Віктор Іванович Гошкевич
(21.ІІІ.1860 — 2.ІІІ.1928)
Минуло вже понад 60 років, як я вперше побачив археолога Віктора Івановича Гошкевича. Тоді ми, херсонська молодь, зачитувалися його книжкою “Клады и древности Херсонской губернии”. Ця книжка вийшла в Херсоні у 1903 році і викликала у нас романтичну зацікавленість рідними околицями.
Ще й сьогодні, як живий, стоїть перед моїми очима Гошкевич в образі старця Симеона, що приймає в храмі Ісуса Христа зі словами: “Нині відпускаєш раба Твого”... Або в образі пророка Мойсея з скрижалями на Синайській горі. Ці образи намалював визначний мистець Васнецов для Київського Володимирського Собору, а потім в сотках тисяч відбитків їх поширювано в Росії. Старця Симеона й пророка Мойсея Васнецов списав з живої моделі — Віктора Гошкевича, що був чудовим біблійним типом з розкішною шовковою бородою і глибокими блакитними очима, ростом понад шість стіп.
В робочому кабінеті Віктора Івановича висів на стіні його портрет — подарунок Васнецова. Не раз Віктор Іванович, вказуючи на цей портрет, говорив з теплою усмішкою:
— Оце Васнецов канонізував мене ще за життя. Отак узяв та й зробив з мене святого!
У своєму поводженні, в розмовах Віктор Іванович завжди був спокійним, зрівноваженим і переконливо щирим. Його маєстатична постать приваблювала до себе кожного, хто мав нагоду працювати під його керівництвом. Перше враження чим далі, тим більше поглиблювалося й переходило в глибоке прив’язання, яке залишалося на все життя.
Віктор Гошкевич народився в Києві 21 березня 1860 року, отже за рік до смерти Тараса Шевченка. Там він скінчив духовну семінарію, а потім математичний факультет університету. Бувши студентом, пристав до українського гуртка, слухав лекції основоположника української історичної та археологічної науки Володимира Антоновича. В тому гуртку був також Михайло Грушевський, один з найліпших учнів Антоновича. Звідти й почалася свідома наукова праця Віктора Івановича для українського народу. Ще слухаючи лекції В. Антоновича, Гошкевич захопився археологією й разом з професором Київської Духовної Академії Н. Петровим улаштував музей Церковно-Археологічного Товариства.
У 1890 році В. І. Гошкевич переїхав до Херсону на посаду секретаря Губерніяльного Статистичного Комітету. Тут він відразу взявся до археологічної праці, вкладаючи в неї значну частину зі своєї дуже скромної платні.
Перший раз довелося мені зустрітися з В. І. Гошкевичем у 1902 році, коли я з шкільними товаришами оглядав експонати його краєзнавчого музею, для якого дирекція Херсонської Публічної бібліотеки приділила дві невеличкі кімнати.
Треба сказати, що спочатку навіть освічені люди дивилися на музей В. І. Гошкевича як на примху дивака. Але згодом цей музей розрісся у величезну не лише крайову, але й загальноросійську наукову інституцію, до якої приїздили учені археологи з Москви, Петербургу і навіть з Західньої Европи.
Віктор Іванович часто казав, що патріотом може бути лише та людина, яка знає історію свого народу і плекає його кращі традиції. Тому, пояснюючи якийсь музейний експонат, він нав’язував його до побуту і звичаїв українського народу, до української старовини.
Взявши камінець, Віктор Іванович пояснював, як замандрував цей камінець на північ Херсонщини, коли доходили туди льодовики, що покривали всю Північну і майже всю Східню Европу. Мушля в його руках ніби сама розповідала про часи, коли оця частина української землі була залита морем. Кусник скам’янілого дерева ілюстрував добу, в якій майже всі простори України вкривали величезні тропічні рослини. Показуючи величезний зуб мамута, Гошкевич малював картину життя тих часів, коли в наших степах водилися ці потвори. Показував нам кам’яну зброю первісної людини та інше кам’яне приладдя.
