on-line с 20.02.06

Арт-блог

05.04.2019, 09:39

Апрель-2019

Апрельская прогулка (Ю. Визбор) Есть тайная печаль в весне первоначальной, Когда последний снег мне несказанно жаль, Когда в пустых лесах негромко и случайно Из дальнего окна доносится рояль. И ветер там вершит кружение занавески Там от движенья нот чуть звякает хрусталь Там девочка моя, еще ничья невеста, И грает, чтоб весну сопровождал рояль. Ребята, нам пора, пока мы не сменили Веселую печаль на черную печаль. Пока своим богам ни в чем не изменили, В программах наших душ передают рояль. И будет счастье нам, пока легко и смело Т а девочка творит над миром пастораль, Пока по всей земле, во все ее пределы Из дальнего окна доносится рояль.

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Новости региона

24.04.2019, 09:19

Відбувся ХХV ювілейний Всеукраїнський конкурс читців Шевченка

10.04.2019, 15:08

Епоха Вацлава Мошинського. Пам'яті Майстра

21.03.2019, 10:20

У Херсоні безкоштовно покажуть сучасне українське кіно

> Персоналии > Литература > Щерба Таисия Николаевна > Інтерв’ю з Миколою Братаном

 ТАЇСІЯ ЩЕРБА
член Національної Спілки письменників
України, літературознавець, відмінник
народної освіти України, учитель –
методист вищої категорії.

Інтерв’ю з Миколою Братаном

Т.Щ: - Шановний, Миколо Івановичу! Вас – поета, прозаїка, драматурга , публіциста добре знають не лише на теренах Херсонщини – України, а й у близькому і далекому зарубіжжі. Скажіть, будьте ласкаві, коли і де Ви вперше побували за кордоном?

М.Б.: - Перша моя поїздка за кордон відбулася в 1977 році до Угорщини, неповторної країни в центрі Європи, у рамках Комітету захисту миру. Його очолював Олесь Терентійович Гончар, який майстерно описав бої у роки Великої Вітчизняної війни за Буду і Пешт у своєму романі «Прапороносці». У 70 – 80 роках пожвавилися літературно – мистецькі зв’язки між двома країнами: відбувалися Тижні української культури у Будапешті, на взаєм Україна проводила подібні Тижні угорської культури, обмін і співпраця між інститутами АН УРСР та відповідними угорськими установами. Твори українських письменників перекладали угорські: Ш. Вереш – двотомник Т.Шевченка; А. Гідаш – вибрані твори М. Коцюбинського; Ж. Раб – трилогію Михайла Стельмаха; Ш. Каріг – І. Франка, О.Довженка…
Закарпатські письменники робили переклади з угорської літератури:
Ю. Шкробинець переклав українською мовою антологію «Угорська арфа»; М. Томчаній – роман Кальмана Міксата «Дивний шлюб».
Займалися перекладами з угорської мови С. Панько, І. Вандей, Л. Первомайський, М. Лукаш, П. Лизунець.

Потім подібна поїздка за кордон відбулася до братньої Болгарії (1980), міста– побратима Херсона – Шумен, до Чечено-Інгушетії, та в інші країни, де були творчі зустрічі з письменниками, робітниками, студентами і сила - силенна вражень.
Під враженням побаченого і почутого під час спілкуваннями з побратимами по перу, я взявся за переклади карачаєво – черкеських, чеченських, єврейських, білоруських, болгарських, угорських авторів. У 2003 році видав книгу поетичних перекладів «Гостина».

У 1989 році у рамках Комітету захисту миру мені пощастило побувати на п’ятому континенті світу - в Австралії аж вісімнадцять днів. То була незабутня подорож. Перший українець, з яким мені довелося зустрінутися в Сіднеї, був Пилип Вакуленко. Це він допоміг мені у знайомстві із професійними письменниками – українцями , із їхнім осередком «Слово», познайомив із Василем Йосиповичем Онуфрієнком (земляком Павла Загребельного), який зберіг полтавську вимову, а описи австралійської природи, аборигенів у нього залишалися на «рівні вічних партитур»; із дивовижною, непересічною поетесою Зоєю Когут, яка так рано відійшла у засвіти; із її гумористичними і сатиричними віршами у книзі «Культурні арабески», які вона видала у 1969 році. Пізніше, коли Зоя Когут приїде до Канади, багатогранний Яр Славутич назве цю талановиту жінку - поетесу «амазонкою в українській поезії, за її войовничу відвагу критикувати недоліки, слабощі, негативи української спільноти в розпорошенні.»*.
Ось один із віршів Зої Когут, який легко запам’ятався із тих часів:

