on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Новини регіону

22.03.2024, 13:15

Книга історій "Плач Херсонщини". Художниця створила ілюстрації використовуючи старослов'янські символи

  Художниця з Херсона Валерія Гуран працювала в Естонії та ...
20.03.2024, 23:16

Сквер на проспекті Незалежності в Херсоні назвали на честь Джона Говарда

  У Херсоні завершилось громадське голосування щодо перейменування ...
20.03.2024, 22:51

Присвятила 50 років свого життя театру. Історія Заслуженої артистки України з Херсона Олександри Тарновської

Заслужена артистка України Олександра Тарновська присвятила 50 років ...
> Персоналії > Література > Щерба Таїсія Миколаївна > Інтерв’ю з Миколою Братаном

 ТАЇСІЯ ЩЕРБА
член Національної Спілки письменників
України, літературознавець, відмінник
народної освіти України, учитель –
методист вищої категорії.

Інтерв’ю з Миколою Братаном

Т.Щ: - Шановний, Миколо Івановичу! Вас – поета, прозаїка, драматурга , публіциста добре знають не лише на теренах Херсонщини – України, а й у близькому і далекому зарубіжжі. Скажіть, будьте ласкаві, коли і де Ви вперше побували за кордоном?

М.Б.: - Перша моя поїздка за кордон відбулася в 1977 році до Угорщини, неповторної країни в центрі Європи, у рамках Комітету захисту миру. Його очолював Олесь Терентійович Гончар, який майстерно описав бої у роки Великої Вітчизняної війни за Буду і Пешт у своєму романі «Прапороносці». У 70 – 80 роках пожвавилися літературно – мистецькі зв’язки між двома країнами: відбувалися Тижні української культури у Будапешті, на взаєм Україна проводила подібні Тижні угорської культури, обмін і співпраця між інститутами АН УРСР та відповідними угорськими установами. Твори українських письменників перекладали угорські: Ш. Вереш – двотомник Т.Шевченка; А. Гідаш – вибрані твори М. Коцюбинського; Ж. Раб – трилогію Михайла Стельмаха; Ш. Каріг – І. Франка, О.Довженка…
Закарпатські письменники робили переклади з угорської літератури:
Ю. Шкробинець переклав українською мовою антологію «Угорська арфа»; М. Томчаній – роман Кальмана Міксата «Дивний шлюб».
Займалися перекладами з угорської мови С. Панько, І. Вандей, Л. Первомайський, М. Лукаш, П. Лизунець.

Потім подібна поїздка за кордон відбулася до братньої Болгарії (1980), міста– побратима Херсона – Шумен, до Чечено-Інгушетії, та в інші країни, де були творчі зустрічі з письменниками, робітниками, студентами і сила - силенна вражень.
Під враженням побаченого і почутого під час спілкуваннями з побратимами по перу, я взявся за переклади карачаєво – черкеських, чеченських, єврейських, білоруських, болгарських, угорських авторів. У 2003 році видав книгу поетичних перекладів «Гостина».

У 1989 році у рамках Комітету захисту миру мені пощастило побувати на п’ятому континенті світу - в Австралії аж вісімнадцять днів. То була незабутня подорож. Перший українець, з яким мені довелося зустрінутися в Сіднеї, був Пилип Вакуленко. Це він допоміг мені у знайомстві із професійними письменниками – українцями , із їхнім осередком «Слово», познайомив із Василем Йосиповичем Онуфрієнком (земляком Павла Загребельного), який зберіг полтавську вимову, а описи австралійської природи, аборигенів у нього залишалися на «рівні вічних партитур»; із дивовижною, непересічною поетесою Зоєю Когут, яка так рано відійшла у засвіти; із її гумористичними і сатиричними віршами у книзі «Культурні арабески», які вона видала у 1969 році. Пізніше, коли Зоя Когут приїде до Канади, багатогранний Яр Славутич назве цю талановиту жінку - поетесу «амазонкою в українській поезії, за її войовничу відвагу критикувати недоліки, слабощі, негативи української спільноти в розпорошенні.»*.
Ось один із віршів Зої Когут, який легко запам’ятався із тих часів:

Ми на своїх слабких плечах жіночих
Носили долю людства - й гріх мужів…
Ми пелюшки міняли серед ночі
Для будучих пророків і вождів,
І терпеливо слухали віками
Їх мудрощі… Від руху наших вій,
Діди - ставали раптом юнаками,
Втопивши розум в ложці буйних мрій.

