on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Новини регіону

22.03.2024, 13:15

Книга історій "Плач Херсонщини". Художниця створила ілюстрації використовуючи старослов'янські символи

  Художниця з Херсона Валерія Гуран працювала в Естонії та ...
20.03.2024, 23:16

Сквер на проспекті Незалежності в Херсоні назвали на честь Джона Говарда

  У Херсоні завершилось громадське голосування щодо перейменування ...
20.03.2024, 22:51

Присвятила 50 років свого життя театру. Історія Заслуженої артистки України з Херсона Олександри Тарновської

Заслужена артистка України Олександра Тарновська присвятила 50 років ...
> Організації > Кіно > Кінофестивалі > Зустріч з Docudays UA

Зустріч з Docudays UA

Душа не втрималася: у Києві міжнародний фестиваль документального кіно з прав людини, і не поїхати туди на вихідних, і не подивитися хоч трішки, скільки встигну, хіба можна?!
У перший день, перед відкриттям Міжнародного фестивалю про права людини Docudays UA, у Cиній залі Дому кіно всесвітньо відомий французький режисер Патрік Барберіс (саме він – голова творчого журі Docudays.ua) зустрівся з журналістами, тобто й зі мною теж.
Цей майстер дуже оригінальної кінодокументалістики уславився своїми роботами “Авіньйон: громадські пристрасті” (1996), “Віра століття: історія комунізму” (2000), “Ханой” (2001), “Роман Кармен, фільмограф революції” (2001), “П’єр Береговой: трагедія влади” (2003), “Битва за Індокитай” (2004), “Франція/В’єтнам 1945/1947 – неможлива угода” (2004), “Сесіль Рол-Тангі – боротьба за свободу” (2005), “Урок карате” (2005), “Привиди острова Диявола” (2006), “В’єтнам, зрада ЗМІ” (2008).

Патрік Барберіс – володар нагороди Вілли Медичі “Hors les Murs”. Він розповів, що одночасно з фестивалем Docudays UA у Франції проходить престижний кінофестиваль, куди його також запросили. Та режисер надав перевагу пропозиції з України й погодився очолити творче журі на нашому фестивалі.
В Україні Патрік Барберіс вперше. Відповідаючи на питання, чим зацікавила Україна, режисер сказав, що навіть перша прогулянка по Києву справила на нього та його колег-режисерів велике враження: вони побачили багато тем, знаків та образів для документального кіно. “У Києві можна знімати дуже багато фільмів”, – сказав пан Патрік.
Він кілька разів підкреслив, що його вчителями були кінорежисери Сергій Ейзенштейн та Роман Кармен. Хоч він і не був особисто з ними знайомий, але вчився саме на їхніх роботах розпізнавати і художньо відтворювати знаки, які зв’язують різні історичні події, різні епохи.
Патрік Барберіс сподівається побачити на фестивалі сучасні роботи молодих і немолодих українських режисерів.

«Не правдиво, а чесно»
На запитання, за якими ж критеріями обиратимуться кращі роботи фестивалю, Патрік Берберіс відповів:
– Із власного досвіду розумію, що дуже важливо не пропустити жодного достойного фільму, а їх у фіналі фестивалю презентовано не багато, не мало – 32. А це – суттєвий удар і по почуттях, і по нервах. Фільми такого жанру та рівня вивертають навиворіт душу, змушують переживати, плакати – захоплюватися мужністю та честю героїв. Вони вводять у стан відчаю та воскрешають надію. А коли розумієш, що там, на екрані – не гра, там – справжнє життя та непридумані історії, починає змінюватися власна свідомість, відбувається кардинальна переоцінка цінностей – від миттєвих задоволень до загальнолюдських істин. Це велике фізичне навантаження – подивитись усі фільми конкурсної програми, без винятків.
Другий критерій – щоб “зачепило”. І, нарешті, третій – наявність у фільмі ризику за формулою “не правдиво, а чесно”.

Перекладачці, яка допомагала Патріку спілкуватися з журналістами, було дуже складно – він і в мові, як і в своїх кінороботах, надає перевагу образам, знакам. Отож з’ясувалося, що “ризиковані” в даному випадку – не лише ті, що створені з ризиком для життя. А, скоріше, ті, що ризиковано експериментують з образами й символами. Для кращого розуміння пан Патрік навів приклад: коли герой говорить з екрану, та реальність, що позаду нього, може бути абсолютно неважливою, а для задуму режисера стократ важливішими можуть бути найдрібніші нюанси міміки, кожна риса обличчя, кожне слово… Тоді режисер обирає такий спосіб зйомки, щоб реальні речі навколо героя не було чітко видно на екрані, щоб вони були – просто розпливчасте тло. Це – ілюстрація до його улюбленого критерію, запозиченого у Романа Кармена: “не правдиво, а чесно”.
І хоча Патрік Берберіс усі свої фільми будує на кіноархівах, він все одно в усіх роботах дотримується цього принципу. Бо: “Архіви нічого не говорять, вони німі. Показуючи їх, цитуючи, автор зобов’язаний висловити власну позицію. А висловитися можна різними знаками кінематографії, різними образами, коментарями”.
І ще один дуже важливий критерій для французького режисера: “Картина гарна, якщо вона робить дірку в стіні”.

