Оповідай же, стело, про мою смерть...
Ольвійські епітафії.
Стародавні греки, що заснували у VI ст. до зв. е. на північному узбережжі Чорного моря багато міст, запровадили тут зовсім нові для цієї землі звичаї та традиції. Серед багатьох із них особливий інтерес становлять надгробні пам'ятники з епітафіями. Поважне ставлення греків до померлих, збереження пам'яті про них, іноді обожнювання в роді або сім'ї окремих предків, що чимось прославилися, сприяло влаштуванню великих некрополей поблизу міст. З раннього часу ольвіополіти ставили над могилами різні пам'ятники. Кожне надгробок служило апотропеєм незалежно від його характеру та форми, представляючи своєрідний знак заборони руйнувати чи оскверняти могилу. Найчастіше на ньому ставилося ім'я померлого. Адже недарма у давньогрецькій мові назва надгробка – мнема – це і пам'ять, і пам'ятник.
З усіх причорноморських міст найдавніші епітафії знайдені у Борисфені (Березанське поселення) та Ольвії. Від них збереглися лише незначні фрагменти на вапнякових стелах. Але вони свідчать, що у середині VI в. до зв. е. греки Нижнього Побужжя висікали на них не тільки рельєфні зображення, а й віршовані написи, намагаючись тим самим увічнити образи своїх родичів, зберегти про них пам'ять і дати наочне уявлення про взаємозв'язок мистецтва, поезію, ритуал поховання та відвідування могили, а загалом сенс — про потойбічний світ і недовговічність земного буття.
Рідкісною пам'яткою не тільки ольвійської, а й взагалі всієї давньогрецької надгробної скульптури є стела Леокса, сина Мольпагора 500-490 р.р. до н.е., яка понад дев'яносто років зберігається у Херсонському музеї. Як жодна з пам'ятників, знайдених у Північному Причорномор'ї, вона привертала увагу багатьох дослідників. Однак до нашого часу в науковій літературі немає однозначного вирішення питань про те, хто саме зображений на стелі, наскільки точна інтерпретація написів, коли і де вона була виготовлена, ким насправді був Леокс, ім'я якого пов'язане з унікальною пам'яткою мистецтва. Певною мірою це пояснюється лише тим, що стела збереглася фрагментарно.
Судячи з зовнішніх даних, пам'ятник був вузькою тонкою плитою, висіченою з білого крупнозернистого мармуру. Від неї біля ольвійського некрополя, розташованого під забудовами сучасного с. Парутино, було знайдено лише середню частину, висотою з одного боку 47 див, з іншого — 66 див, ширина — 36 див, товщина — 12 див. у профіль з горитом та стрілою. На вузьких торцях стели вирізані написи, які, як і рельєфи, збереглися частково, що зрештою і призвело до різноманітних реконструкцій та тлумачень.
Вперше стела була опублікована 1915 р. Б. В. Фармаковським. До цього часу стаття про стелі є найбільш великою і скрупульозною. У ній представлена не тільки повна реконструкція всього надгробного пам'ятника, зроблена його братом М.В.Фармаковським, а й відновлено написи за допомогою В.В.Латишева, М.І.Ростовцева та А.В.Микитського. В результаті цих спільних зусиль видатні дослідники дійшли висновку, що це посвята:
«Я, Леокс Молпагоров, присвятив тобі, Подателька видобутку, цю стелу далеко від міста (Ольвії), у скіфській землі».
Однак невдовзі після публікації представлене відновлення викликало дискусію у науковій літературі. Більшість вчених, зокрема й сучасних, резонно вважають, що це надгробна стела з віршованою епітафією. Остання з відомих її реконструкцій належить відомому вченому Ю. Г. Виноградову:
«Пам'ятник доблесті я кажу, що їдали, за вітчизну життя віддавши, лежить син Мольпагора Леокс. »
Таке відновлення набагато ближче тому тексту, який можна витягти з кількох слів, що збереглися на стелі. Відповідно їм можна впевнено говорити тільки про те, що пам'ятник належить Леоксу, сину Мольпагора, який загинув, а швидше за все, і похований далеко від міста. У зв'язку з цим багато дослідників слушно вважають, що стела була встановлена не над могилою Леокса, а над кенотафом (символічною могилою). А якщо це так, то Леокс загинув настільки далеко від Ольвії, що його родичі не мали можливості доставити його тіло для належного поховання.
