on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters
Рейтинг@Mail.ru



Календар подій

  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Новини регіону

04.01.2025, 23:05

"Колекція повинна привернути увагу світу". Як бренд одягу відтворив на хустках викрадені з Херсонського музею картини

Сьогодні, 7 грудня, відзначають День української хустки. Бренд одягу спільно ...
21.12.2024, 23:17

Відбулося понад 40 показів фільму “Нескорений Херсон” у межах кіноклубу Docudays UA

У межах кіноклубу Docudays UA відбулося 42 покази фільму “Вгору” ...
19.12.2024, 23:28

В експозиції — наслідки окупації, спротиву та обстрілів. У Херсоні презентували виставку фотосканів

У Херсоні презентували виставку фотосканів, на яких зафіксовані ...
> Персоналії > Візуальне мистецтво > Толкунов Єгор Єгорович > Найбільше щастя - працюваті для власної душі

 

Найбільше щастя — працювати для власної душі

Кожна з картин херсонського художника Єгора Толкунова має власне “обличчя”, незалежно від того, що на ній зображено: жінка, міський пейзаж чи тиха монастирська обитель. Настрій і світовідчуття автора присутні у будь-якому його творі. “Варто мені один день не попрацювати, – говорить Єгор Єгорович, – і я почуваюся хворим, виникає пронизлива думка про даремно прожитий день, тому дуже не хочеться втрачати дорогоцінний час, відпущений мені долею. Адже найбільше щастя – це творча праця, коли займаєшся улюбленою справою і робиш це для власної душі.”

А починалося все доволі прозаїчно. У Партизанській сільській школі Генічеського району, де навчався Єгор, не було вчителя малювання, але хлопцеві малювати подобалося, і він робив це, як сам вважав правильним. Одного разу мати пожартувала: “Якщо перемалюєш “десятку” (тодішні 10 карбованців, сума чимала), то отримаєш її “оригінал”. І він – намалював! Швидко промайнуло дитинство з нехитрими дитячими радощами: іграми з друзями-хлопцями, набігами на сусідські сади і баштани і, звичайно ж, малюванням. Та проза життя вимагала іншої, ближчої до реального життя, професії, і Єгор після закінчення семирічки, вирушив до Алчевського ФЗУ (фабрично-заводське училище) вчитися на теслю.

В училищі хлопець зацікавився роботою художника-оформлювача, який там працював. А той теж звернув увагу на здібності Єгора й навчив його “азам” малювання. Художник порадив хлопцеві спробувати власні сили у Луганському художньому училищі, але на іспиті зі спеціальності Єгор отримав “двійку”. Виявилося, що він неправильно працював аквареллю. “Я дуже пишався, що фарба у мене лягала рівненько, акуратно, чітко видна межа між різними відтінками, а в інших абітурієнтів вона була розмитою, зливалися кольори. Вважав, що це – неправильно,” - згадує Єгор Єгорович. Довелося знову повертатися до ФЗУ, та, як на гріх – ще одна невдача: не вистачало грошей на квиток до Алчевська, а водій автобуса категорично відмовлявся взяти хлопця. Якась жінка пожаліла його і доплатила необхідну суму за квиток.

Закінчивши училище, “свіжоспечений” тесля отримав призначення до Комсомольська-на-Дніпрі. Пропрацювавши десь із місяць, Єгор гостро відчув: “Не моє!” І подався…до Сімферополя, на будівництво. До речі, ті дві п’ятиповерхівки, які він будував, стоять і сьогодні. На роботі познайомився з братом художника Івана Купаєнка, який викладав живопис у Будинку творчості, і наступні два роки відвідував його ізостудію. “Тоді у мене ще не було відчуття, що я – художник, – говорить митець, – але смак до малювання вже виробився, я з нетерпінням чекав суботи і неділі, щоб, узявши етюдник і фарби, мерщій бігти на природу – малювати!” І от саме тоді з являється нова перешкода – призов до армії.

