on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Новини регіону

22.03.2024, 13:15

Книга історій "Плач Херсонщини". Художниця створила ілюстрації використовуючи старослов'янські символи

  Художниця з Херсона Валерія Гуран працювала в Естонії та ...
20.03.2024, 23:16

Сквер на проспекті Незалежності в Херсоні назвали на честь Джона Говарда

  У Херсоні завершилось громадське голосування щодо перейменування ...
20.03.2024, 22:51

Присвятила 50 років свого життя театру. Історія Заслуженої артистки України з Херсона Олександри Тарновської

Заслужена артистка України Олександра Тарновська присвятила 50 років ...


Життя триває

Учені-психологи стверджують: коли людина розпочинає новий етап у власному житті або зважується на кардинальні його зміни, у неї “відкривається друге дихання”, тобто сама природа дає їй сили, піднесення і навіть допомагає зупинити старіння. А для творчих особистостей це можливість проявити себе по-новому, показати ще незнані грані свого таланту.
Шанувальники народного артиста України Василя Андрійовича Чорношкура засмучені новиною про його переїзд до іншого міста, але щиро бажають своєму улюбленцю творчих успіхів і нових здобутків.

Василь Андрійович люб’язно погодився розповісти нашим читачам про свій життєвий і творчий шлях, причини від’їзду та плани на майбутнє. Розмова почалася зі спогадів про дитячі й юнацькі роки в Запоріжжі. Зі сміхом актор згадує епізод, коли, читаючи вголос перед усім класом “Дитинство” О.Горького, він дуже “смачно” вимовив нелітературне слово, надруковане з крапками замість половини літер. Тоді вчителька вперше назвала його “артистом”. Згодом – виступи на шкільній сцені та у самодіяльному театрі палацу культури Запорізького алюмінієвого заводу. Саме тоді він зненавидів самодіяльність за розхлябаність та недисциплінованість, адже з дитинства звик усе робити як слід. Інтерес до професійного театру продовжував зростати. А посприяла цьому, як не дивно, така особливість роботи радянських бібліотек, як майже примусове нав’язування науково-популярної літератури.

Оскільки Василь відмовлявся від технічних брошур, йому запропонували тоненьку книжечку “про театр”, він прочитав її, а потім – і все, що було в бібліотеці на цю тему: Станіславського, Немировича-Данченка, п’єси різних драматургів і – утвердився у власному виборі. Коли повідомив батькам про мрію стати актором, вони були категорично проти. Тим більше, що син виявив неабиякі здібності до збирання автомобілів: під час заключної практики на авторемонтному заводі сам зібрав дванадцять(!) ЗІЛів, а начальник цеху вмовляв батька дозволити Василеві працювати на виробництві з перспективою вступу до автодорожного вузу. Проте, незважаючи ні на що, він став студентом театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Батько відмовився давати гроші неслуху, а стипендії Василь на той час ще не мав. Та материнське серце пом’якшилося, і вона потихеньку від батька посилала синові якусь копійчину. Зате коли по закінченню першого семестру він привіз додому залікову книжку з самими п’ятірками, батьковій гордості не було меж: загорнувши її в газетку, носив на роботу – показати товаришам і тому самому начальнику(щоправда, потай від сина). Більше конфліктів у сім’ї на цю тему не було ніколи.

У 1968 році почав працювати в Херсонському музично-драматичному театрі, але кілька років батьки не знали про те, скільки він отримує зарплати (а це були аж 85 карбованців, у той час, як молодший брат після вечірньої школи на заводі мав 245!). Але улюблена робота, сім’ я, яку створив у 21 рік, важили набагато більше, адже це були його Вчинки, його Бажання, його Життя. Починав, як і більшість молодих акторів, у масовці, але швидко прийшли власні ролі – спочатку заміна у “Прапорі адмірала”, потім – “Дума про любов”, “Дикий Ангел”, інші. Була лише одна перерва у його служінні Мельпомені – на час перебування в армії. Командир спитав новачка: “Ти хто – артист? Підеш підручним до каменщиків.” Ось так з лопатою і не розлучався, хоча були і концерти, і звіти армійської самодіяльності, і спільні з другом виступи.