Коли святі марширують
Церемонія відкриття фестивалю почалася… в темряві.
Потім спалахнув кіноекран, і ми побачили кадри, зняті на репетиції юних трубачів в нашому Херсонському міському Палаці дитячої та юнацької творчості. Зал затамував подих. Звичні робочі будні юних музик херсонського “Діксіленду”. Обдерті, плямисті від старості стіни підвального приміщення, какофонія рулад, видобутих із духових інструментів, дзвінкий дріб барабанних паличок, обурений голос труби в руках невмілого малюка, і – єхидна відповідь саксофоном на зауваження керівника…
Раптом екран завмер, і яскравий промінь прожектора висвітив на сцені тих самих “джазбандитів” зі старого обідраного підвалу (Палац не має коштів на ремонт). Класично чорно-білі, дуже елегантні, сяючі та артистичні, вони заграли “Коли святі марширують” і за три хвилини звели з розуму ущерть заповнену глядачами залу на 700 місць (до речі, всім бажаючим місця бракувало, тому багато хто сидів на сходинках поміж крісел, або підпирав стелю). Їхня гра була така досконала й приголомшлива, що навіть постійний координатор системи ООН в Україні Олів’є Адам почав своє привітальне слово на відкритті фестивалю словами: “Я хотів би хоч трішечки вміти говорити так, як грають ці діти!”. Навіть ведучі церемонії – відомі телезірки Лариса Денисенко та Анатолій Ярема – розгубилися й призналися численій публіці: “Нам так сподобалася гра “Діксіленда”, що ми хотіли знову оголосити їхній виступ. Але спочатку оголосимо подяки спонсорам фестивалю”.

Спонсорів та партнерів цього року у фестивалю багато, але основний, як і всі попередні роки, – Міжнародний Фонд “Відродження”. Однак усім названим організаціям плескали зі щирою вдячністю: адже їхні кошти та технічна підтримка допомогли фестивалю відбутися знову – незважаючи на кризу. (Повний список спонсорів – на сайті http://www.docudays.org.ua/2010/ ).
Але чи не найбільше оплесків дісталося організаторам фестивалю – Українській Гельсінській спілці з прав людини, Херсонському фонду милосердя та здоров’я, Херсонській міській Асоціації журналістів “Південь”, Громадській організації “Центр сучасних інформаційних технологій та візуальних мистецтв”.

Після привітань директора програми “Верховенство права” Міжнародного Фонду “Відродження” Романа Романова, постійного координатора системи ООН в Україні Олів’є Адамa, голови Спілки кінематографістів Сергія Тримбача ведучі запросили на сцену PR-директора фестивалю, члена відбіркового комітету Дар’ю Аверченко.
Дар’я розповіла про успіхи фестивалю за останні 3 роки і нагадала, що у великій мірі фестиваль стрімко розвивався завдяки продюсеру Андрію Матросову. Символічно, що відкриття фестивалю припало на 39-й день з моменту його загибелі. Дар’я розповіла про премію імені Андрія Матросова, яку заснувала команда фестивалю й вирішила щороку присуджувати фільму, в якому буде найбільше любові. У пам’ять про друга гостям показали фотофільм про Андрія Матросова.

А потім був вражаючий фільм-відкриття фестивалю – “Кролик по-берлінськи” (Бартек Конопка, Польща, Німеччина, 2009). Фільм настільки багатоплановий і глибокий, що про нього варто написати окрему рецензію. А в цих побіжних нотатках хочу зазначити, що глядачі дивилися фільм на одному диханні.
Після “Кроликів…” у вестибюлі глядачів знову чекав “Діксіленд”. Дітей довго не відпускали з Будинку Кіно, й вони знову й знову грали джаз у щільному колі нових столичних шанувальників. Врешті-решт вражені їхньою майстерністю слухачі принесли квіти й вручили їх цим незвичайним дітям та їхньому вчителю – Семену Ривкіну.

«За кадром» першого дня
Мама саксофоністки Поліни Тарасенко дуже турбувалася про Ромчика Купріянова – 10-річного трубача ансамблю: “Бідний Ромка, у нього ж губи спухнуть…” Чому? Та тому, що на відкриття Docudays.ua Роман приїхав не з Херсона, як усі інші учасники ансамблю, а із Запоріжжя, де напередодні 25-го березня виступав у філармонії на міжнародному конкурсі юних виконавців. Ромчик змагався з 400 конкурсантами віком від 6 до 17 років. Одразу після виступу 26 березня в Будинку Кіно – знову в потяг і знову – в Запоріжжя, де він отримав право грати соло разом із Запорізьким симфонічним оркестром в Гала-концерті 27-го березня.
І ще одна деталь: спонсори фестивалю, дізнавшись, що торік в “Діксіленду” вкрали інструменти, і що до цього часу колектив не знайшов стільки грошей, щоб купити потрібні інструменти, – пообіцяли допомогу ансамблю.

