on-line с 20.02.06

Арт-блог

03.11.2020, 10:46

Ноябрь-2020

Мне мил ноябрь - предшественник зимы, Хоть самодур и нравом переменчив, С дождём и снегом, властью ранней тьмы, При свете фонарей почти застенчив... Люблю туманы, хруст подстывших луж, Незрячесть к лицам, дом с горячим чаем Ноябрь суров и сентиментам чужд, Скуп на цвета... Но так порой отчаян! Вдруг впустит солнце. И оно, спеша, День рассветит, раскрасит, отогреет... Весна - и только. Вот тогда Душа Вся встрепенётся и ...зазеленеет Алла Мироненко

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    

Новости региона

15.06.2021, 15:39

У липні херсонці зможуть відвідати фестиваль театрів "Молоко"

15.06.2021, 15:36

У Херсоні учасники аукціону знайомились зі своїми ролями у виставі "12 стільців"

15.06.2021, 15:07

Палац Фальц-Фейнів у селі Новочорномор’я

Михайло Руденко

 

ЗА ДВА ЯБЛУКА
{бувальщина)


З ринку Раїса поверталася серединою вулиці — боліли ноги. Ні, заболіли вони у неї не сьогодні, і не вчора... Важка робота на заводі у малярному цеху, робота вдома і на дачі... І за що не візьмися — усе сама.
Перший її чоловік помер рано, помер від п'янки. Вдруге вийшла заміж за незрячого, «А від незрячого яка там уже поміч»,— так думала вона. Та й те, що їй робити годину, він буде вовтузитися півдня. А може вона просто жаліла його, берегла його руки і час. Він же музикант, викладає у школі баян.
Галинка, їхня улюблениця, часто поривалася допомагати матері. Та вона її щоразу зупиняла: «Ти, доню, учи краще уроки. Я хочу бачити тебе лікарем». І далі робила усе сама. Ось і доробилася. Принаймні так пояснювала вона хворобу своїх ніг. І лише один раз висловила припущення: «А може це і не від роботи?»
Народилася я у Німеччині в концтаборі, народилася дуже кволою. Батьки думали — помру. А я все жила. До трьох років зовсім не ходила ногами. Вони уже не знали, що зі мною й робити. Наші війська нестрим¬но наближалися до Німеччини. Німці навіщось поча¬ли пересортировувати в'язнів. І тут виявилося, що мій батько німецький колоніст з Одещини. Ставлення до нас відразу змінилося. Мене показали старенькому німець¬кому лікареві. Він оглянув мене і сказав моєму батько¬ві: «Візьміть кендюх щойно забитої корови, але щоб він був ще зовсім теплий, і помістіть в нього на добу це ди¬тя. Тільки запам'ятайте: кендюх обов'язково повинен бути ще теплим, і ви повинні підтримувати в ньому те тепло. Якщо їй це не допоможе, то не допоможе уже ні¬чого»,— сказав він.
Мати розказувала, що я проспала у тому кендюсі без¬пробудно усі двадцять чотири години. Щічки мої уперше від дня мого народження порожевіли.
Тільки думала Раїса, повертаючись додому з ринку, не про те.
Учора із Запоріжжя зателефонувала Галина:
— Ма, передайте мені картоплі, цибулі, сала... і якщо
у тебе лишатимуться ще гроші — купи три самих гар¬
них яблука. Зі мною у кімнаті живуть ще дві дівчини,
теж першокурсниці.
Картопля, цибуля, то все своє, з дачі, а за салом пі¬шла на ринок.
Купила сала і аж п'ять яблук.
При виході з ринку побачила стареньку з протягну¬тою рукою:
— Подайте Христа ради, що можете.
Раїса могла дати тільки яблуко. Нічого, все одно Га-линці буде більше, ніж вона просила. Бабуся подяку¬вала і сказала:
— Нехай тебе Бог благословить.
І тут до Раїси потяглася рука ще однієї прохачки. Раїса поквапливо відвела очі в інший бік, щоб не бачи¬ти ні тієї руки, ні тих благальних очей, і зробила крок уперед. Та піти геть все ж не змогла. Опустила руку в сумку і дістала, здається, найкраще яблуко.
— Візьміть,— подала його прохачці. І відразу відчула на душі якусь дивну полегкість. Серце затопила тепла хвиля блаженства. Вона ішла серединою вулиці, не помічаючи ні перехожих на тротуарах, ні оголених дерев обабіч, ні сірості дня глибокої осені.
— Раю, здрастуй! Куди це ти з порожньою сумкою?
— Катря стояла на тротуарі і посміхалася.

Весною вона розрахувалася і поїхала до сестри в село
-  А ти куди? — у свою чергу запитала Раїса.
— На завод до дівчат.
— Так завод сьогодні не працює,— сказала Раїса.
— Як не працює? — здивувалася Катря. Хіба сьогодні не п'ятниця?
— А нас перевели на скорочений робочий тиждень.
— От досада! — сказала Катря.— А я оце здала оптом яблука, та й думаю — дай схожу на завод провідаю дівчат.
І щось подумавши, звернулася до Раїси:
— А ну давай сюди твою сумку.
Розпрощалися. Раїса так і пішла серединою вулиці.
Ішла замислена. І видно було: намагалася щось збагнути, та час від часу міняла руку.