На сьогодні він створив більше 200 образів на сцені, отримав звання Заслуженого й Народного артиста України, є лауреатом численних мистецьких премій, але вважає, що справжніх ролей, які схвилювали і глибоко торкнулися душі, насправді лише п’ять-шість. Василь Андрійович до таких відносить роль старого Кайдаша: “ Я “зачепився” за цю роль, адже людські стосунки – скрізь, і раптом зрозумів, що коріння армійської “дідівщини” – саме у сім ї, і допоки вона там буде, викорінити її будь-де неможливо. А ще мене гріла думка, що у Кайдаша, при всіх його недоліках, є мрія – розкопати дорогу для людей, і він одразу став цікавим і зрозумілим. Його не треба грати як смішного п’яницю, бо за ним – Трагедія. Тому випадково почуті слова жінок, що виходили після вистави в одному з сіл: “Довели батька діти!” – підтвердили, що мене зрозуміли.

У “Дуже простій історії” це роль Сусіда – людини, що спилася, і нікому не потрібна, але за якою теж – історія життя. Після смерті дружини він втратив інтерес до всього, але виявився здатним на Вчинок: ціною власного життя відвернув смерть ще не народженого онука і став, як і мріяв, янголом. Словом, роль повинна зачепити якусь саме мою струнку.”

Нині Василь Андрійович збирається жити під Києвом, у живописному містечку Буча (від столиці – 20 хвилин маршруткою), бо саме в Києві мешкає його донька й улюблені онуки, які обожнюють дідуся, багато його родичів. І головне – там не буде “самотності у натовпі”, що переслідувала його після того, як пішла з життя дружина. А практичну “школу дідуся” він пройшов ще тоді, коли дочка, поспішаючи у термінове відрядження, залишила на нього дворічну онуку,швиденько проговоривши, чим годувати малу. Розгублений дідусь переглянувся з кумом, а той спитав: “Ти все запам’ятав?” – “ Ні...” Тоді кум порадив залишати на столі різні продукти – що дитина братиме, тим і годуватимуть. “Двадцять сім днів я провів з онучкою: годував, водив на море (а це було у Скадовську), вкладав спати і розповідав казочку. Я просто забув, хто я, як мене звуть, і яке у мене звання. Я був просто Дідусь – і все! А ще відчув, що дуже добре відпочив, спілкуючись із дитиною.”

В столиці у Василя Андрійовича багато друзів, знайомих, колишніх однокурсників, є реальні перспективи роботи на радіо, телебаченні, в одному з відомих театрів. І впевнена, ми ще побачимо не одну грань таланту улюбленого актора й у кіно, адже таке органічне поєднання аристократичної зовнішності, вишуканих манер, класичної акторської школи і справжнього професіоналізму зустрічається останнім часом усе рідше.

Рівно 42 роки виповнилося з тих пір, як Василь Чорношкур прийшов до херсонського театру, якому служив вірою і правдою, а 18 червня востаннє ( у якості артиста нашого театру) вийшов на його сцену в улюбленій ролі Кайдаша. Глядачі прощалися з талановитимим актором, не стримуючи сліз, розчулився й сам Василь Андрійович. Але життя – триває. І в цьому його вічність і незмінність, усталеність і здатність до непередбачуваного, його нерозгадана таємниця.

Щиро зичимо нашому (все-таки – нашому!) Василю Андрійовичу здоров’я, сімейного затишку, натхнення, нових творчих успіхів і звершень.

Тетяна Крючкова
“Вгору”. - №25 (404).- 24.06.2010.- стр.16-17

1. 30.08.2010 12:15
Anonymous

Прикольный мужик! Ехал как-то с ним из Киева. 

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.