Вікторія Гранецька: дві мрії в один день
Вікторія Гранецька - психолог за освітою і письменниця за покликанням, лауреат літературної премії «Коронація слова»
У 2011 році її роман «Мантра-омана» здобув І премію. Талант молодої письменниці відзначають не тільки фахівці, а й ті читачі, до рук яких потрапив її перший твір.
- Вікторія, участь в конкурсі «Коронація слова» дійсно допомагає молодому письменнику?
- Це гарний шанс заявити про себе, бути опублікованим. Спочатку я думала, чи йти з моїм першим романом до видавництва, чи спробувати на конкурс. Відіслала на конкурс, а потім з'ясувала, що у видавництві, з яким я співпрацювала, самі відправляють роботи на конкурс, коли до них звертаються початківці - бо набагато легше донести до читача твір, автора якого відзначено. Це не єдиний конкурс на території України, але, як на мене, найбільш помітний, де дійсно є шанс.
- Чи справдив результат Ваші сподівання?
- Перевершив. З рукописом першого роману я не покладала надій на перемогу, однак сталося так, що саме він отримав найбільше балів від журі. Хоча кілька років до того були у фаворі досить серйозні історичні романи.
- А коли взагалі Ви почати писати?
- Не знаю, як більшість письменників, але мені здається, що кожен відчуває ще в дитинстві такий потяг - щойно навчиться читати-писати. У моєму випадку це були якісь вірші про природу, які я почала писати десь в 3-му класі. Також я придумувала казки, маленькі оповідання. У мене є дві молодші сестрички, я їм часто читала вголос різноманітні книжки, іноді переказувала. І одного разу просто придумала історію і розказала їм, нібито це прочитана книжка. Вони мені повірили. І досі вірять.
- А всерйоз?
- Коли навчалася в училищі, потім в університеті. Але тоді я нічого не оприлюднювала, я розуміла, що це лише проба пера. Про «Коронацію» я чула з самого першого року її заснування і подумала, що треба зробити над собою зусилля і хоча б одну річ довести до кінця для того, щоб просто спробувати свої сили. Ідея у мене була вже напрацьована, я 2 роки ходила із цим задумом - я звільнилася з роботи і за три місяці позаминулого літа написала роман. Осінь пішла на редагування, в листопаді 2010-го я надіслала його на «Коронацію», потім було очікування.
Я не сподівалася, що буду відзначена - просто хотілось знати, що я щось зробила, щоб бути письменницею. Звісно, великий сюрприз був те, що одразу перше місце. Я собі так думала, що навіть якщо не матиму жодних відзнак з конкурсу, однаково буду звертатися до видавництва, про яке я чула багато гарних відгуків - це «Клуб сімейного дозвілля». І в той же вечір нагородження «Коронації слова» мені запропонували там видаватися. Так дві мрії здійснилися в один день. Так воно відбувається: якщо йти до своєї мети - вона має тенденцію здійснюватися.
- Зараз для Вас письменництво - це робота чи все ж хобі?
- Робота - це те, що приносить ту суму грошей, яка дозволяє з цього жити. Я не кажу про мільйони. Якщо по фінансових результатах, то, мабуть, це хобі, яке не тільки не приносить достатньо грошей, а ще й іноді вимагає додаткових вкладень коштів.
- ???
- Я купила собі принтер, новий комп'ютер, потім зрозуміла, що немає місця, де б я могла зосередитися і писати, і я винайняла собі в центрі міста квартиру. Не тому, що не могла жити там, де раніше, а щоб писати. Це покликання, це те, чим я хотіла би займатись. Інше в моєму особистому житті - потім. Однак іноді доводиться йти на компроміс і займатися роботою. Мені платять гроші не за літературну діяльність, а за аналіз звітів продажів. Тому основна робота займає більшість часу, але бажання більше на боці літератури.
- До речі, як на роботі сприймають творчий успіх?
- На роботі дуже добре сприйняли. Як виявилось, у нас багато людей, які читають. Після церемонії нагородження приносили роздруковані статті з Інтернету, потім з книжками підходили, щоб підписувала. Зараз запитують, коли вже наступну книжку чекати, бо попередню, як я розумію, уже всі прочитали. Мені подобається, як люди це сприймають. Хоча іноді буває незручно - занадто багато уваги.