Не менший інтерес становлять зображення на обох сторонах стели. Б.В.Фармаковський та інші вчені, які беззастережно прийняли його точку зору, вважали, що тут на головному боці представлений юнак-воїн із списом у шоломі як уособлення особистості самого Леокса. З іншого боку — амазонка у чудовому костюмі, відтвореному М.В.Фармаковським за зображенням її фігури на червонофігурному алабастрі з Одеського археологічного музею. Б.В.Фармаковський також не виключав, що на такій пам'ятці, присвяченій, на його думку, Афіні Лейодоті (Подавниці видобутку) могли бути зображені знамениті афінські міфологічні герої Тесей та Антіора. Надалі був
В подальшому було висловлено багато інших думок щодо зображених на стелі фігур, насамперед, про другого персонажа з горитом. Одні вчені досі згодні з тим, що це амазонка, інші бачать у ньому скіфського лучника, еллінізованого варвара, який був слугою або проводженим Леокса, і навіть його супротивника скіфа, над яким він здобув перемогу.
Серед численних пам'яток давньогрецької скульптури, подібної чи близької їй за сюжетом і розташуванням таких різних фігур, немає. Можна з повним правом говорити про те, що це єдиний оригінальний твір, виготовлений на замовлення, швидше за все, мілетським скульптором. Причому рідкість полягає саме у показі незвичайної постаті лучника на одному боці стели у смисловому зв'язку з грецьким юнаком, тип якого в оголеному вигляді був дуже поширений у мистецтві Еллади.
На наш погляд, це не амазонка, яку незважаючи на чоловічий костюм, завжди зображали з витончено жіночими рисами, в довгих штанах, що облягають ноги, і куртці. Тому слід погодитися з тими вченими, які бачать у ньому варвара еллінізованого в ролі вірного слуги Леокса, який загинув разом з ним.
Якщо на одному торці стели добре збереглося ім'я загиблого ольвіополіта, то від напису на іншому торці дійшло лише п'ять букв, які закінчуються двома словами. Зазвичай вважають, що цей напис, значно коротший порівняно з віршованою епітафією, теж засвідчував ім'я Леокса, сина Мольпагора. Однак, враховуючи неординарність пам'ятника, а тим більше образ лучника, не виключено, що на другому торці стели було скромно відзначено його ім'я. На ольвійській стелі саме профільне, а тому більш вузьке і як би зменшене в порівнянні з основним персонажем зображення лучника, поверненого обличчям як би у бік юнака, є основною сполучною ланкою між ними, служить підпорядкованості одного рельєфу іншому, сюжетного зв'язку між ними.
Майстер, який виготовив стелу, безперечно знав історію смерті Леокса. Вона була призначена лише йому. Її унікальність, у свою чергу, свідчить про якісь екстраординарні події як у житті Леокса, так і Ольвії.
Проте лише на підставі фрагментів розглянутих написів і рельєфів не можна точно й однозначно встановити, що насправді є Леоксом, яким чином він загинув і де саме його спіткала смерть. У кожного дослідника цієї пам'ятки, якою може пишатися Херсонський музей, складається власне уявлення про нього.
Звісно ж, що Леокс помер далеко від Ольвії, виконуючи посольську місію до кочових скіфів чи скіфським землеробам Лісостепу, з якими ольвіополіти підтримували особливо тісні відносини у VI — початку V в. Звертає особливу увагу те, що держак так званого списа більше схожий на палицю. Спис зазвичай зображували у вигляді тонкої прямої однакової товщини по всій довжині палиці, а палиця в порівнянні з нею виглядає сучкуватою, погано обробленим. Саме такий показано палицю біля торса оголеного юнака на Леоксовій стелі.
Виходячи з цього, він уособлює собою, швидше за все, не воїна, а громадянина, відправленого з мирними цілями в супроводі слуги, що охороняє його, а разом з цим проводжатого і перекладача до якогось племені, де їх з невідомої причини спіткала смерть.
Якщо це так, то стела дійсно була встановлена через якийсь час над «братським» кенотафом. Відповідно до пам'ятника та імені як Леокса, так особливо його батька Мольпагора більш-менш впевнено можна констатувати, що він походив з аристократичного роду Мілета і за своїм соціальним рангом грав важливу роль у державному житті Ольвійського поліса.