 

 

================== *
( Яр Славутич, стаття про Зою Когут «Амазонка в сатиричній поезії» // Дослідження та статті, 2006, с 184);
 


Пилип Вакуленко порадив у Мельбурні познайомитися із багатогранною постаттю і чудовою особистістю - Дмитром Нитченком, його біографією і творчістю.
Я відкрив для себе незвичайну людину, українського поета, прозаїка, літературознавця, громадського діяча, який впродовж 50 років на другій половині Земної кулі зберігав , плекав, пропагував і примножував українське слово, культурні і духовні цінності нашого народу. У приватних розмовах Дмитро Васильович розповідав про свою нелегку долю, тернистий життєвий шлях і велику надію на те, що Україна колись розправить крила, буде могутньою і процвітаючою державою. На той час в Україні тільки обмежене коло людей щось знало про нашу діаспору, про окремих її представників.
Я глибше дізнаюся, що Дмитро Васильович Нитченко народився в 1905 році в с. Зінькові (на Полтавщині), у заможній селянській родині. Навчався в індустріально – технічній школі в Зінькові, потім – на краснодарському робітфаці, звідки його виключили, оголосивши класовим ворогом народу. Він переїхав до Харкова, вступив на мовно - літературний факультет педагогічного інституту; прилучився до літературного життя тодішньої столиці України; познайомився з відомими письменниками ; почав працювати в Державному видавництві. Пізніше пригадав про зустрічі з відомими на той час українськими письменниками : М. Хвильовим, С. Васильченком, І. Багряним, Б. Антоненко - Давидовичем, Остапом Вишнею, Григорієм Епіком, Володимиром Сосюрою, Олексою Слісаренком, Юрієм Яновським та іншими.
Із початком Другої світової війни його мобілізували в армію. Всього довелося пережити цій людині: і фашистський полон, і табір переселенців у Німеччині, і поневіряння на чужих землях…
У 1949 році він разом із сім’єю переїхав до Австралії, де прожив 50 років.
- На перших порах,- згадував Д. Нитченко,- було нелегко, доводилося , щоб вижити, працювати навіть у каменоломнях, а у вільний час вивчати англійську мову. Розповідав, що ніколи не переставав писати і ні за яких обставин, бо успадкував від діда – прадіда селянську наполегливість та працелюбність, які допомагали йому долати всілякі труднощі. Упродовж кількох десятиліть працював учителем та директором українських суботніх шкіл у Мельбурні, там же створив і очолив Літературно – мистецький клуб імені Василя Симоненка, керував його діяльністю; став членом об’єднання українських письменників «Слово» у діаспорі, керував австралійською філією цієї організації, був дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

Т. Щ.: – Чи вдалося Вам , Миколо Івановичу, дізнатися про тематичний спектр його творчості? Що Вас вразило і покорило у творчому доробку Дмитра Нитченка?

М.Б.: – Безперечно, дізнався і захопився його широкою палітрою творчості. У ній відображена дивовижна і повна несподіванок природа Австралії (Кенгураліїї, як охрестили її українські емігранти), нелегке життя земляків, закинутих долею на заокеанський материк., духовний світ і моральні цінності, якими керувалися побратими у житті та творчості.
В одному із своїх віршів Дмитро Нитченко так передав тодішній стан своєї душі:

Незнаний світ за обрієм клекоче,
Хлюпоче день об кораблів борти,
А серце б’ється птахом серед ночі:
У край який своє життя нести?

І от у світ біжать в’юнкі дороги,
Геть перетнувши прірви і поля,
Та ще не раз нас дожене тривога:
Чи вернемо додому звідтіля?