Ми на своїх слабких плечах жіночих
Носили долю людства - й гріх мужів…
Ми пелюшки міняли серед ночі
Для будучих пророків і вождів,
І терпеливо слухали віками
Їх мудрощі… Від руху наших вій,
Діди - ставали раптом юнаками,
Втопивши розум в ложці буйних мрій.

 

 

================== *
( Яр Славутич, стаття про Зою Когут «Амазонка в сатиричній поезії» // Дослідження та статті, 2006, с 184);
 


Пилип Вакуленко порадив у Мельбурні познайомитися із багатогранною постаттю і чудовою особистістю - Дмитром Нитченком, його біографією і творчістю.
Я відкрив для себе незвичайну людину, українського поета, прозаїка, літературознавця, громадського діяча, який впродовж 50 років на другій половині Земної кулі зберігав , плекав, пропагував і примножував українське слово, культурні і духовні цінності нашого народу. У приватних розмовах Дмитро Васильович розповідав про свою нелегку долю, тернистий життєвий шлях і велику надію на те, що Україна колись розправить крила, буде могутньою і процвітаючою державою. На той час в Україні тільки обмежене коло людей щось знало про нашу діаспору, про окремих її представників.
Я глибше дізнаюся, що Дмитро Васильович Нитченко народився в 1905 році в с. Зінькові (на Полтавщині), у заможній селянській родині. Навчався в індустріально – технічній школі в Зінькові, потім – на краснодарському робітфаці, звідки його виключили, оголосивши класовим ворогом народу. Він переїхав до Харкова, вступив на мовно - літературний факультет педагогічного інституту; прилучився до літературного життя тодішньої столиці України; познайомився з відомими письменниками ; почав працювати в Державному видавництві. Пізніше пригадав про зустрічі з відомими на той час українськими письменниками : М. Хвильовим, С. Васильченком, І. Багряним, Б. Антоненко - Давидовичем, Остапом Вишнею, Григорієм Епіком, Володимиром Сосюрою, Олексою Слісаренком, Юрієм Яновським та іншими.
Із початком Другої світової війни його мобілізували в армію. Всього довелося пережити цій людині: і фашистський полон, і табір переселенців у Німеччині, і поневіряння на чужих землях…
У 1949 році він разом із сім’єю переїхав до Австралії, де прожив 50 років.
- На перших порах,- згадував Д. Нитченко,- було нелегко, доводилося , щоб вижити, працювати навіть у каменоломнях, а у вільний час вивчати англійську мову. Розповідав, що ніколи не переставав писати і ні за яких обставин, бо успадкував від діда – прадіда селянську наполегливість та працелюбність, які допомагали йому долати всілякі труднощі. Упродовж кількох десятиліть працював учителем та директором українських суботніх шкіл у Мельбурні, там же створив і очолив Літературно – мистецький клуб імені Василя Симоненка, керував його діяльністю; став членом об’єднання українських письменників «Слово» у діаспорі, керував австралійською філією цієї організації, був дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

Т. Щ.: – Чи вдалося Вам , Миколо Івановичу, дізнатися про тематичний спектр його творчості? Що Вас вразило і покорило у творчому доробку Дмитра Нитченка?

М.Б.: – Безперечно, дізнався і захопився його широкою палітрою творчості. У ній відображена дивовижна і повна несподіванок природа Австралії (Кенгураліїї, як охрестили її українські емігранти), нелегке життя земляків, закинутих долею на заокеанський материк., духовний світ і моральні цінності, якими керувалися побратими у житті та творчості.
В одному із своїх віршів Дмитро Нитченко так передав тодішній стан своєї душі:

Незнаний світ за обрієм клекоче,
Хлюпоче день об кораблів борти,
А серце б’ється птахом серед ночі:
У край який своє життя нести?

