнє ім’я Петрова, яке помилково замінили на Георгій при відновленні вкрадених документів) завжди, скільки пам’ятає себе, любив малювати. Та, на жаль, його захоплення не поділяли ні хворий на сухоти батько, ні мачуха, яка просто палила пасинкові малюнки у печі. І підрослий хлопець пішов працював токарем, потайки малюючи або на природі, або у друзів. Так само криючись від рідних, він успішно здав вступні іспити до Саратовського художнього училища. Коли сказав про це батькові, той тільки спитав: “Як же ти поїдеш, синку? Залишиш мене...” – і заплакав.
Допомоги чекати студенту Петрову не було від кого, тож почалися голодні післявоєнні студентські роки. Георгій Петрович згадує: “Тоді ми з однокурсниками читали книгу про художників “Далеке – близьке”, у якій розповідалося, що у найважчі часи свого життя Ілля Рєпін вимушений був харчуватися лише хлібом із салом та задовольнятися дешевим вином. А ми, бувало, голодували по декілька днів, і мріяли: “От би нам такий раціон!” Коли Георгій був на другому курсі, цікавість завела його до церкви (у храмах, закритих у післяреволюційні часи, знову дозволили служити лише наприкінці Великої Вітчизняної). Хлопець саме потрапив на вінчання.
Атмосфера храму часів Петра першого з його низькими склепіннями, незвична урочистість, таємниче мерехтіння свічок, старовинні ікони – усе так сильно вразило починаючого живописця, що, прибігши до гуртожитку, він похапцем написав по пам’яті невеличкий ескіз. Той виявився настільки вдалим, що увесь гуртожиток збігся дивитися , а невдовзі у кімнаті з’явився блідий, як стіна, завуч. “Що ти наробив, Петров, це ж релігія, – видихнув він. – Негайно зріж ескіз з підрамника, а я сховаю; закінчиш навчання – поверну.” Схованку знайшов у шпарині під наглухо закріпленою старою шафою з архівами, а хлопцю звелів усім казати, що спалив злощасний ескіз.
Та вже наступного дня Петрова викликали до “органів” і влаштували допит, з’ясовуючи, як радянський студент-відмінник ( зі спеціальності він єдиний у групі мав п’ятірку) міг дійти до зображення церковного обряду. Потім попросили подарувати етюд, та Георгій твердо відповів, що спалив картину біля смітника. Генерал послав підлеглого перевірити, і той приніс обгорілі шматочки полотна( щоправда, Георгій добре знав, що там студенти частенько “віддавали вогню” свої невдалі роботи). Тож генерал змушений був відпустити хлопця з порадою наступного разу думати, перш ніж щось робити.
А свій етюд юнак дійсно отримав після закінчення училища – той зберігся під старою шафою, й існує донині. За ним Георгій Петров у 2002 році написав картину “Вінчання”, щоправда, трохи змінивши типажі.
Взагалі він закінчував училище протягом десяти років. Так, провчившись два роки, він майже на такий самий термін “випав” зі звичного життя. На переправі Енгельс – Саратов у хлопця витягли гаманець з одним карбованцем та усіма документами, відновити які було практично неможливо: бюрократи ганяли його з одного міста в друге по замкнутому колу. А перед цим його виселили з гуртожитку і відрахували з училища. Директор Шиханов приклав до цього руку – через те, що Георгій одного разу пропустив роботу на його городі. А хлопець не міг саме тоді не поїхати до хворого батька….
Так він майже на два роки став безпритульним. Заробляв тим, що носив мішки з картоплею або перебивався іншими тимчасовими заробітками. Улітку ночував під мостом, взимку шукав теплі під’їзди й коридори: приходив якомога пізніше і полишав місце ночівлі ще затемна, щоб не вислуховувати прикрі слова від мешканців будинків. Коли таке життя стало особливо нестерпним, доля послала йому кохання усього життя – жінку на ім’я Марія. Коли юнакові без певного місця проживання і без роботи пригрозили, що виселять із Саратова, він пішов на окраїну міста і, за власним виразом, “примазався” до автозаводського робітничого клубу.
Незважаючи на своє вкрай складне становище, Георгій ніколи не розлучався з олівцем і блокнотом. Тому, забрівши на репетицію хору і побачивши дуже гарну дівчину, одразу закохався і почав малювати її. “Маріє, подивись, як схоже!” – почув згодом захоплені голоси навкруг і побачив її зовсім близько. Вони познайомились, а малюнок він подарував їй на її прохання. Юнак став приходити на репетиції хору, а одного разу навіть став підспівувати – і саме тим баритоном, якого не вистачало керівникові. Та на всі прохання виступити Георгій відповів категоричною відмовою.
Йому було безмежно соромно за свій вигляд: брудна шинель, повна вошей білизна, солдатські чоботи і завелика “кубанка”, що перекочувалася з вуха на вухо – два роки безпритульності давали про себе знати. Того вечора Марія попросила провести її додому, і тут хлопця ніби прорвало, він зізнався, що ніякий він не студент, а просто волоцюга. Жінка розповіла, що її чоловік Сергій знає Георгія як дуже здібного студента, і вони хочуть йому допомогти. Юнак уперше відчув себе потрібним і, найголовніше, – коханим. І хоч йому було соромно перед чоловіком Марії, він нічого не міг зробити – настільки сильними були їх почуття.
