on-line с 20.02.06

Арт-блог

03.11.2020, 10:46

Ноябрь-2020

Мне мил ноябрь - предшественник зимы, Хоть самодур и нравом переменчив, С дождём и снегом, властью ранней тьмы, При свете фонарей почти застенчив... Люблю туманы, хруст подстывших луж, Незрячесть к лицам, дом с горячим чаем Ноябрь суров и сентиментам чужд, Скуп на цвета... Но так порой отчаян! Вдруг впустит солнце. И оно, спеша, День рассветит, раскрасит, отогреет... Весна - и только. Вот тогда Душа Вся встрепенётся и ...зазеленеет Алла Мироненко

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    

Новости региона

15.06.2021, 15:39

У липні херсонці зможуть відвідати фестиваль театрів "Молоко"

15.06.2021, 15:36

У Херсоні учасники аукціону знайомились зі своїми ролями у виставі "12 стільців"

15.06.2021, 15:07

Палац Фальц-Фейнів у селі Новочорномор’я

Михайло Руденко

НА ВЕЛИКДЕНЬ У ДОРОЗІ
{оповідання)


Із плавень, чарівних дніпровських плавень, вигулькнуло сонце — світле-пресвітле, ніби щойно омите вранішніми росами. В ілюмінатори носового салону полилися іскристі потоки торжествуючої радості. Запахло ладаном. Анатолій вдихнув глибше, розкліпив повіки. Запах зник.
Анатолій піднявся, ніби для того, щоб обсмикнути плащ. Салон дрімав. Він знову опустився в крісло, зручніше вмостився, заплющив очі. Після всеночної, яку він цього разу вистояв від початку до кінця, страшенно хотілося спати.
Знову запахло ладаном.
Хлопчина років десяти, якого мамка прислала до церкви, стоїть посеред храму. Крізь вимите, натерте до блиску скло до храму струмує сонячне сяйво. Від кадильниці вгору підіймається легенький сивуватий пахучий димок. Посеред храму стіл під білою скатертиною з великими набивними квітками. На столі — високі, стрункі, мов свічки, паски. Біля них крашанки, такого веселково-малинового кольору, що очей не відірвати.
Відтоді Анатолій визнає паски тільки такої форми, а крашанки — такого кольору.
Це, таке прекрасне видіння зникає, а натомість з'являється інше.
Тихий сонячний день. З Німченкового двору виходить мати з великою фанеркою на руках. На тій фанерці паски. У Німченків надворі добра піч, тож мати пекла паски у них. Мамине обличчя чомусь залите слізьми. Вони блищать, мов та вранішня роса. Паски не вдалися. Майже усі порозвалювалися.
— Бо мука яшна,— каже крізь сльози мама.

— Не плач, ма,— шепоче уві сні Анатолій.— Ще будуть у нас і паски з білої пшеничної муки, буде і до паски.
— Ось тільки чи буде у вас віра у того, хто приніс вам це свято,— прошепотів Анатолію чийсь тихий голос.
Анатолій здригнувся і розплющив очі.
У салоні відчувалося якесь пожвавлення. Пахло котлетами, ковбасою, здобою. Анатолію їсти не хотілося, і знову поринув у сон.
Небо синє-синє і ні хмаринки. Пахне молоденькою травичкою. Біля двору на травці стоїть руденьке телятко, припнуте до пакола. Воно таке гарненьке, з такою симпатичною мордочкою, так старанно вилизане своєю мамкою, ще й пахне свіжим молочком. Толик набичившись, підступає до нього, щоб дукнутися лобами.
— Толя, ану скоренько сюди! — гукає з двору мама.
Толик гладить телятко по лобику і залишає його.
— Візьми он той глечик з молоком і віднеси бабі Курінесі,— загадує мати. Вони, може, будуть паски пекти.
— Та не лети! — гукає вона йому навздогін.
Але він ніби і не чує того. То коли вона посилає його до когось щось попросити чи позичити, ним оволодіває нехіть.
Тоді він довго огинається по дворі, стоїть за двором. А віднести комусь молока, чи свіжоспеченого хліба для нього одна радість.
— Пристань Нова-Каховка. Вихід з правого борту.
Анатолій звільняється від сну, випростується, дивиться на берег. Туди ж дивляться і дві жінки, що сидять ліворуч. Обидві уже немолоді. Однак та, що поруч із ним, явно старіша.
— Уже й Каховка,— мовила вона, ніби сама до себе.
А потім звернулася до сусідки:
— А вам далеко?

