Художник, який пережив окупацію в Херсоні: “Я намалював усе, чого більше немає”
12.10.2026 23:20
Художник Володимир-Вадим Чорний раніше подорожував Італією на своєму автокемпері й писав пейзажі з натури, а потім пройшов крізь вісім місяців окупації у Херсоні. Увесь цей час він провів у власному дворі — разом із собакою друга, куркою, яка давала рятівні яйця, та обладнаною під житло й живопис “лабораторією на колесах”, яку дивом вдалося сховати від загарбників. Про акції протесту, побут без зв’язку, зраду й розстріл тероборони у Бузковому парку, де мав опинитися й сам художник, про перший вихід на пленер під обстрілами у деокупованому місті та про те, як він зараз в Одесі готується до чергової важкої зими, Володимир-Вадим розповів у щирому інтерв’ю.
– Повернімося в найперший день, коли ти зрозумів: Херсон дійсно окупований. Що ти тоді бачив навколо?
– Перший час я намагався дивитися на світ тільки зі свого двору, через паркан. Виходити на вулицю було реально страшно. Перші дні ще доходив телесигнал, ми дивилися новини. Потім телебачення вимкнули. З’явився інтернет, але й його невдовзі заглушили. А коли запаси вичерпалися і довелося по-тихому виходити за продуктами на свій Дніпровський ринок, це був шок. Людей, яких я знав роками, практично не залишилося. Прилавки пусті, випотрошені. Стоять якісь нові обличчя, продають суцільну туфту. Купуєш консерву, а там якась риб’яча луска у воді плаває.
– Це вже росіяни завезли свої товари?
– Так. Дивишся на етикетку, якийсь їхній завод. М’яса нормального не було взагалі. Якось стояли, здається, кавказці та продавали щось під виглядом баранини просто з багажника старих “Жигулів”. Досі не знаю, що я тоді купив і що з’їв. Та “баранина” варилася пів дня, але так і залишилася дубовою, їсти це було неможливо.
– Тобі не страшно було це їсти? Чи вибору взагалі не залишалося?
– Вибору не було від слова зовсім. Але найпоказовіше – це горілка. Вона продавалася просто на розлив на кожному кроці. Йдеш вулицею, а тобі звідусіль: “Берите водку, пейте, ни о чем не думайте! Станет только лучше!”. Вони спеціально заливали місто алкоголем. Багато місцевих “любителів” цьому навіть раділи.
– У який момент слово “окупація” перестало бути новиною з телевізора і стало твоєю особистою реальністю?
– Це відчуття було зі мною безперервно, з першого дня і аж до 11 листопада, коли Херсон звільнили. Воно сиділо глибоко в душі і в мозку: ти виходиш на вулицю і знаєш, що вони поруч.
Перші місяці вони ще трималися, а через місяця два-три почали – жорстко бухати. Неподалік нашого приватного сектора вони ставили військову техніку. Нап’ються і починають гатити в повітря, біс їх знає, по кому. Якось чую автоматну чергу, дивлюся, а з мого дерева над дахом листя снопом сиплеться. Стріляли просто по верхівках хат. Приємного мало.
Постійна тривога. Окупанти ходили підворіттями, видивлялися. У мене високий паркан, то я на нього набив битого скла, зацементував і натягнув тонкі струни дроту, зробив натяк, ніби там струм. Вони ходили довкола, облизувалися. Ходили часто в цивільному, якісь шорти, але лисина військова, слід від фуражки на лобі одразу видно. Не херсонські. Своїх ти відчуваєш інтуїтивно, а чужака розпізнаєш за секунду, за тим, як він витріщається і як поводиться.
– Чому ти вирішив залишитися і не виїжджав?
– У мене є автомобіль-кемпер. Він повністю обладнаний для життя. Я на ньому раніше їздив Європою, писав пейзажі в Італії, така собі лабораторія на колесах: можна і етюдник поставити, і пензлі помити. Цей кемпер був моїм єдиним спасінням і дахом над головою, якби довелося тікати.
Я тримав його у дворі і зробив усе, щоб він виглядав неробочим: зняв колеса, розібрав ходову, обмотав. Звісно, це була демонстрація. Якби вони зайшли у двір, то побачили б ці «хитрощі» і забрали б його 100%. А якби я спробував на ньому виїхати через їхні блокпости, це ж дизель, його б просто віджали на першому ж чекпоінті, а мене, в кращому випадку, випхали б пішки в поле. А в гіршому… Я людина гаряча, мене легко спровокувати. Там же правило одне: щось заперечиш чи рявкнеш – тебе просто пристрелять на місці.
– Як ти долав побут? Чим харчувався всі ці місяці?
