Виникнення чумацтва
“Чумацтво як суспільно-економічне явище безумовно бере початок із дуже віддалених часів української історії.
Це були традиційні купецькі форми з давніх часів, форми організації людей, що співдіяли з державою Києва, але були старіші від цеї держави. Це до мандрівних купців і вояків одночасно звертається в 1170 p. Великий Князь київський Мстислав Ізяславович із закликом боронити дороги від Києва до моря, бо "вже в нас і Грецьку путь відбирають, і Соляну, і Залозну. А чи не лучче б було, браття, пошукати путей своїх дідів і батьків". Це про них згадує Рубріквіс в 1352 році, коли українці привозили до Теодозії куниці, соболі й інші хутра в критих возах, запряжених волами. То вже були знані аж до половини XIX ст. чумацькі мажі. Пригадаймо собі, що перші згадки про козаків (грамота міщан Києва з 1499 p.)- це передусім згадки власне про купців рибою, про чумаків, а пізніш уже про тих самих людей як про воєнних людей.
Чумак на первісній стадії - це воїн-торговець, пізніше - торговець-посередник між виробником і споживачем, і, нарешті, на заключній фазі свого існування, - фурщик, візник, поступово зникає.
Весь економічний лад народного життя України і теперішньої Новоросії сприяв створенню чумацтва і підтримував його, але лише до того часу, допоки з півночі на південь не пролягла головна магістраль залізниці.
Стародавня Київсько-Новгородська Русь, ведучи жваву торгівлю з Південним Сходом, прокладаючи шляхи “в греки” та в Азію, створила особливий клас торговців-воїнів, які користувалися прихильністю князів та королів Польщі і Литви.
Сіль як харчовий продукт, а також всі ринки, на яких відбувався обмін та продаж таких предметів споживання, як сіль і риба, східні тканини, масла, перебували за кордонами Русі, їх необхідно було діставатися і човнами, і возами. Сіль постачала тодішня Галичина, але, безумовно, вона доставлялася і з того ж Дніпровського лиману, теперішніх Прогноїнських озер на Кінбурнському півострові, а згодом і з Криму. Більш конкретно про чумацтво (в тогочасному вигляді. - Прим. публікатора) говорить Рубруквіс (Вільгельм де Рубрук - ченець-мінорит, який за дорученням французького короля Людовіка ІХ у 1253-1255 р. здійснив подорож у Золоту Орду через Судак, Дон та Волгу. - Прим. публікатора) у 1253 році: “Русичі приїздили в Судак в критих возах, запряжених волами. Привозили вони куниць, соболів тощо, вимінюючи їх на різні тканини, прянощі, овочі, трави, вино і сіль...”.
Не підлягає сумніву, що коли теперішньою Новоросією заволоділи татари, а згодом турки, чумацтво знаходилося під заступництвом турків і татарського хана, з одного боку, і Запоріжжя та Польщі - з іншого. Так, в угоді Сигізмунда Августа з кримським ханом у 1540 р. сказано, що польським і литовським торговцям (чумакам)надається право вільно брати сіль в Кичибеї (Хаджибеї), Перекопі і Кафі “після сплати мита по старовині”. Сіль була одним з основних джерел прибутків татарів. Тому чумаки були їх бажаними гостями і бралися ними під захист. Запорожці та весь український народ брали саму активну участь у цьому процесі, виділяючи чумаків зі свого середовища... (Далі П.Рябков висловлює вельми дискусійну думку про принципову схожість українських чумаків з новгородськими ушкуйниками: мовляв, якщо останні йшли до Сибіру за хутрами і золотом, то українці просувалися на Південь за сіллю та рибою, ведучи безперервну боротьбу із зустрічними народами за нові ринки для мінової торгівлі. - Коментар публікатора) ... Після знищення Січі далеко не всі запорожці переселилися до Туреччини. Більша частина їх залишилася в межах сучасної Новоросії та значною мірою зайнялася чумацтвом. Про масштаби розвитку промислу свідчить сформування Потьомкіним в Катеринославі “обозу” для постачання 100-тисячної армії, яка облягала Очаків (1788 р.). Він налічував 2000 волових фур по 70 пудів сухарів у кожній, а всього було до 3000 4-волових фур, 1200 волів та 1500 погоничів. Це були справжні чумацькі вози: при кожному мазниці з дьогтем, запасні колеса, осі та інша чумацька справа. Виходячи з цього, маємо можливість скласти уявлення про кількість чумаків на тодішній Катеринославщині (див. про це “Облога і взяття Очакова” А.Русова, Київ, 1888 р. - Прим. автора). Зрозуміло, що таку кількість людей, волів та возів знайти можна було там, де проживало осіле населення, яке займалося хліборобством та скотарством. Таким населенням і були осілі запорожці, які не пішли в Туреччину та не переселилися на Кубань. Це були люди звичні до землі і заможні. Отже, взяття Очакова стало можливим за допомогою українського населення з берегів Дніпра, Інгулу та Бугу, а саме з північної частини нинішньої Херсонської губернії. Головною базою Потьомкіна був Єлисаветград з околицями, зайнятими козацькими зимівниками та слободами. Серед його населення Потьомкін і вербував чумаків, набирав волів і вози, закупляв коней і заготовлював фураж. Ці місця і в подальшому були гніздом чумацтва... Єлисаветград, Олександрія, Бобринець, Ольвіопіль, Голта виставляли масу чумаків.
З влаштуванням портів у Миколаєві та Одесі, Ростові і Таганрозі чумацтво неймовірно поширилося. Але разом з тим воно трансформувалося поступово у візництво. Чумак-капіталіст, який сам купував і збував товар на свій страх і ризик, зникає і перетворюється на чумака-фурщика, який перевозить чужу фуру по накладній.
Бурхливому розвитку чумацтва в Херсонській губернії сприяло те, що переселенці з Київщини, Поділля, Полтавщини чумакували і на батьківщині. В розвитку промислу були зацікавлені місцеві поміщики. Крім того, обмеження кількості орної землі змушувало селян шукати нових засобів до існування (у Бериславі Херсонської губернії до 1832 р. було 20 тис. десятин землі, а після переведення його в розряд військових поселень залишено було 3400 десятин. - Прим. автора).