Віктор Іванович розповідав надзвичайно цікаво, і хотілося слухати його без кінця. Представляючи минувшину української землі, він умів защепити слухачам глибоку любов до неї, робив з них патріотів свого рідного краю. Ось чому надавав він такого великого значення своєму музеєві.
Коли музей перенісся з приміщення бібліотеки до двоповерхового будинку на Поштовій вулиці, поруч з першою жіночою гімназією, він ніби за одну ніч розрісся. Бо Віктор Іванович, з допомогою учнів середніх шкіл, впорядкувавши експонати, подобував також зі скринь, з пивниці бібліотеки та з інших схованок всі ті речі, для яких не було місця в старому приміщенні.
При вході до музею, ніби сфінкси, стояли у два ряди великі кам’яні баби, привезені з різних місць Херсонщини, а біля них встановлено кілька запорозьких гармат. Це ніби в’язало оті прадавні часи “кам’яних баб” з запорозькими часами в одне ціле, в безперервну історію нашого рідного краю.
Дуже багатим був відділ скитської старовини. Про скитів Віктор Іванович дуже цікаво розповідав, вважаючи їх за той народ, з якого пізніше сформувалася українська нація. Взагалі він стояв на становищі, що з часів первісної людини, з кам’яного віку українці замешкували ті самі землі. Приходили різні народи, різні завойовники, але згодом всі вони розпорошувалися і змішувалися з автохтонним населенням. На цих теренах, де стикалася римська та грецька культури з культурами народів, що йшли з Азії, відбувалася невпинна боротьба. І тому, на думку Гошкевича, “чиста українська раса” — це раса, що постала з людей кам’яної доби, кіммерійців, скитів, сарматів, хозарів, аланів, греків і т. д.
Віктор Іванович провів багато археологічних розкопин, як сам, так і з участю російських археологів, особливо проф. Б. Фармаковського, який “пограбував Херсонщину”, як казав Віктор Іванович, бо все, що було найкращого здобуто при розкопинах, відсилав до Петербургу. Такі “археологічні крадіжки” змушували Віктора Івановича ховати під замок деякі особливо цікаві та рідкісні знахідки, щоб вони не попали до Імператорського Ермітажу. Він болів душею, коли в Херсонщини забирали до Московщини речі, зв’язані з історією краю й народу.
Своїми оповіданнями з археології та історії Віктор Іванович захоплював молодь, внаслідок чого з учнів середніх шкіл було створено кілька гуртків, які студіювали не лише експонати в музеї, але й робили часом археологічні виправи.
Пригадую, як ми поїхали під проводом В. І. Гошкевича до села Парутино, недалеко руїн старогрецької колонії Ольвії на березі Дніпро-Бузького лиману, недалеко Очакова. Там роками тривали археологічні розкопини. Показуючи їх, Гошкевич прочитав нам цікаву лекцію про грецьку колонізацію північних берегів Чорного моря і пояснив нам методи розкопин. Одночасно він звернув нашу увагу на підвалини великого палацу, що, як тоді думали, належав скитському цареві, який захоплювався грецькою культурою, вивчив грецьку мову, знав історію та мистецтво Греції і засвоїв собі грецький спосіб життя.
***
По всій степовій Україні аж до Полтави височіють скитські могили-кургани. Їх далеко видно в степу, немов великі макітри, обернені догори дном, стоять вони, свідки тисячолітньої історії нашої землі. Багато цих могил дослідив Віктор Іванович, але, на жаль, більшість їх вже розкопані були хижаками, що шукали скарбів. У цих надгробних пам’ятниках скитських достойників звичайно знаходили їхні кістяки, іноді з кістяками домашньої худоби, посуд, наконечники стріл та списи, а також різні пряжки, ґудзики й т. д.
