on-line с 20.02.06

Арт-блог

03.11.2020, 10:46

Ноябрь-2020

Мне мил ноябрь - предшественник зимы, Хоть самодур и нравом переменчив, С дождём и снегом, властью ранней тьмы, При свете фонарей почти застенчив... Люблю туманы, хруст подстывших луж, Незрячесть к лицам, дом с горячим чаем Ноябрь суров и сентиментам чужд, Скуп на цвета... Но так порой отчаян! Вдруг впустит солнце. И оно, спеша, День рассветит, раскрасит, отогреет... Весна - и только. Вот тогда Душа Вся встрепенётся и ...зазеленеет Алла Мироненко

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    

Новости региона

15.06.2021, 15:39

У липні херсонці зможуть відвідати фестиваль театрів "Молоко"

15.06.2021, 15:36

У Херсоні учасники аукціону знайомились зі своїми ролями у виставі "12 стільців"

15.06.2021, 15:07

Палац Фальц-Фейнів у селі Новочорномор’я

 Михайло Руденко.

ВІН
(новела)


Він плакав... А гучномовець викладав останні вісті. А він плакав, стоячи біля стовпа, на якому висів «колокол». Плакав беззвучно, дивлячись на світ широко розкритими очима. Крупні щирі сльози котилися по щоках, падали на новеньку синю фуфайку,— можливо найкоштовнішу річ, яку він вивіз із Сибіру. Якось незвично було бачити такого чоловіка у сльозах. Середнього зросту і середньої повноти, років під сорок із виду. І хоч було видно, що він не циган, та все ж щось циганське було в його обличчі.
Привокзальний майдан вирував своїм життям,— а він плакав.
Підійшов міліціонер:
— Вам погано?
Він заперечливо помотав головою.
— Вас, може, обікрали? — не заспокоювався страж порядку.
Він лише посміхнувся у відповідь — ну що можуть украсти у вчорашнього зека.
Міліціонер знизав плечима і відійшов.
Погано? Та йому зараз так добре, так добре, як, здається, не було ніколи. А ні, було... тільки так давно, так давно, як ніби в якомусь іншому світі.
Того дня мати загадала йому піти у степ і пригнати додому корову. Він був уже біля хати дядька Кирила, що на краю села. Мати казала: «На белебні», коли не знать звідки налетіла буря. Зчинилося щось страшне. Курява аж до неба. Довкола щось зашипіло, засвистіло, загоготіло. Страшно затріщавши, рухнуло велике дерево. А наступної миті — дядькова хата. Це вже другого дня він побачив: не хата, а лише дах. «Мамочко!» закричав він з усієї сили і заплакав. Страшне ревище поглинуло той крик, мов комариний писк. Інстинктивно він обхопив якесь дерево і прилип до нього. То була акація. Поруч тріщали і падали дерева — акація ж вистояла. Чиїсь ру¬ки обхопили його і притисли до грудей.
«Синочок мій! Живий! Слава Богу, живий».
Солоні від сліз губи обціловували його. Того ж таки року мами не стало. Сумною чередою потяглися дні за днями, роки за роками з протягами у душі, що вистужували її.
Та однієї весни...
Пароплав причалив до їхньої пристані десь опівночі. Людей зійшло чимало. Тоді чи не половина їхнього села працювали на Дніпробуді.На їхній край пішло лише їх троє. Ішли мовчки. Величезна тиша стояла над селом. Здається, в ту ніч не гавкали і собаки. Лише у рівчаку тисячоголосий хор виконував свій одвічний гімн кохання: «Бре-ке-ке-ке-кек! Бре-ке-ке-ке-кек!» П'янили моло¬ду кров пахощі садів.
Першим не витримав Микола. Накинув на плечі пояси баяна — заспівав: «Гуляв я три роки та й не знав мороки до тієї пори...».
А він з Павлом у два голоси підняли ту пісню ще вище: «Чорнява дівчина не хоче любити — ой хоч ляж та й умри».
Поклавши руки один одному на плечі, вони співали... Співали натхненно, завзято, переливаючи у пісню увесь жар своїх сердець. Співали так, як ще ніколи не співали. Співали, забувши про все на світі,— і побудили багатьох.
Розбудили вони в ту ніч і його долю. Кілька їхніх весен з Марусею промайнули, як один день. Війна!...

Біля пристані понад Дніпром людський розлив. То тут, то там стоять вози. То привезли своїх бранців степові села: Миколаївка, Катеринівка, Софіївка.
І куди не глянь — сльози...сльози...сльози. У нього на руках соколята. Один на правій, другий на лівій. Обхопили його за шию своїми рученятами і туляться і туляться до нього. А перед ним — Маруся. Він дивиться, дивиться, дивиться... І вже перед ним лише її очі — не очі — крик. Беззвучний крик на весь світ. І зціплені вуста.
І раптом — лунко і заклично гудок розлігся над Дніпром. Його підхопило і понесло... понесло...понесло...
Передова. Бої. Відступ. Оточення. Вибрався і добрався до сім'ї, до білої хати під акаціями. Облава поліції — відправка до Німеччини. По дорозі утік, придушивши конвоїра. Довго-довго добирався до рідної оселі. Нарешті довгоочікуване визволення. Знову передова — бої — тяжке поранення. Грузія. Шпиталь. Через кілька місяців комісували. І знову ненависний його єству колгосп. Неурожайний сорок сьомий — украв. Посадили. Утік. Зловили. Ударна праця на Волгодоні. Працював день за три. Обіцяли дострокове звільнення. Звільнили — якогось грузина. Ударив начальника. Ударив так, що око запухло. Красноярський край. Десять років суворого режиму. Відійшов у вічність батько всіх народів — ура!! Амністія. Сотні тисяч рабів, будівників комунізму, полишають Сибір.
Він зійшов у Нікополі. Тут ще до війни оселився його старший брат. Вийшов на площу перед вокзалом. Музика, що лилася з гучномовця, затихла. І сріблястий жіночий голос проказав: «Говорить Київ. Передаємо останні вісті».
Від тих слів, того голосу на нього повіяло чимось таким близьким та таким рідним, що запекло в очах, і він зупинився. Стояв і упивався тією мовою, як колись упивався пахощами садів, пахощами акацій. Чиїсь невидимі ласкаві, теплі руки обняли його.
— Синочок мій, нарешті ти повернувся,— почулося йому, і він заплакав.
Повз нього проходили люди, кудись поспішаючи зі своїми клопотами. А він стояв і плакав. Невже потрібно було пройти усе те, що він пройшов, щоб раптом запитати у себе: «А хто ти є? Чийого ти племені-роду?», щоб відчути у собі таке глибоке зворушення від почутих слів рідної, напівзабутої ним мови.
Ішов містом легко і свобідно, приязно посміхаючись зустрічним перехожим. В обличчя дув його улюблений низовий вітер, здуваючи з нього рештки тюремної неволі.


 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.