Літопис роду в історію країни вплівся
У пані Олени з села Садового Голопристанського району, чий вік наближається до сотні років, є три сини, яких вона підняла та виростила. А ще - 6 онуків і 8 правнуків! Родина велика, і всім її членам Олена Самборська зробила унікальний подарунок, склавши справжній літопис роду. Вчителька української та російської мови і літератури з 43-річним стажем написала та видала книгу зі скромною назвою «Мовник», яка є надзвичайно пізнавальним та цікавим життєписом поколінь, починаючи з прапрадідів. Причому цікава вона буде не тільки для членів родини - у школах Херсонщини цей творчий доробок може бути чудовим додатком до підручників. Адже в правдивій і безхитрісній історії роду Матвєєвих-Циваненко-Самборських віддзеркалилася вся історія нашої країни з усіма її бідами та звитягами, злетами й падіннями.
Був Голодомор, і роки були неситі
Нащадки переселенців, котрі знайшли своє місце на півдні України, не мали звички байдикувати, тому здебільшого і на добробут не скаржилися, і повагою земляків користувалися. Та з 1920-х років, коли в південних степах запанував кривавий шарварок, життя покотилося під укіс. Ми знаємо про Голодомор 1933-1934 років, але старенька, котра тоді була ще маленькою дівчинкою, чудово пам’ятає, що відчуття повної ситості в хатах степовиків тоді взагалі гостювало рідко.
«У хаті були просторі сіни, куди зимою наносили соломи, аби раніше починати розпалювати плиту, варити сніданок, зазвичай, це були галушки, чи затерті з муки шарики, чи мамалига. А в піст - картопля в мундирах до огірків та капусти, причому уже дрібна, оскільки вона тоді погано родила, бо не поливалася. Зварену вже дрібну картоплю всі гуртом чистили, дрібно сікли ножем, додавали цибулі і трохи олії. Так вона називалася смаженою, і це був святковий делікатес», - згадує авторка книги.
Сердитий Карла-Марла
У постреволюційні роки комуністична пропаганда пролазила у кожну шпарину, тож у хаті дівчинка замість образів, схованих на горищі, бачила два портрети: Тараса Шевченка і ...Карла Маркса. І від них тоді були найстрашніші враження. «У них (портретів. - С. Я.) були такі страшні сердиті погляди, і, що характерно, я нікуди не могла від них сховатися: ні під стіл, ні під лавку, ні на піч. Вони завжди дивилися на мене. І це було жахливо», - збереглися у пам’яті сільської письменниці наївні дитячі враження.
Та з дорослішанням одні страхи пішли, а інших тільки додалося. І то були не якісь уявні кошмари - просто існування потроху перетворювалося на страшну «рулетку», де програш вартував життя. Були в роду й відважні офіцери, й заможні господарі, й талановиті управлінці, і навіть знахарка - диво-лікувальниця. Та пішло так: сьогодні ти на коні, а завтра - гірше зацькованого звіра.
«Дядько Лесько до колгоспу не пішов, йому не було чого здавати до колгоспу. Він працював у радгоспі «Циммервальд» по будівництву. Однак у 1937 році його та ще кількох розкуркулених забрали. І як ворогів народу вислали до Сибіру. Там він працював на лісоповалі. Зрідка писав листи, в яких ні на що не скаржився, турбувався про матір, дружину, дітей. Писав, що рідко бачить небо», - тужить жінка за розтоптаними долями рідних. Не минула гірка чаша й її батька-фронтовика Павла Степановича. На нього повісили несправедливе звинувачення, дали 25 років таборів, і він так і помер за колючим дротом у 1951 році, вплітає в історію країни часточку своєї трагічної історії сільська вчителька Олена Самборська.
Смак кавунового меду запам’ятався на все життя
Втім, чимало в її книзі і світлих моментів, просто картин тогочасного побуту - навіть спогаду про знахарські наговори місце знайшлося. Та, либонь, найрадіснішими картинами в пам’яті мемуаристки залишився збір врожаю, а надто - захопливе таїнство варіння кавунового меду (бекмесу). Адже цукерки в повоєнні роки були небаченим делікатесом, а солодким бекмесом у сезон можна було ласувати досхочу. «Бекмес варили у спеціально прилаштованих для цього ємностях, і деякі вміщували одразу 10 відер рідини. Плити викопували в землі. Терли м’якуш кавуна спеціально виготовленими тертушками, проціджували через решето й чистий сік наливали до жаровні. Розпалювали піч спершу дровами, а потім, щоб не було сильного полум’я, додавали «цеглини» з висушеного коров’ячого посліду, горять вони жарко й довго. Над усім селом стояв чудовий запах. Для нас, малих, теж була робота - вилизувати жаровню. Ми за запахом визначали, де мед доварюється, й бігли туди. Нас ніхто не проганяв», - либонь, посміхалася подумки над цими рядками авторка.
У сімдесят з лишком сторінок простенького, на перший погляд, без літературних «візерунків» сімейного літопису ніби впресовані стільки сконцентрованих емоцій і стільки різнопланових фактів, що це просто вражає. Часом ніби про дрібниці йдеться, але з тих дрібниць і сплітається достовірність споминів. Безперечно, прийшов у світ твір великої сили, який і далі надаватиме сили роду. Адже без минулого у нього і майбутнього не було б.
Сергій Яновський
Від автора. У жовтні автор «Мовника» Олена Самборська святкує свій 94-й День народження. Оце вже справді, многая літа, Олено Павлівно!
«Новий день».- №40 (5449).- 30.09.2020.- стр.16