Згодом Сергій порадив йому, до кого у райкомі можна звернутися з проханням про відновлення документів. Той чоловік дійсно допоміг, і невдовзі Петров отримав паспорт, профспілковий квиток і влаштувався на авіаційний завод склодувом, а згодом – і помічником художника. Так минуло ще два роки. Якось він згадав, що скоро має бути захист дипломних робіт його колишніх однокурсників, і його невтримно потягло до училища. Там юнака зустріли привітно, запевнивши, що він зовсім не відстав, і незабаром відновили (на його прохання, щоб якнайдосконаліше оволодіти спеціальністю) на другому курсі. “Так я майже за десять років і закінчив художнє училище,”– говорить Георгій Петрович.
Із 1954 року Георгій Петров працює у херсонському обласному товаристві художників. Вже більш, як півстоліття митець радує нас своєю творчістю. Його картини з видами старого Херсона – безцінне надбання, яке зберігає те, чого у нашому місті вже не існує: будиночки, старі вулички і провулки, маленькі парки і ті його куточки , яких часом просто не помічаєш. Вони дихають минулим, викликаючи ностальгію і теплі спогади про ті часи , коли ми ще були дітьми і все навкруги здавалося таким гарним і таємничим. Це і пейзажна серія “Пам'ятники культури й історії”: Катерининський собор, дерев'яна церква в Бериславі, пам’ятник Говарду, Успенський собор. Яскраві і самобутні “Дари Херсонщини”, “Старі храми” (існуючі й уже зниклі) і безліч чудових пейзажів і натюрмортів, одного погляду на які достатньо, щоб зрозуміти: це рука Майстра.
Георгій Петрович розповідає, що у роботі іноді (дуже рідко!) буває так, що одразу “ах!” і створив щось незвичайне. Та частіше успіх приходить через піт і важку працю, через спостережливість вже “на автоматі”, коли очі й пам’ять фіксують певні деталі незалежно від твого власного бажання, а потім, через багато років, видають те, чого не вистачало картині. “Бувають і невдачі, часом віддаси полотно на виставку і мучишся: тут я промахнувся. Пізніше невдалі місця стараюся переробити, щоб картина мала загальну гармонію”.
Його твори користуються великою популярністю, їх купують не тільки у нас, але й за кордоном, та, на жаль, є категорія “любителів мистецтва”, що намагаються подешевше придбати їх в автора, щоб дорожче перепродати. Одного разу онук Георгія Петровича, моряк, опинившись в Італії, зайшов з товаришами до художнього салону і побачив там дідову картину, на якій той зобразив козацьку церкву на фоні вогняної заграви. За це полотно покупець заплатив Петрову 800 гривень, а тут за нього хотіли…27 тисяч євро.
Останнім часом художник створює багато справжніх “маленьких пейзажних шедеврів” у селі Федорівці, де має невеличку хатину - дачу. Там він “полював за туманами”, а в результаті з’явився чудовий “Ліричний пейзаж”, а ще “Покинута хата”, “Бабине літо”, “Тиша”, “Над Інгульцем” та багато інших. А яким теплом проникнута картина “Рибачки”! Двоє хлопчаків-рибалок на березі річки і поряд – кішка, що дуже уважно спостерігає за поплавком. Сонце світить дітям в обличчя, а їхні вушка прозоро “горять”, підкреслюючи вигоріле лляне волосся.
Георгій Петрович вважає, що власним членством у Спілці художників він завдячує головним чином визначній українській художниці Тетяні Яблонській, яка побачила його роботи у Седневі, в будинку творчості. Митець згадує її дуже емоційну реакцію, коли вона, переглядаючи написане ним, сплеснувши руками, вигукувала: “Ох, батечку, це нерукотворне! Це немислимо!”. Але чомусь незлюбила так званий “мокрий живопис” (розмиту акварель) і сердито картала за захоплення ним. Це Тетяна Яблонська наполягла: “Негайно приймайте Петрова до Спілки!”
“Я не можу не писати, – говорить Георгій Петрович, – навіть зіпсований лист паперу мені жаль викинути, не наповнивши його змістом. Одного разу на залитому фарбою ватмані я намалював етюд “Море хвилюється”: хвилі, камінь, пісок ,чайки і – все. Що б ви думали – знайомий моряк “на повному серйозі” запевняв мене: “У саму точку попали, є таке місце, я сам його бачив!”. І ніяк не хотів вірити, що я його придумав.”
Подорож до Криму і зовсім недавня – до Закарпаття надихнули митця на створення нових полотен. Крим у нього вкритий тим майже непомітним прозорим туманцем, який властивий тільки цим благодатним місцям, і “вловити” яку здатен далеко не кожен художник. Закарпаття ж вразило Петрова масштабами і яскравим буйним розмаїттям фарб, тож зараз він працює над своєю “Свалявською” серією.
Хоча говорити про картини – справа невдячна, про роботи Георгія Петровича можна розповідати годинами. І про містичний “Бузок на чорному тлі”, і про “Червоні маки на вікні”, і про “Вічний рух”, але краще їх побачити власними очима і зустрітися з Майстром, який, на превеликий подив, досі ( у свої майже 83 роки!) не має жодного звання! Упевнена, що Георгій Петров уже давно його заслужив, адже він дійсно – Народний художник…
Тетяна Крючкова
“Вгору”.- №40 (419).- 07.10.2010.- стр.16-17