- З елітою українського письменництва спілкуєтесь?
- Мені дуже важливо познайомитись з тими письменниками, шанувальницею творчості яких я є. З кожною новою поїздкою, з кожною новою зустріччю я знайомлюся з кимось. Я раніше чула, що письменники - це така закрита тусовка, куди новачкам входу немає. Я можу сказати, що це не так. Ті письменники, які чогось досягли, легко спілкуються, легко йдуть на контакт, дають поради, з ними дійсно цікаво. Я, без перебільшення, пишаюся цими знайомствами. У мене дома є колекція з підписаних книжок. Я часто дарую чи віддаю прочитані книжки, а з підписаними розлучатися не можу. Я їх навіть не даю нікому читати, боюсь, що вони не повернуться назад. Така в мене є пристрасть - збираю автографи з підписаними книжками.
- Містичний присмак в романі - це модна тенденція?
- Як читач люблю читати про містику - саме містику, а не якусь космічну оперу. В житті бувають якість незрозумілі ситуації. Це мені цікаво, я збираю інформацію, шукаю, досліджую, намагаюсь записувати якісь історії, які розповідають реальні люди. Це моя тема. Тому містика, яка присутня в першому творі, буде присутня і в наступному романі, і я сподіваюся, надалі.
- У чому саме містика?
- Сюжет роману не новий, можливо, ви бачили старий фільм «Привид» з Патріком Свейзі, де основні події відбуваються після того, як герой вмирає. Так само і в моїй книжці - тільке це зовсім інше життя, зовсім інші події, зовсім інші обставини. Жінці, яка начебто має в свому житті все, до чого прагнула, раптом починають снитися лихі сни, що ведуть до самогубства. Вона не має суїцидальних нахилів, вона опирається, бо не хоче втрачати своє життя. Все ж таки уві сні стається так, що вона помирає. Коли вона прокидається, виявляється, що її нема серед живих. Далі йде оповідь про те, як душа людини спостерігає за земним, що вона залишила по собі, за людьми - за родичами, друзями, за всім тим, що лишилося після неї...
Така ідея мене цікавила дуже давно. Але набагато важливішим є сам процес розкручування цього сюжету... Це великий шматок роботи, який передбачає якісь експерименти, досліди на собі. Наприклад, є такий момент, де героїня боїться заснути, тому що їй сняться лихі сни, і вона вирішує не спати, скільки це можливо, Я на той час не знала, як це відбувається взагалі, і тому провела експеримент на собі - десь тиждень я змогла не спати. І саме в цей період, коли я не спала, як і моя героїня, я написала більшу частину книжки.
- Чому «Мантра-омана», і що це означає?
- Я шукала назву таку, яка б запам'ятовувалась, яка була б нетривіальною. Вже в процесі написання ці два слова з'явилися і поєднались. Мені подобається фонетична гра цих двох слів. Це була перша робоча і остаточна назва. Видавництво теж її прийняло. «Мантра-омана» - це помилкові переконання, якими, можливо, людина жила раніше, але які мають бути розвінчані.
- Наскільки назва твору важлива для успіху?
- Думаю, це дуже важливо. Назва - це така візитка, унікальний меседж, який відрізняє цей твір від іншого. Є багато цікавих творів з банальними назвами. Є твори не настільки гарні, але назву автор підібрав дуже вдало. Ще назва окреслює жанр. Ми можемо по назві відрізнити любовний роман від фентезі чи бойовика. Назва може привабити свого читача і відвадити чужого. Хоча з другим романом в мене так легко не складається - роман вже майже дописаний, а назви ще немає. Видно, раз на раз не приходиться.
- Чи будете давати новий твір на конкурс?
- Ні. На «Коронації» я вже не маю права подаватися, хіба що буде «Гранд-Коронація» через 5 років, і там переможці минулих років мають право змагатися між собою. Тоді вже треба буде підготуватися... Інших конкурсів для себе я не бачу, думаю, буду пропонувати видавництву - і все.
Лариса Жарких
«Херсон маркет плюс».- №9 (319).- 01-07.03.2012.- стр.15