Міграція та еміграція в Києві
Опівдні в суботу від Будинку Кіно стартувала квест-гра “Іміграція та еміграція в Києві”, котру проводив Конгрес національних громад України. Три команди учасників, по десять людей в кожній, віком від 7 до 22 років блукали в супроводі “відповідальної особи” Києвом в пошуках відповідей на каверзні запитання з історії столиці. “Доблукати” треба було від Дому Кіно аж до Контрактової площі (близько 6 км). Часами у “блукальників” траплявся шок: виявляється, історія столиці тісно пов’язана не лише з українськими іменами, але й з тими, кого б нині назвали трудовими емігрантами, біженцями.
Відповідальна за “блукання” Ганна Ліговська каже, що Конгрес національних громад із січня працює з дітьми-біженцями, і зіткнулися з тим, що в останні роки в Україні росте емігрантофобія. Тому й придумали таку квест-гру – щоб учасники зрозуміли: немало прекрасних куточків у Києві створені саме емігрантами. Гра дівчат та хлопчиків так захопила, що вони наполягали на тому, щоб ще хоча б раз таку ж провести.

Кіно «випередило» молодь?
І Синя зала (де не лише перегляди фільмів, але й зустрічі, розмови та дискусії з авторами), і фільмотека – переповнені.
Роман Шамрай – член Севастопольської правозахисної групи і регіональний представник фестивалю. А ще – він експерт у сфері “Правопросвітна діяльність серед молоді через перегляд та обговорення фільмів про права людини”. Роман Шамрай приїздить на Docudays UA вчетверте. Каже: те кіно, що він побачив нині, кардинально відрізняється від того, що було раніше. “Що помітно навіть не професіоналу – набагато вищий рівень режисерської, операторської роботи. По-друге, теми більш глобальні, глибше “розкопані” й осмислені. Але... З одного боку, це – новий, більш високий рівень. Але з іншого боку – в Севастополі фестиваль популярний в основному серед підлітків та молоді. А їм більш близькі проблеми молодих музикантів, проституції малолітніх …”, – говорить Роман. Думка організаторів Docudays UA: не треба йти на поводу у молоді, а треба допомагати їй зростати разом із фестивалем та авторами фільмів.
…А в суботу, в перерві між переглядами ми дізналися, що трубач “Диксиленду” Роман Купріянов таки встиг на Гала-концерт і отримав у Запоріжжі на Х Міжнародному фестивалі-конкурсі дитячого та юнацького виконавського мистецтва “Аккорди Хортиці” дві нагороди: Гран-Прі та першу премію за соло із симфонічним оркестром. Наші вітання, Романе!

Не політична історія
Режисер фільму “Я памятник собі…” Дмитро Тяжлов (Україна, 2009) під час дискусії зачепив тему, що досі замовчувалася: “Про погроми на Буковині не пише жоден підручник. Там, на жаль, викладена не справжня історія, а політична”.
Фільм “Я памятник собі…” знімався чотири роки. У звичайному буковинському селі звичайнісінький дядько реставрує і встановлює надгробки над всіма забутими могилами. Для нього важливо, аби пам’ять про людей, що загинули, зберігалася, незалежно від політичних умовностей і оцінок. Для нього не важливо, хто покоїться в буковинській землі – воїн УПА, німецький солдат, чи червоноармієць… Для нього вони – спочилі, чиї імена мають бути збережені в історії. І мудра щирість цієї людини ближча до справжньої історії людства, ніж заангажовані міфи в підручниках…
А у фільмі “Хімія” Павла Лозіньського (Польща,2009) – немає жодного коментаря або закадрового голосу: там лише – звичайна некваплива розмова родичів та пацієнтів лікарні, що проходять хіміотерапію. Вагітна жінка говорить чоловікові: лікарка призначила видалення грудей одночасно з пологами, лікарка обіцяє протез – груди будуть кращими за справжні... Інша – говорить в стелю, що посварилися з чоловіком, і заявила йому, щоб шукав іншу – бо з нею йому вже не довго мучитися. А дідусь заспокоює сусіда, що плаче: “Що ж, когось ударить ця хвороба, а когось – спіткає дурість. Це – життя”.

P.S. І чим менше часу залишалася до поїзда Київ-Херсон, тим сильніше обіймав жаль: чому не можна роздвоїтися?! Адже різні зустрічі і перегляди йдуть одночасно на всіх поверхах Будинку Кіно. І йтимуть до 2 квітня...

Ірина Ухваріна
“Вгору”.- №13 (392).- 01.04.2010.- стр.16-17

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.