На лівому березі Дніпра проти й нижче Херсону аж до Чорного моря розстелилися глибокі сипучі піски, які тут називають кучугурами. Оті кучугури були невичерпним джерелом знахідок. Вітер здував піски, переносячи їх з одного місця на друге, і часто на поверхні лишалися скитські стріли, кам’яні сокири...
Під час одної з виправ під проводом Віктора Івановича в тих кучугурах недалеко Олешок ми знайшли цілу майстерню людини бронзового віку. В камені-формі була ще бронза, з якої виливали наконечники стріл. Віктор Іванович, посадивши навколо себе “археологів”, яскраво й ядерно розповів про те, як отут кілька тисяч років тому працювала людина в своїй майстерні. Налетіла ватага степових розбійників, і вона мусіла втікати, або — впала в нерівній боротьбі. “Тому, — сказав Віктор Іванович, — оцей наконечник списа і лишився незакінченим”. Перед нашими очима оживали піски й поставала картина віковічної боротьби людини з людиною.
Іншим разом один з учнів реальної школи знайшов у піску величезне бронзове кільце. Отож потягнув той учень те кільце, але воно не піддавалось. Так немов прикипіло до піску. Прибігли його товариші, але й вони гуртом не могли витягнути кільця. Почали руками розгрібати пісок. Коли Віктор Іванович побачив, він заплакав з радости. Виявилося, що це було вінце величезного мосяжного казана, мистецької роботи з орнаментами із побуту скитів. Як пояснив Віктор Іванович, це був жертвенний казан, в якому скити варили для своїх богів цілого бика.
Отак юнацькі виправи “археологів” під умілим керуванням Віктора Івановича поповнювали експонатами херсонський музей, збагачували археологічну науку, знання історії рідного краю.
Поза скитським відділом і відділом грецької колонізації на півдні України найбільшим був відділ запорозької старовини. Гошкевич найбільше його любив, і коли починав розповідати про ту чи іншу пам’ятку, то так яскраво поставала в уяві та доба, та слава козача, що не можна було перевести дихання. Він тоді ніби палав якимсь дивним внутрішнім вогнем.
У відділі запорозької старовини Віктор Іванович відразу переходив з московської мови на українську, а говорив він по-українському чудово, співучим київським діялектом. Він казав, що цей куток слави України, ці козачі речі вимагають, щоб тут уживали лише тої мови, якої вживали їх власники. Цього “мовного ритуалу” він ніколи не порушував, навіть тоді, коли відвідували музей високі гості.
Одного разу прийшов оглянути музей новопризначений губернатор, барон фон Ґреневіц, що походив з прибалтійських німців. Гошкевич давав йому пояснення в різних відділах, звичайно московською мовою, аж поки не дійшов до відділу запорозької старовини. Тут він відразу змінився.
— Тепер ми прийшли у відділ недавньої історії цього краю, — заговорив він по-українськи. — Речі, зібрані в цій кімнаті, належать до найбільш героїчного, блискучого періоду життя цього краю, коли на цих степах жило і боролося за свою віру й свободу з ворогами-напасниками запорозьке військо.
Губернатор перебив його сердитим тоном:
— Что за ґаліматія?! На каком воляпюкє ви ґаваріте?
— Це не воляпюк, — спокійно відповів Гошкевич, — це мова народу, який заселює край, що ним вашому превосходительству доручено управляти. Цю мову почуєте ще не раз.
Ще добру годину довелося губернаторові вислухувати оту “ґаліматію”, так що бідолаха аж упрів. Після того казали, що він хотів адміністративним порядком вислати Гошкевича з Херсонської губернії, але довідався, що Віктор Іванович, уже висланий попереднім губернатором, формально живе в Таврійській губернії, за Дніпром, а до Херсону приїздить лише на працю. До того ж за Гошкевичем стояла Академія Наук та різні археологічні товариства Росії і Західньої Европи.