І от у світ біжать в’юнкі дороги,
Геть перетнувши прірви і поля,
Та ще не раз нас дожене тривога:
Чи вернемо додому звідтіля?

Чи рідний сад почує моє слово
(Там не одна пролинула весна),
Чи яблуко зірву я з яблунь знову,
Що вітами схилились до вікна?

Чи вийду я з косою ще на луки,
Чи рідне сонце в щоку припече?
І серце стогне , плаче від розпуки,
Хоч по виду сльоза й не потече.

 

Із- під його невтомного пера вийшло чимало книг. А писав він і вірші, і оповідання для дітей, і мемуари, нариси і підручники, статті та рецензії, які підписував псевдонімом Дмитро Чуб, а гуморески - псевдонімом - Остап Зірчастий.
Здається, просто не було тих жанрів, у яких би він не працював. Із - поміж кращих його книжок варто згадати такі: «Це трапилося в Австралії», « На гадючому острові », «Вовченя», «Стежками пригод», «Слідами Миклухо - Маклая », «Від Зінькова до Мельбурна». Він автор «Українського правописного словника», чудової книжки оповідей «Живий Шевченко», яку опублікував у 1947 році. Вона була схвально прийнята українською емігрантською пресою, популярна серед юних українських читачів Австралії, Канади, Німеччини, США. Потім ця книжка була надрукована в англійському перекладі Юрія Ткача ( до речі, внука письменника) , а також у оригіналі, збагачена новими розділами й матеріалами. Книжку Дмитра Нитченка (Чуба) складає мозаїка епізодів із біографії Тараса Шевченка від днів дитинства до смерті. Кожен із них подано, як самостійну документальну новелу. В ній не лише епізоди з побуту, а й широко показано оточення поета, близьких і дорогих йому людей, розповіді про радісні й сумні дні Кобзаря.

 

Т.Щ.: - Нам відомо , що ви очолювали Херсонську обласну організацію НСПУ із 1971 року по 2006. Чи знайшли відображення у подальшій Вашій творчості і поїздка до Австралії, і знайомства з тамтешніми українцями, їхніми творами?

М.Б.:
- Так. Мої враження знайшли своє втілення у «Австралійських слайдах», які обіймають двадцять віршів, у посвятах Дмитрові Нитченку, Кирилу Лузику, мешканцям Мельбурна, Сіднея і природі цього дивного краю.

Т.Щ.: - Мене зачарували Ваші вірші «Південний хрест» і «Сузір’я Плеяд», присвячені Дмитрові Нитченку із цього циклу.
Дозвольте процитувати їх ?

ПІВДЕННИЙ ХРЕСТ
Від українських рушників і страв –
І від проблем, які і в нас і з нами,
Коли Народний дім відклекотав,
Ми вийшли в ніч подихати зірками.

Південний хрест водій нам показав,
Сіяв - бринів над головою прямо.
І хтось про Віз Чумацький спогадав –
Там, за морями, за материками.

Кого з нас не приваблює підтекст,
Я теж ним хворий, ніде правди діти.
Одначе тут не будемо темнити:

Не одному в уяві ж бо воскрес
Далекий край , кому вони є діти,
Хто в чужині несе Південний Хрест.
***
СУЗІР’Я ПЛЕЯД
Стозірна ніч в далекому Мельбурні,
В мені озвавсь, пригадую, звіздар.
Там, де не глянь, сузір’я неповторні,
Але ряхтить - і наш Волосожар!

На видноколі, на примерхлім сході,
Як над Дніпром : - знайомий дивогляд.
Брати - краянці залюбки знаходять
Тремке сузір’я з імені Плеяд.

Південний хрест їм вказує дорогу, -
Великий Віз не котить небом тим,
Волосожар сплива, як сяйний дим
Над рідним домом, - річ веду до того,

Що українці моляться на нього,
Вітчизна й материзна ж бо – за ним.