— Ні, до Качкарівки,— відгукнулася та відразу.
— А мені далі — до Первомаївки.
І глянувши ще раз на пристань, продовжила:
— Сьогодні людей небагато. А перед проводами, мабуть, і не сядеш.
— А ви і на провода будете їхати? — підтримала розмову молодша.
— Та ні,— заперечила старша,— чого його туди-сюди їздити, аби грошам клопіт. Сьогодні приїду — розговіємося. Завтра провідаю знайомих. А вже у середу піду на гробки; траву виполю, підфарбую, побілю. Там у мене і мама, і чоловік, і маленький синок — усі уже там, одна я ще нужу світом. І,зітхнувши, замовкла.
— А до кого ж ви їдете? — поцікавилася молодша.
— До брата. Брат двоюрідний там живе. Потроху родичаємося.
Анатолій, сам уже немолодий — за п'ятдесят перевалило — завжди з щирою цікавістю прислухається до таких ось оповідей літніх людей. Саме такі розповіді, власне бачення життя, та ще літературні образи і творять у його свідомості драматичну картину народного життя. І тому, коли йому доводиться їхати поїздом, бере плацкарт,
— А ви ж, додому чи в гості? — у свою чергу старша.
— Та так, як і ви. Відбуду паску, побуду на могилці сина — і назад,— відповіла молодша і заплакала.
Видно, рана її була ще свіжою.
— Синок, мабуть, був уже дорослий? — по якомусь часі запитала старша.
— В Афганістані убили,— витерши сльози, сказала молодша.
Обох жінок огорнула скорботна мовчанка.
— І за що тільки Бог нас так карає,— зітхнула старша.— Ось хоч би і моя родина. Я сама з Київщини — з розкуркулених. Розкуркулили, бо мав батько пару коней, реманент усякий, та ще роботящу вдачу. За це нас і вивезли аж у Комі. Невдовзі два братики, а потім і батько, померли. Нам з мамою було дозволено виїхати. Так ми і опинилися тут, на Херсонщині. Сюди ще до колективізації утік мамин брат. І тільки було прижилися — прийшли німці. Мене вивезли до Німеччини. У сорок п'ятім звільнили американці. Намовляли їхати до Америки. Та куди ж мені. У мене мама сама лишилася, та й неграмотна я. Повернула у Первомаївку. Та на біду вийшла заміж за такого, що був у плєну. Не доведи, Господи, що ми тільки зазнали. У сільраду, хоч не йди, у колгоспі нічого не попроси. «Ви, кажуть, на німців робили».
— А де ж ви познайомилися зі своїм чоловіком, там, у Німеччині? — поцікавилася молодша.
— Та ні, тут, у Первомаївці.
І знову на якийсь час жінки замовкли.
— Вибачте, а давно ваші померли? — порушила мовчанку молодша.
— Синок у п'ятдесят першім,— подумавши, відповіла старша,— а чоловік через рік. Він у Німеччині на заводі отруївся. Залишилися ми з мамою знову вдвох.
Я на роботі зранку до ночі. Робила і телятницею, і свинаркою. А вона вдома на хазяйстві.
А в сімдесятім не стало і її. І знаєте, такою осоружною стала мені моя хата, що хоч галасвіта. Якось дочекалася року, спродалася — і в Херсон. Купила собі пів-хати, знайшла і роботу.
І чи то підсумовуючи все сказане, чи то відчувши, що розповідь затягнулася, сказала:
подругу,— Ось так і доживаю віку. Раз на рік їду у Первомаївку. Та то було везу і паску, і до паски. А цього разу у сумці паска і рис на кутю. Оце недавно поховала, така ж, як і я — самітня. Витратила усе, що мала, ще й позичила до пенсії.
— А ви часто ходите до церкви? — чомусь раптом запитала молодша.
Обличчя старшої жінки засвітилося тихою радістю, а лагідний голос ще злагіднішав.
— Та як вам сказати — коли здоровиться, то і в неділю, і на всі свята. Знаєте, я коли побуду у церкві, помолюся, то відчуваю себе здоровішою.