Значно краще збереглися три віршовані епітафії пізнішого часу. Однак, на відміну від пам'ятника Леокса, вони в одному випадку взагалі не супроводжуються зображеннями, у двох інших рельєфи практично повністю знищені.
Чотирирядковий напис першої половини VI ст. до зв. е. вирізана на невеликій мармуровій плитці-вставці в надгробок. Вона являє собою коротку епітафію, складену у розмірі елегічного дистиху:
О, Епікрат, Ісократа дитя!
Над могилою стела
Це пам'ятник,
Хоча рано тобі в могилу.
Хоча цей вірш і дуже стислий, але в ньому яскраво виражена «елегічність» — сум і скорбота про сина, що рано помер, настільки властива взагалі давньогрецьким епітафіям. Дивно тільки, що такі пам'ятники в Ольвії були, очевидно, рідкісними і належали в основному найбільш освіченим громадянам, які могли дозволити собі поставити пам'ятник з епітафією навіть дитині, яка померла.
Друга епітафія розташована на невеликій мармуровій плиті під залишками рельєфного зображення, в якому вгадується популярна в надгробній скульптурі сцена, так званої, загробної трапези. Чоловік, що лежить на ложі, і жінка, що сидить у кріслі біля нього, зазвичай тримають у руках судини з напоями, поруч стоїть столик з різними стравами і хлопчик — слуга, що обслуговує сімейну пару.
Вірші докладніше, ніж у першій епітафії, розповідають про померлу
«Оповідай же, стело, про мою смерть. Батька Аристарха, залишила, на самоті. Партеніда, ледве стикаючись із віком доблесті. У віці семи років я померла.
Епітафія не дає конкретних уявлень ні про батька, ні про його дочку, за винятком загальноприйнятих: тут реальні імена, вік померлої дівчинки, всі останні слова підпорядковані функціональному призначенню пам'ятника, покликані шляхом словесного мистецтва викликати глибоку скорботу, що вже наближає її до поезії значно більше. ніж інші ольвійські епіграми.
На відміну від «говорящей» стели Леокса, в епітафії Партеніди сама Дівчинка розповідає про себе і закликає свій пам'ятник «віщувати» про неї та її смерть. Не батько журиться про Партеніда, а дочка переживає, що залишила його «на самоті». Водночас у завуальованій формі крізь її слізну тугу вимальовується й скорбота Аристарха.
Палеографічні особливості напису, застосування в ньому доричного діалекту, ім'я Партеніда, яке було похідним від культового імені Артеміди Партенос — верховної богині Херсонеса Таврійського, свідчать про те, що Аристарх був вихідцем із цього міста, можливо, купцем. У ІІІ ст. до н.е. в Ольвії жило чимало херсонеситів, їм тут було надано пільги у торгівлі та іншій діяльності. Тому не виключено, що семирічна Партеніда була дочкою багатого купця, який жив у Ольвії. Переживання дівчинки про його повну самотність — пряме свідчення про те, що вона виховувалась без матері.
І епітафія Епікрата, і епітафія Партеніди розкривають повною мірою кохання мешканців Ольвії до своїх дітей. Нерідко вважається, що давні греки не раділи народженню дочок, виховання та влаштування яких вимагало великих коштів та турбот. Виходячи заміж, вони залишали рідну домівку.
Однак, епітафія Партеніди, як і багато епітафії Боспора, свідчать про протилежне. Багаті надгробки з епітафіями встановлювалися над могилами і синів, і дочок.
Лише одна ольвійська епітафія пов'язана з особистістю старої людини:
«Ця могила, о мандрівнику, містить у собі покійника, який дійшов до звичайного краю життя. Його батьківщиною було місто Ольвія у Скіфії, а ім'я у смертних складається зі слів доля та дар. Це був шановний старий, який йдучи до призначеного роком будинку Аїда, залишив живими двох дітей. Його, однаково бажаного і людям, і безсмертним, о божество, пішли до оселі благочестивих».
На відміну від попередніх епітафій тут прямо не вказано ім'я померлого, але воно розкривається шляхом словесної гри та поетичного узагальнення всіх імен для смертних, складених зі слів мойра – доля та дора – дар, що у результаті означає Мойродор. Вперше тут звучить звернення до мандрівника.