 


Т.Щ.: - Знаємо, що після відвідин Австралії , Ви написали драматичну поему « Сузір’я Плеяд». Пригадую, коли готувався до друку цей твір, Ви захоплено розповідали про свою поїздку до Австралії, а на щойно виданому примірнику зробили мені дарчий напис :

«Хоч далеко Австралія дуже,
Побувайте у думці хоча б.
Я ж не тільки уяву напружив –
Я там був, я краси її раб!»

 

Хто із етнічних українців – письменників а чи простих мешканців, яких Ви зустріли на тому боці Земної кулі, стали прототипами Вашого твору?

М. Б.:
- Це , в першу чергу , – Дмитро Нитченко( Значенко) –філолог, поет; Василина – його дочка, Василь Буряк – підприємець, родом із Полтавщини, його дружина Варвара; Галя Ясинська - діячка Українського руху в Австралії; Джон Вільсон – капітан теплоходу «Дарвін»; аборигени, переселенці греки й німці…

Т.Щ.: - Отже, Ви раз і назавжди закохалися в Австралію , представників української діаспори, які волею долі вимушені були емігрувати за кордон, в їхню творчість і нескореність духу, по день сьогоднішній з теплотою згадуєте і гортаєте в архівах своєї пам’яті
ті незабутні зустрічі.

М.Б.: - Так. Сьогодні не реально поїхати до Австралії, але задуми втілити враження від побаченого і почутого у далеких 80 – х роках ще є. Збираю матеріал і маю намір написати драматичну поему про Миклухо - Маклая…Я побачив там, що представники української діаспори зберегли найдорожче, що є в людини – українське серце. Цим вони близькі й дорогі мені, на якому б континенті не жили.

Т. Щ.: - Дякуючи Вам, я у 90 – х роках минулого століття відкрила для себе Яра Славутича ( Григорій Михайлович Жученко до 1941 року) з далекої Канади: відомого у світі поета, перекладача , публіциста, критика, літературознавця, мовознавця, бібліографа, професора – емерита , діяча української діаспори, співця нашого Херсонського краю, поборника державної розбудови України, видавця і мецената, заступника рідної мови, чиє ім’я багато років було під забороною.
- Скажіть, коли і де вперше Ви почули про цю, широко знану у світі, людину ?

М.Б.: - Це було ще радянських часів, до розвалу Союзу. Я отримав лист від Яра Славутича і надрукував його в місцевій газеті «Ленінський прапор», щоб познайомити широкий загал читачів із життєвим і творчим шляхом письменника, науковця, вболівальника за розбудову України, її мову, історичну та духовну пам’ять народу. Ризикував своєю кар’єрою, бо ім’я цієї Людини з великої літери, як і Василя Стуса , перебувало під забороною КДБ. Потім зустрічався з Яром Славутичем кожного разу , як він приїжджав до України, і до Херсона, зокрема. Отримував його книжки, написав передмову до книги «Співає колос», яку видали у 1994 році в Херсоні, постійно листувався.

Т. Щ.: - Що полонило Вас у його творчості?

М. Б.: - Безмежна любов до України, до своїх козацьких коренів, до української мови, звичаїв, традицій, до розмаїтого творчого потенціалу і широкій громадській діяльності.
Кожне слово Яра Славутича – виболене , пережите, правдиве. У багатьох містах України : Запоріжжі, Дніпропетровську , Херсоні, Харкові, Кривому Розі, Кіровограді, Полтаві, Львові його можуть назвати «своїм», бо його життя переплелося з цими містами і їх людьми. Вся Україна повинна пишатися цією багатогранною і відданою незалежній державі, українському слову – Людиною.

Т. Щ.: - Мені відомо , що Ви написали передмову до книги Яра Славутича «Співає колос», перевиданої у Херсоні в 1994 році, по якій я захищалася на Всеукраїнському конкурсі «Учитель року – 94» і стала там першою переможницею і що Ви присвятили « Віддячливий сонет Пану Яру» :

Сонет, що написали Ви в Криму
З посвятою мені, степовикові,
Неначе докір праведний сприйму:
О, як же ми згрішили в ріднім слові!

Кому повім печаль свою, кому, -
Донині мудрагелі безголові
Чужинському слугують, як свому,
Хоч як - не - як, братки мої по крові.