Отак без галасу, не шукаючи признання, працював Гошкевич для українського відродження, а відділ запорозької старовини в його музеї властиво був науковою інституцією, де він читав, правда не систематично, лекції з історії України.
В роках 1912, 1913 і 1914, коли Херсонське Губерніяльне Земство влаштовувало загальноосвітні курси, на які прибувало до 750 учителів з різних закутів губернії, Гошкевич вечорами, без дозволу курсової адміністрації, викладав курс історії України. Це були ядерні, надзвичайно мальовничі лекції, які захоплювали слухачів і викликали в них бажання основніше студіювати історію рідного краю.
Під керівництвом Гошкевича відбулося кілька археологічних екскурсій в олешківські кучугури. У своїх поясненнях історії краю він окрему увагу звертав на Олешки, де знайшла собі пристановище одна з останніх Січей Запорозьких. Це ж про це містечко співає народ:
Олешки вдалися нам взнаки,
Ще будем довго пам’ятати,
Як татари взяли під свої бунчуки...
Сидячи на горбку, що залишився від січового валу, Віктор Іванович розповідав, що це місто заснували ґенуезці ще в X столітті, і спочатку воно звалося Елісе. Та вже в записах з 1224 року згадується його під назвою “Олешья”.
Гошкевич любив деклямувати козачі думи:
Летів орел понад морем, та й став голосити:
Ой, як тяжко козакові на чужині жити...
Це, казав він, співали козаки про Олешківську Січ, що тоді знаходилась на татарських землях.
Уряджував Гошкевич також екскурсії до запорозької фортеці “Олександрів Шанц”, де був собор, збудований за наказом цариці Катерини. В соборі звертав увагу на ікони, написані великим українським малярем Боровиковським. З іронічною усмішкою показував дві ікони: “Великомучениці Катерини”, — змальованої з цариці, і “Григорія Арменського”, — змальованої з її любовника Потьомкіна. На образі “Пир у Кані Галилейській” представлені були Катерина, Потьомкін, граф Орлов, Румянцев та інші царицині фаворити. “Це, — казав Гошкевич, — доказ безбожности Катерини та її улюбленців”.
В цій січовій церкві особливу увагу звертали на себе плащаниця, вигаптувана золотими нитками і оздоблена перлами, священичі та дияконські ризи з хрестами та іконами на них із щирого золота. А чаша для причастя була викована руками якогось візантійського майстра, також із щирого золота, з чудовим орнаментом та золотою сіткою. Гошкевич казав, що подібної чаші немає в цілому світі. Де запорожці її здобули, “хіба Бог святий знає”.
На престолі лежало велике в золотій оправі євангеліє з головами євангелистів і золотим розп’яттям. На оправі був напис: “Славного войска Запорозкого Низового, куреня Дядьковского значкового товариша Андрія Кичкина. Печатане в 1748 році”. І нижче: “В богоспасаємом городі Києві, штук-мастером Золотарем”...
Всередині на задній стороні оправи євангелія були сліди вирваних листків, і в зв’язку з цим у народі поширилась легенда. Казали, що це були царські грамоти на запорозькі вольності, але з доручення імператора Павла приїхав з Петербургу посланець і ті грамоти повиривав.
***
Праця Гошкевича лишила по собі великі наслідки, бо виховав він сотки різного формату українських національних та політичних діячів. Доживши до великих подій, що привели до створення української держави, він міг спокійно сказати словами старця Симеона: “Нині відпускаєш душу раба твого, Господи”.
Діяльність Віктора Івановича не обмежувалася музейно-науковою працею. Він належав до Старої Української Громади в Херсоні і підтримував з її членами близькі стосунки. Ще в 1898 році він почав видавати перший неофіційний часопис “Юг”, ліберального напрямку. До того в Херсоні виходила лише одна газета “Губернские Ведомости”, в якій можна було не раз прочитати такі “шедеври”, як, наприклад, розпорядження губернатора Клушіна: “По імеющімся у меня свєденіям Днєпр предполагаєт вийті із береґов. Приказиваю господіну поліцмейстеру не допустіть єго до онаго”...