У ІІ - І ст. до н.е., а цим часом можна датувати напис, що вже увійшло в традицію звернення до мандрівників у віршованих епітафіях. Некрополі були свого роду візитними картками античних міст. Прокладені ними дороги вели до їхніх воріт. Надгробні пам'ятники нерідко стояли біля дороги, щоб той, хто проходив повз, міг зупинитися прочитати напис і подивитися скульптуру. Застосування діалогічної форми сприяло жвавості та виразності вірша, створювало почуття безпосереднього спілкування з померлим, якого ніби замінював його пам'ятник.
Епітафія Мойродора складається із двох частин. У першій з них звучить звернення до мандрівника і йому ж дається коротка характеристика простого ольвійського громадянина, який явно нічим особливим не прославився, але шанується в Ольвії і виховав двох дітей. У другій, вже емоційніше, звучить прохання до божества визначити його «в житло благочестивих» оскільки він однаково виявляв повагу і людям, і безсмертним богам. Ольвійський безіменний поет у цій невеликій епітафії зумів розкрити вік покійного («шановний старий»), його сімейний стан («залишив живих двох дітей»), ставлення до нього жителів міста, його рідкісне ім'я та походження.
Це єдиний епіграфічний документ, у якому зазначається, що поліс Ольвія знаходиться у Скіфії. Під таким твердженням аж ніяк не можна розуміти, що місто належало скіфам. У виставі еллінів з найдавніших часів Алкея і Гекатея Мілетського таке розуміння географічного розташування античних полісів увійшло в традицію. Адже під Скіфією чи скіфською землею вони мали на увазі не державу скіфів, а великі землі від Дунаю до Дону, населені різними племенами.
Слова «його батьківщина — поліс Ольвія в Скіфії» відточено горді, в них немає й натяку на якесь принизливе визнання такого походження у далекій варварській землі, на околиці античного світу. Тут, звичайно, особливий акцент зроблено на поліс Ольвія, яким так пишалися його громадяни з часу переселення. Автор епітафії висловив і свій власний експресивно-емоційний настрій та світогляд. Воно полягало в тому, що людина має гідно прожити життя, щоб отримати після смерті нове життя серед благочестивих.
Поет був добре ознайомлений з уявленнями про взаємозв'язок демонічних сил із упорядкованими силами життя.
Внутрішні якості людини визначають як його долю, а й сприяють порядку і гармонії у суспільстві. Він вірить у мойр, що визначає долю людини, у її накреслення та неминучість смерті. Проте остання призначається невидимим роком, який визначає посмертну долю смертних. Божество підземного світу Аїд у цьому посмертному розподілі бере участь як би опосередковано, чекає на прохання і дарів тих, хто залишився ще поза царством.
Ольвійський поет звів маленький епізод про смерть простого старого до загальних закономірностей і філософського узагальнення, про життя і смерть, неминучість для людей «звичайного краю життя» і безсмертя богів.
В Ольвії знайдено чимало прозових написів на надгробках. Їх лаконізм і стислість - найхарактерніша риса, починаючи з V в. до н.е.:
"Посейдоній, син Теоба"; «Пам'ятник Травня, сина Гермагора»; «Я пам'ятник Харма, сина. Днфіла»; "Патрофіла, дочка Посія"; "Прота, дружина Баттіона, дочка Нікомах"; «Асфоруг, син Караста, поставив плиту Ахіллу, сину Каллікла, на згадку»; "Аркефон, син Кефісодота, афінянин" і т.д.
Спільним у тому, що попри соціальне становище, а перші століття нашої ери і етнічне, в усіх відзначено ім'я батька. Патронімік грав істотну роль у сімейній, а й громадському житті ольвіополитів остаточно існування міста.
Природно, розглянуті епітафії нечисленні порівняно з тими, що були поширені у містах Боспорського царства. Але навіть і ті, що дійшли до нашого часу, дають уявлення про те, що в Ольвії прагнули так чи інакше зберегти пам'ять своїх родичів. Місцеві поети своїми віршами сприяли втішенню тих, хто сумував за тими, що пішли. Однак, складається враження, що цей відхід не викликав у них глибокої скорботи. Можливо, що в уявленні грека людина, яка гідно прожила життя на землі, перебуває в житлі благочестивих або священному домі героїв. Жодне письмове джерело не говорить про те, що ольвіополіти добре знали релігійні уявлення про безсмертя душі, її потойбічне існування в повітрі (ефірі) чи небі, хоча це зовсім не виключено.
Руслєва А. С. доктор історичних наук. (Київ)
Журнал «Літопис Причорномор'я» №3 Херсон 1999 р.