— А я у церкві ще й не була,— якось ніби винувато мовила молодша.
— Тобто була, але просто так — подивитися. Я і молитися досі не умію. Я ж більше тридцяти років пропрацювала вчителькою. Соромно і боляче зараз за себе, що жила, як та худоба. Все чогось боялася.
Я останні десять років працювала у селі Львово — ми його уже проїхали.
Якось перед самою паскою до мене прийшла ціла делегація: директор, завуч, секретар парторганізації. «Прийшли, кажуть, подивитися, як живуть наші співробітники». Я слухаю, а сама собі дивуюся. З чого б це? Вісім років не цікавилися, а це раптом... Сяк-так оглянули кімнати і на кухню. Через кілька днів дізнаюся — по великому секрету — приходили перевіряти. Хтось доніс, що вчителька пече паски, фарбує яйця. І це було не колись там, за Сталіна, а зовсім недавно: за кілька років до «перестройки».
Анатолій напружено дослухався до тихої розмови жінок. Його так і підмивало втрутитися у їхню розмову і запитати: «А за кого ж ви голосували на останніх виборах до Верховної Ради України». Адже семеро, із десяти обраних від Херсонщини — комуністи. Він поділяв ту думку, що пройшли вони завдяки голосам людей старшого покоління. Його мати проголосувала теж за комуніста.
— Ма, ну як ви могли? Вони мого батька доконали у своїх таборах, а ви...
— Ну при чому тут Тамара? Мало що вона каже. Треба ж і самій думати!
Він запитував себе, запитував інших. Ну чим пояснити — покоління, над яким свого часу більшовики найбільше поглумилися, знову віддає владу їм, але цього разу вже добровільно. Доручає їм свою. Якби ж то тільки свою.
— Видно, пам'ять у них коротка! — сказав якось спересердя Анатолій.
Але ось зараз, та й не тільки зараз, бачить, що це не так. То, може, правий був Василь, кажучи: «Ні, ті, що пройшли через більшовицькі табори, за комуністів не голосували». Та й скільки їх таких залишилося. Голосували за них ті, що лише і пам'ятають пивні бочки на вулицях, дешеву горілку, ковбасу.
Анатолій раптом спіймав себе на тому, що він уже не слухає жінок, а що його збурене єство розгортає словесні баталії з уявними опонентами. Він посміхнувся сам собі і почав гамувати свої пристрасті.
Учителька вийшла у Качкарівці. «Метеор», перетинаючи Дніпрові обшири, стрімко наближався до Лепетихи.
Анатолій торкнув за руку свою сусідку. Вона глянула на нього.
- Дайте мені вашу сумку,— якомога лагідніше попросив він.
І не чекаючи дозволу, підтягнув її сумку до себе.
Хочу поділитися з вами,— сказав він їй, бачачи її розгубленість. І став перекладати до її сумки цукерки, паличку ковбаси. Коли ж дійшла черга до пляшки вина, жінка запротестувала:
— Не робіть цього, не треба.
Анатолій тільки посміхнувся. Упоравшись із сумкою, дістав з кишені піджака гроші і відрахував якусь суму:
— Візьміть, будь ласка,— простягнув він жінці.
Вона сиділа нерухомо, ніби заціпеніла.
— Візьміть, будь ласка,— попросив ще раз Анатолій.— Віддасте свій борг. У вас пенсія яка, чотириста чотири тисячі купонів. А в мене виходить сім-вісім мільйонів. Я ремонтую «крутим» машини. Вони мені платять доларами.
— Пристань Велика Лепетиха. Вихід з правого борту.
Анатолій поклав гроші жінці в сумку, підхопив свою і поспішив до виходу.
— Як же вас хоч звати? — притримала його за рукав жінка.
Анатолій посміхнувся щасливо і відвернувся, бо до очей підступали сльози. А з сонячної далечини йому назустріч біг хлопчина років десяти і ніс повен глечик молока.
 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.