Або таке розпорядження губернатора відносно пам’ятника Потьомкінові, що стояв на бульварі, названому в його честь: “Приказиваю бранд-майору Херсона вимить свєтлєйшого князя Потьомкіна, неприлічно запачканного птицами”.
Ось такого роду адміністративні “твори” Гошкевич висміював у своїй газеті, даючи їм гумористичні пояснення. Так само не бракувало в його газеті й критики влади, разом з обороною інтересів “місцевого” населення. Це все привело до того, що в 1907 році газету “Юг”, після низки адміністративних грошових кар, закрито, а самого Гошкевича вислано за межі Херсонської губернії. Живучи на другому березі Дніпра, в Таврійській губернії, до Херсону він, як згадано вище, міг приїздити лише для праці в музеї.
За свого життя Гошкевич написав такі праці: “Екскурсія в країну курганів” — “Киевлянин”, 1888 р., ч. 135; “Знахідки в Святополковій церкві Михайлівського монастиря” — “Киевлянин”, 1888, ч. 147; “Звіринецька печера” — “Киевлянин”, 1888, ч. 225; “Руїни Мстиславового храму у Володимирі Волинському” — ,Киевлянин”, 1888, ч. 224; “Забуті могили” — “Киевлянин”, 1889, ч. 83; “Ратьша Путятич” — святочні оповідання — “Киевлянин”, 1889, ч. 90-92; “Опис скарбу, знайденого в маєтку Гребіновського” — “Киевлянин”, 1889, ч. 90; “Празник Свічки” — “Киевлянин”, 1889, ч. 90; “Замок Князя Симеона Олельковича” — “Киевская Старина”, 1890; “Огляди Херсонської губернії рр. 1886-1902”, Херсон; “Список населених місць Херсонської губернії”, Херсон, 1896; “Скарби і старовинності Херсонської губернії”, Херсон, 1903; “Літописи музею”, вип. 1-7; “Монети і медалі Херсонського Музею”, “Летопись 1909-1911”; “Стародавні городища по берегах Дніпра”, “Летопись 1912-1914”; “Де був стародавній Одесс”, “Археологічна мапа Українського Причорномор’я”, “Систематичний каталог Херсонського Музею” та ін. До того ще нараховують понад 100 аркушів дрібних його статтей та заміток в галузі археології, видрукованих в різних журналах та газетах.
Не зважаючи на переобтяженість працею, В. І. Гошкевич, здається, не пропустив ні одного українського свята, що відбувалися звичайно в замаскованій формі. Наприклад, херсонські українці щороку святкували день народження Т. Шевченка, виставляючи в той день у театрі Товариства Народної Тверезости українські п’єси. Перед початком вистави виголошувано коротке слово-пояснення. Також впоряджувано свята Котляревського або якого іншого українського культурного діяча.
***
Помер Віктор Іванович після кількарічного хворування на загальну склерозу 2-го березня 1928 року, проживши 68 років. Навіть тяжкохворим працював він над науковим розробленням своїх музейних збірок.
Схиляючи голову перед пам’яттю великого українця, що все своє життя присвятив вивченню українського півдня, завжди підкреслюючи тісний історичний зв’язок українського народу з його південними землями та Чорним морем, скажу словами поетки Марії Загірної:
Ти ж, мій краю святий, прийми в землю того,
Хто за тебе життя покладає.
Добрим словом його спогадай, як твоя
Зірка ясна у небі засяє!
Бо настане той час, що в тобі, краю мій,
Вже не знатимуть слова: неволя,
І у рідних степах, і по рідних хатах
Пануватимуть щастя і доля...
Кедровський Володимир Іванович