– Мій друг виїхав і залишив на мене свій дім і собаку. Я ходив його перевіряти на свій страх і ризик. Поблизу нього, біля першої лінії Дніпра, до війни браконьєрили місцеві рибалки. Якось іду туди, сподіваючись купити риби. Штовхаю велосипед, а назустріч – “космонавти” у повній екіпіровці, облава у приватному секторі. Один стоїть прямо посеред дороги і дивиться на мене.
Я зрозумів: якщо зараз розвернуся чи покажу, що боюсь – розстріляють або поженуться. Я пішов прямо на нього і навіть плечем його зачепив, з таким виглядом, ніби я настільки нахабний місцевий, що мені байдуже, типу ти роби свою роботу, а я йду своєю дорогою. Він від такої дерзості аж закляк і нічого не сказав.
Щодо їжі, то виручав город. Звариш макарони, нашвидкоруч обсмажиш у олії петрушку, часник і стручковий перець – виходить справжня італійська паста. А ще була курка.
– Звідки в тебе взялася курка?
– У нас під Чорнобаївкою була величезна птахофабрика. Коли зайшли росіяни, вони влаштували там пожежу і не пускали робітників годувати птицю. Мільйони курей згоріли або здохли від спраги. Але волонтери якось прорвалися туди і роздавали напівживих курей людям. Знайомі подарували мені одну. Дивлюся, вона лежить, лапки зв’язані… Я її розв’язав, випустив на сонечко – вона ожила.
Ця курка виявилася справді “військовою”! Вона ганяла собаку мого друга по всьому двору. Собака намагався показати, хто господар території, а курка йому як дзьобне в ніс – той аж у будку забився.
Годувати її особливо не було чим, але ввечері на подвір’я виповзали великі слимаки. Я збирав їх у банку, а вранці віддавав курці. Від такого чистого білка вона несла неймовірні яйця, з яскраво-помаранчевим жовтком! Оці яйця і паста нас із собакою і рятували.
– Чи був момент, коли стало настільки критично, що ти сказав собі: “Все, треба тікати”?
– Ні. Я просто намагався не мозолити їм очі. А потім з’явилася надія, що наші ось-ось їх виб’ють. Я постійно слухав аналітику по радіо на коротких хвилях.
– А що в перші дні окупації лякало найбільше?
– Потрапити в полон. І що через тортури чи примус тебе змусять перейти на їхній бік, одягнути їхню форму і воювати проти своїх. Це був найстрашніший сон.
– Ти перетинався з окупантами віч-на-віч?
– Прямих сутичок, слава Богу, не було. Вони ж по одному не ходили, тільки групами по 5–10 чоловік, бо самі дико боялися партизанів.
Пам’ятаю, стою в черзі до крамниці, повертаю голову, за мною стоять російські військові. Дрібні якісь, зачухані. Їх десь у глушині мобілізували, кинули сюди… Якби ми були один на один – схопив би двох за загривок і лобами стукнув. Але поруч стояв їхній броньовик із кулеметом.
Що мене тоді вразило – вони стали в хвіст черги і чекали! Нахабно не лізли. Така от дивна фальшива “культурність”.
– А мітинги на початку окупації пам’ятаєш?
– Авжеж! У перші дні виходив увесь Херсон. Ми йшли на центральну площу, де раніше стояв Ленін, а потім поставили прапор і портрети загиблих в АТО.
Окупанти зняли прапор, встановили свої блокпости, але спочатку стояли притихлі, залякані, бо на них йшла стіна людей і кричала: “Додому! Додому!”, криючи їх матом. Ніхто нікого не організовував, це був народний порив. Збиралися ланцюговою реакцією, а потім вони почали стріляти, вираховувати й викрадати активістів, кидати їх у підвали. І мітинги затихли.
– Ти казав, що з самого початку повномасштабної хотів піти в тероборону. Що тебе зупинило?
– Це болюча тема. На початку був сильний внутрішній порив: у твій дім лізе ворог, ти мусиш йти захищати. Я домовився, що маю йти на збір. А ввечері на YouTube виклали жахливе відео з нашого Бузкового парку. Без цензури, як є.
Там наші хлопці з “коктейлями Молотова” намагалися зупинити російську бронетехніку. Їх просто розстріляли з мінометів і крупнокаліберних кулеметів. Тіла без голів, без животів… Це була зрада. Я зрозумів: якби пішов, залишився б у тому Бузковому парку разом із ними.
– Під час окупації ти малював?
– У самій окупації – ні. Яке тут натхнення, коли над дахом літають прожектори БТРів, а за парканом їздять танки? Хотілося малювати мирне життя, а воно було неможливе.
Після звільнення Херсона я взяв етюдник і вийшов на площу Свободи. На те саме місце, де стояли росіяни. Через кілька днів місто вже почали жорстко обстрілювати з лівого берега, а я стояв і писав.
Це було сумішшю всього: творчого екстазу від свободи, відчуття виходу з “домашнього арешту” і чистого, майже наркотичного адреналіну від страху. Навколо вибухи, літаки, дим валить, а ти стоїш у самому епіцентрі війни і фіксуєш це в реальному часі. Аж раптом прямо в кадрі мого пейзажу – бабах! Стовп чорного диму. Я його одразу ж на полотно і переніс.