Чи рідний сад почує моє слово
(Там не одна пролинула весна),
Чи яблуко зірву я з яблунь знову,
Що вітами схилились до вікна?

Чи вийду я з косою ще на луки,
Чи рідне сонце в щоку припече?
І серце стогне , плаче від розпуки,
Хоч по виду сльоза й не потече.

 

Із- під його невтомного пера вийшло чимало книг. А писав він і вірші, і оповідання для дітей, і мемуари, нариси і підручники, статті та рецензії, які підписував псевдонімом Дмитро Чуб, а гуморески - псевдонімом - Остап Зірчастий.
Здається, просто не було тих жанрів, у яких би він не працював. Із - поміж кращих його книжок варто згадати такі: «Це трапилося в Австралії», « На гадючому острові », «Вовченя», «Стежками пригод», «Слідами Миклухо - Маклая », «Від Зінькова до Мельбурна». Він автор «Українського правописного словника», чудової книжки оповідей «Живий Шевченко», яку опублікував у 1947 році. Вона була схвально прийнята українською емігрантською пресою, популярна серед юних українських читачів Австралії, Канади, Німеччини, США. Потім ця книжка була надрукована в англійському перекладі Юрія Ткача ( до речі, внука письменника) , а також у оригіналі, збагачена новими розділами й матеріалами. Книжку Дмитра Нитченка (Чуба) складає мозаїка епізодів із біографії Тараса Шевченка від днів дитинства до смерті. Кожен із них подано, як самостійну документальну новелу. В ній не лише епізоди з побуту, а й широко показано оточення поета, близьких і дорогих йому людей, розповіді про радісні й сумні дні Кобзаря.

 

Т.Щ.: - Нам відомо , що ви очолювали Херсонську обласну організацію НСПУ із 1971 року по 2006. Чи знайшли відображення у подальшій Вашій творчості і поїздка до Австралії, і знайомства з тамтешніми українцями, їхніми творами?

М.Б.: - Так. Мої враження знайшли своє втілення у «Австралійських слайдах», які обіймають двадцять віршів, у посвятах Дмитрові Нитченку, Кирилу Лузику, мешканцям Мельбурна, Сіднея і природі цього дивного краю.

Т.Щ.: - Мене зачарували Ваші вірші «Південний хрест» і «Сузір’я Плеяд», присвячені Дмитрові Нитченку із цього циклу.
Дозвольте процитувати їх ?

ПІВДЕННИЙ ХРЕСТ
Від українських рушників і страв –
І від проблем, які і в нас і з нами,
Коли Народний дім відклекотав,
Ми вийшли в ніч подихати зірками.

Південний хрест водій нам показав,
Сіяв - бринів над головою прямо.
І хтось про Віз Чумацький спогадав –
Там, за морями, за материками.

Кого з нас не приваблює підтекст,
Я теж ним хворий, ніде правди діти.
Одначе тут не будемо темнити:

Не одному в уяві ж бо воскрес
Далекий край , кому вони є діти,
Хто в чужині несе Південний Хрест.
***
СУЗІР’Я ПЛЕЯД
Стозірна ніч в далекому Мельбурні,
В мені озвавсь, пригадую, звіздар.
Там, де не глянь, сузір’я неповторні,
Але ряхтить - і наш Волосожар!

На видноколі, на примерхлім сході,
Як над Дніпром : - знайомий дивогляд.
Брати - краянці залюбки знаходять
Тремке сузір’я з імені Плеяд.

Південний хрест їм вказує дорогу, -
Великий Віз не котить небом тим,
Волосожар сплива, як сяйний дим
Над рідним домом, - річ веду до того,

Що українці моляться на нього,
Вітчизна й материзна ж бо – за ним.

 


Т.Щ.: - Знаємо, що після відвідин Австралії , Ви написали драматичну поему « Сузір’я Плеяд». Пригадую, коли готувався до друку цей твір, Ви захоплено розповідали про свою поїздку до Австралії, а на щойно виданому примірнику зробили мені дарчий напис :

«Хоч далеко Австралія дуже,
Побувайте у думці хоча б.
Я ж не тільки уяву напружив –
Я там був, я краси її раб!»