Мовчав би, так болить же знову й знову:
Ніщо для вас козацька корогва.
Завзяті чинодрали й чинолови!
І як не повторить гіркі слова:

Жирує новочасна «татарва,
Що відреклася батьківської мови!»

 

Довідалася, як він тепло відгукувався на Ваші вітання при зустрічах і у своїх листах, книжках, коли приїздив до України і на Херсонщину, зокрема.
Дозвольте мені процитувати два вірші , які Яр Славутич присвятив Вам у 1990 та 1994 роках .

М. Б.: - Прошу, послухаємо!

***
Озвавсь Херсон з конверта Братана -
І зашуміли жовтополі ниви.
Який я радий і який щасливий!
Тече до жнив таврійська сторона.

Ще далечінь, у мерехті, рясна,
Гартує круто промовисті зливи,
А вже медами напуває сливи
Ольвійське сонце радости й хісна.

Та смокче серце неясна тривога:
В моїх краях на форумах – ні дху!
Чи до розвою стелеться дорога?

Ачей протне преторію глуху –
І не зведусь я в докір землякові,
Що розтривожив почуття спадкові.
1994.

***
Миколі Братанові

Помітив я, - в моїм путівнику
Нема нічого про Погане Поле,
Хоча й воно, ущерть обдерте й голе,
Не забува бувальщину гірку.

Ще й досі правнукам упам’ятку
Той час, коли ясирство низькочоле
Нерадо йшло до тебе, рідний доле,
В Криму зоставивши чикин – башку.*

Під сонцем блиснули шаблі Сіркові –
На сум голів нової «татарви»,
Що відреклася батьківської мови.

За зраду – смерть! Чи знов з – під корогви
Наспіє кара виродкам таврійським,
Які гордують словом материнським?
У Криму, 1990
-----------------------------------------------
* Геть голову! ( з татарського сленгу)

 


Т. Щ.: - Чи знаєте Ви когось із діаспори, громадян інших держав українського походження , удостоєних високих нагород нашої незалежної України?

М. Б.: - Так. Знаю достеменно і з радістю сприйняв звістку про те, що 2 жовтня 1998 року у Посольстві України в Канаді відбулася урочиста церемонія вручення українським Президентом державної нагороди Ярові Славутичу - ордена «За заслуги» третього ступеня . Це було свідченням визнання видатного таланту і особливих заслуг Яра Славутича перед українським народом .
Ми пишаємося нашим земляком ще й тим, що його по - праву називають «правдоносцем» на всіх континентах землі. Для нас є і було великою приємністю те, як він зримо і конкретно відтворив степові простори, краєвиди Херсонщини, картини селянської праці й «достатку» у поезіях першої своєї збірки «Співає колос»: «Земля парує…», «Колос колосу співає», «Осінь», «Цю землю треба сполоскати дощем огненним…», «Степи Херсонщини». Ось один із віршів цього розділу:

Моє серце в херсонських степах,
У притаєних скитських могилах.
Я в душі чебрецями пропах,
Випасаючи коней на схилах.

Клекотить запорозький мій дух –
Як невгасна вулканова лава.
Бо Великий затоплено Луг,
Бо в журбі свояки Січеслава.

Рідна тирсо, - колиско моя!
Виспів жайвора в чистому небі,
Жур журавки і трель солов’я,
Чорнокрилий у заводі лебідь.

Там колись із ногайської мли
Виринали татарські навали;
Гнівні гридні на ворога йшли,
Їм услід запорожці ступали.

Не сумуйте, степи! Я вернусь!
І замовкне жалоба чаїна.
Обійматимуть Скитія, Русь
І новітня моя Україна.

 

Т.Щ.: - Отже, можемо зробити висновок, що нашим письменникам, поетам сьогодення є з кого брати взірець істинних патріотів національної ідеї, державної розбудови, дух незалежності та українську мову з правописом . Ми рідня –справжня рідня. Були, є і будемо навіки!
А ще справдується народна мудрість: «Нашого квіту - по всьому світу!»
Дякую Вам за таку глибинну пам’ять про українську далеку і близьку діаспору і зичу нових спогадів і творчого натхнення !
 

Україна, місто Херсон, 2009 рік

 

 

 

 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.