– Твої картини довоєнного Херсона це тепер історія…
– Так склалося, що багатьох об’єктів, які я писав до повномасштабного вторгнення, більше немає. Готель “Херсон” згорів. Телевежу підірвали – у мене є картина, де вона стоїть поруч із Катерининським собором. Собор побитий, вежі немає. Морехідне училище потрощене. Ці роботи тепер у приватних колекціях, вони зберегли той Херсон, якого вже фізично не існує.
– У тебе було передчуття війни?
– Було. У мене є роботи ще 2000 років із натяками на це. Особливо чуйка загострилася після подій 11 вересня в Нью-Йорку. Я розумів, що глобальної світової катастрофи не буде, але будуть локальні криваві війни. І від самого початку відчував: небезпека для нас прийде з Криму. Так і сталося.
– Як окупація змінила тебе внутрішньо?
– Я не скажу, що дуже змінився як людина. Але це змінює країну. Війна – це як важке дозрівання організму. Оці росіяни, а разом із ними наша внутрішня корупція, чиновницьке наживання на війні, це нариви і пухлини. Вони зараз прориваються, витікають гноєм. Але через цей біль країна загартовується, чиститься і стає зрілою державою. Війна оголила в людях усе: і святе, і наймерзенніше.
– Хочу трішки про Італію спитати. Ти багато років жив і працював там. Що з італійського досвіду тобі дало найбільше наснаги як художнику, і що, навпаки, ти переосмислив для себе, коли повернувся в Україну?
– В Італії ти мусиш писати те, що продається, щоб просто вижити. Якщо не зароблятимеш тим, що вмієш робити – хто тобі допоможе? Це еміграція, там ти постійно в напрузі. Тут, вдома, ти десь більш розслаблений, а там чекаєш натхнення чи ні, хочеш чи ні – сідаєш і пишеш. Хоча тоді я був молодший, енергії було дуже багато. Випивав чашку кави – і все, я вже на Пегасі, на коні, пишу!
Щодня працював з натури: море, пейзажі, усе, що бачив довкола. А там же стільки краси, стільки історії – і ті руїни, і збережена архітектура… Італія стала для мене справжньою школою. Школою не в чотирьох стінах, а коли ти 24/7 з етюдником на пленері.
Ходиш до музеїв у Ватикан. Дивишся на великих майстрів, розумієш, що ти ще мілко плаваєш, і це неймовірно стимулює. Погортаєш альбоми, подивишся на картини наживо, і отримуєш потужний поштовх для творчості. Такі країни, як Італія, для художника це просто безцінно.
– Ти зараз в Одесі, живеш в своєму автокемпері на березі моря. Що може повернути тебе в Херсон?
– Повернути мене туди може тільки перемога. Коли росіяни підуть з лівого берега це буде знак, що можна вертатися додому. Зараз туди повертатися небезпечно, дрони полюють за кожною людиною, арта лупить без зупину.
Одразу після звільнення, десь 15 листопада, я вийшов у магазин за 100 метрів від хати. За мною в черзі стояла сусідка. Скупився, йду назад – і починається мінометний обстріл. Свист, як удар батога. Дивлюся – попереду металочерепиця з дахів летить, дим. Завертаю до себе, а в дім через один від мого влітає міна. Хату просто розносить на шматки, рве газову трубу, стовп вогню до неба.
І тут підходить ця сусідка з черги і бачить, що її дому більше немає. Усе згоріло за лічені хвилини. Мій дім прикрила хата сусіда – у мене тільки шифер побило осколками, а їй рознесло пів життя.
Зараз я тимчасово в Одесі. Це місто моєї юності, я навчався тут, малював на Куяльнику. Але дім є дім. Я їздив туди у люті морози, щоб протопити піч і врятувати труби, але котел усе одно порвало. Забив вікна фанерою і лінолеумом, хоча від останніх прильотів там знову зяють діри і гуляє протяг.
– Як збираєшся зимувати зараз?
– У мене є мій автокемпер. Я в ньому перезимував уже дві зими в Одесі. Докупив сонячні панелі, є автономний дизельний обігрівач. Переживемо.
Головний лайфхак-відкриття для зими під час війни – це звичайна електроковдра. Кладеш на матрац, вмикаєш у розетку від акумулятора – і ти в теплі.
Побутово я, може, і не найпрактичніший господар – треба було б більше тушонки та макаронів запасти на січень-лютий. Але я знаю одне: у мене є гідрокостюм. Якщо буде зовсім скрутно з протеїном – піду в море, назбираю мідій та рапанів. Головне – дочекатися нашої Перемоги…
Фото з архіву надав співрозмовник
Ната Чернецька
19.09.2026