 

Хто із етнічних українців – письменників а чи простих мешканців, яких Ви зустріли на тому боці Земної кулі, стали прототипами Вашого твору?

М. Б.: - Це , в першу чергу , – Дмитро Нитченко( Значенко) –філолог, поет; Василина – його дочка, Василь Буряк – підприємець, родом із Полтавщини, його дружина Варвара; Галя Ясинська - діячка Українського руху в Австралії; Джон Вільсон – капітан теплоходу «Дарвін»; аборигени, переселенці греки й німці…

Т.Щ.: - Отже, Ви раз і назавжди закохалися в Австралію , представників української діаспори, які волею долі вимушені були емігрувати за кордон, в їхню творчість і нескореність духу, по день сьогоднішній з теплотою згадуєте і гортаєте в архівах своєї пам’яті
ті незабутні зустрічі.

М.Б.: - Так. Сьогодні не реально поїхати до Австралії, але задуми втілити враження від побаченого і почутого у далеких 80 – х роках ще є. Збираю матеріал і маю намір написати драматичну поему про Миклухо - Маклая…Я побачив там, що представники української діаспори зберегли найдорожче, що є в людини – українське серце. Цим вони близькі й дорогі мені, на якому б континенті не жили.

Т. Щ.: - Дякуючи Вам, я у 90 – х роках минулого століття відкрила для себе Яра Славутича ( Григорій Михайлович Жученко до 1941 року) з далекої Канади: відомого у світі поета, перекладача , публіциста, критика, літературознавця, мовознавця, бібліографа, професора – емерита , діяча української діаспори, співця нашого Херсонського краю, поборника державної розбудови України, видавця і мецената, заступника рідної мови, чиє ім’я багато років було під забороною.
- Скажіть, коли і де вперше Ви почули про цю, широко знану у світі, людину ?

М.Б.: - Це було ще радянських часів, до розвалу Союзу. Я отримав лист від Яра Славутича і надрукував його в місцевій газеті «Ленінський прапор», щоб познайомити широкий загал читачів із життєвим і творчим шляхом письменника, науковця, вболівальника за розбудову України, її мову, історичну та духовну пам’ять народу. Ризикував своєю кар’єрою, бо ім’я цієї Людини з великої літери, як і Василя Стуса , перебувало під забороною КДБ. Потім зустрічався з Яром Славутичем кожного разу , як він приїжджав до України, і до Херсона, зокрема. Отримував його книжки, написав передмову до книги «Співає колос», яку видали у 1994 році в Херсоні, постійно листувався.

Т. Щ.: - Що полонило Вас у його творчості?

М. Б.: - Безмежна любов до України, до своїх козацьких коренів, до української мови, звичаїв, традицій, до розмаїтого творчого потенціалу і широкій громадській діяльності.
Кожне слово Яра Славутича – виболене , пережите, правдиве. У багатьох містах України : Запоріжжі, Дніпропетровську , Херсоні, Харкові, Кривому Розі, Кіровограді, Полтаві, Львові його можуть назвати «своїм», бо його життя переплелося з цими містами і їх людьми. Вся Україна повинна пишатися цією багатогранною і відданою незалежній державі, українському слову – Людиною.

Т. Щ.: - Мені відомо , що Ви написали передмову до книги Яра Славутича «Співає колос», перевиданої у Херсоні в 1994 році, по якій я захищалася на Всеукраїнському конкурсі «Учитель року – 94» і стала там першою переможницею і що Ви присвятили « Віддячливий сонет Пану Яру» :

Сонет, що написали Ви в Криму
З посвятою мені, степовикові,
Неначе докір праведний сприйму:
О, як же ми згрішили в ріднім слові!

Кому повім печаль свою, кому, -
Донині мудрагелі безголові
Чужинському слугують, як свому,
Хоч як - не - як, братки мої по крові.

Мовчав би, так болить же знову й знову:
Ніщо для вас козацька корогва.
Завзяті чинодрали й чинолови!
І як не повторить гіркі слова:

Жирує новочасна «татарва,
Що відреклася батьківської мови!»

 

Довідалася, як він тепло відгукувався на Ваші вітання при зустрічах і у своїх листах, книжках, коли приїздив до України і на Херсонщину, зокрема.
Дозвольте мені процитувати два вірші , які Яр Славутич присвятив Вам у 1990 та 1994 роках .

М. Б.: - Прошу, послухаємо!

***
Озвавсь Херсон з конверта Братана -
І зашуміли жовтополі ниви.
Який я радий і який щасливий!
Тече до жнив таврійська сторона.

Ще далечінь, у мерехті, рясна,
Гартує круто промовисті зливи,
А вже медами напуває сливи
Ольвійське сонце радости й хісна.

Та смокче серце неясна тривога:
В моїх краях на форумах – ні дху!
Чи до розвою стелеться дорога?

Ачей протне преторію глуху –
І не зведусь я в докір землякові,
Що розтривожив почуття спадкові.
1994.

***
Миколі Братанові

Помітив я, - в моїм путівнику
Нема нічого про Погане Поле,
Хоча й воно, ущерть обдерте й голе,
Не забува бувальщину гірку.

Ще й досі правнукам упам’ятку
Той час, коли ясирство низькочоле
Нерадо йшло до тебе, рідний доле,
В Криму зоставивши чикин – башку.*

Під сонцем блиснули шаблі Сіркові –
На сум голів нової «татарви»,
Що відреклася батьківської мови.

За зраду – смерть! Чи знов з – під корогви
Наспіє кара виродкам таврійським,
Які гордують словом материнським?
У Криму, 1990
-----------------------------------------------
* Геть голову! ( з татарського сленгу)

 


Т. Щ.: - Чи знаєте Ви когось із діаспори, громадян інших держав українського походження , удостоєних високих нагород нашої незалежної України?

М. Б.: - Так. Знаю достеменно і з радістю сприйняв звістку про те, що 2 жовтня 1998 року у Посольстві України в Канаді відбулася урочиста церемонія вручення українським Президентом державної нагороди Ярові Славутичу - ордена «За заслуги» третього ступеня . Це було свідченням визнання видатного таланту і особливих заслуг Яра Славутича перед українським народом .
Ми пишаємося нашим земляком ще й тим, що його по - праву називають «правдоносцем» на всіх континентах землі. Для нас є і було великою приємністю те, як він зримо і конкретно відтворив степові простори, краєвиди Херсонщини, картини селянської праці й «достатку» у поезіях першої своєї збірки «Співає колос»: «Земля парує…», «Колос колосу співає», «Осінь», «Цю землю треба сполоскати дощем огненним…», «Степи Херсонщини». Ось один із віршів цього розділу:

Моє серце в херсонських степах,
У притаєних скитських могилах.
Я в душі чебрецями пропах,
Випасаючи коней на схилах.

Клекотить запорозький мій дух –
Як невгасна вулканова лава.
Бо Великий затоплено Луг,
Бо в журбі свояки Січеслава.

Рідна тирсо, - колиско моя!
Виспів жайвора в чистому небі,
Жур журавки і трель солов’я,
Чорнокрилий у заводі лебідь.

Там колись із ногайської мли
Виринали татарські навали;
Гнівні гридні на ворога йшли,
Їм услід запорожці ступали.

Не сумуйте, степи! Я вернусь!
І замовкне жалоба чаїна.
Обійматимуть Скитія, Русь
І новітня моя Україна.

 

Т.Щ.: - Отже, можемо зробити висновок, що нашим письменникам, поетам сьогодення є з кого брати взірець істинних патріотів національної ідеї, державної розбудови, дух незалежності та українську мову з правописом . Ми рідня –справжня рідня. Були, є і будемо навіки!
А ще справдується народна мудрість: «Нашого квіту - по всьому світу!»
Дякую Вам за таку глибинну пам’ять про українську далеку і близьку діаспору і зичу нових спогадів і творчого натхнення !
 

Україна, місто Херсон, 2009 рік

 

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.