Отримавши повістку, він плакав, бо вважає і донині ці три роки викресленими із творчого життя, адже йому так хотілося малювати! Проте доля в особі майора-штабіста Звєрєва таки всміхнулася йому. Офіцер сам з дитинства мріяв стати художником, але не склалося, тому він усіляко сприяв здібному молодому бійцю. Щосуботи і щонеділі солдат Толкунов отримував звільнення і вирушав “на природу” – писати чудові придунайські пейзажі міста Рені, що в Одеській області. На жаль, жодна з тих ранніх робіт художника не збереглася, він просто роздав і роздарував їх. Хоча, не виключено, що хтось із його тодішніх знайомих і досі зберігає їх як приємну згадку про молодість і дружбу.

Військова частина – не без сприяння майора Звєрєва – дозволила юнакові ще під час проходження служби здати вступні іспити до Кишинівського художнього училища. І він нарешті став студентом, демобілізувавшись і запізнившись на заняття лише на кілька днів. Опановуючи мистецтво живопису під опікою відомих митців Ернеста Сивакова й Івана Степанова, він уже пізніше зрозуміє, що училище ще не робить тебе справжнім художником, це лише перший ступінь, коли ти ще не художник, але вже й не ремісник.
Після закінчення училища й отримання вільного диплома була невдала спроба вступити до Ленінградської художньої Академії. З досади Єгор “рвонув” у Брянськ до дядька, на гриби. А там несподівано влаштувався на роботу в Художній музей, реставратором. Закінчив курси реставраторів ім. Ігоря Грабаря у Москві.

“Ця професія вимагає, у першу чергу, чесності у ставленні до чужої праці, сумлінності й обережності, щоб ні в якому разі не завдати шкоди живописному полотну, а старанно і з любов’ю зберегти його для наступних поколінь. Так, наприклад, реставрація старовинних ікон або картин, написаних на дошках, може тривати роками, – продовжує Єгор Єгорович. – Це найвищий пілотаж – коли різцем повільно, шар за шаром, знімається дерево до тих пір, поки не залишиться тільки шар фарби. Лише тоді його з великими пересторогами переносять на змащене спеціальним клеєм полотно.”

Після двох років роботи в Брянську Спілка художників Росії направляє Єгора Толкунова до Будинку творчості у Вишньому Волочку – працювати над картиною “Солдат, що вмирає”. Проте робота вперто “не йшла”, і це дуже нервувало художника. Зате несподівано він пише пейзаж “Льон” і один із кращих своїх творів – “Портрет матері”. Біля прялки – старенька жінка зі спокійним обличчям і мудрими очима, і хоча автор вважає цей образ певним узагальненням, вона дуже схожа на його матір Анну Григорівну. У митця особливе ставлення до неї, а написаний власноруч портрет мами він донині зберігає поряд з іконами.

І ці дві картини зіграли вирішальну роль у його житті: комісія з Москви, зі Спілки, очолювана Народним художником Росії Ткачовим, зацікавилася написаними ним полотнами і запропонувала попрацювати ще два місяці. Це окрилювало, але повернувшись до Брянська, Толкунов почув від директора музею: “Збирай речі і – до побачення, працівник, що місяцями відсутній на роботі, мені не потрібен.” Потім було повернення додому, на станцію Партизан, де мешкала мати, а згодом, за порадою Івана Копаєнка, він опинився в Херсоні. Це був 1971 рік. Тодішній голова Спілки художників Херсонщини Анатолій Платонов разом із комісією схвально оцінив роботи молодого живописця, і Єгора Толкунова взяли на роботу художником-оформлювачем на художній комбінат (який знаходився на Ушакова, 51).

У 1974 році Єгор Єгорович став членом Спілки художників України. А у творчості митця стали переважати полотна, пов’язані з образами людей. Хоча в останні пару років він знову повернувся до пейзажів, проте продовжує писати і портрети. Коли ми спілкувалися з Єгором Єгоровичем, за власним портретом забігла молода співробітниця “Укртелекому” Марина Линцова. Вона – у захваті і від портрету, і від самого процесу спілкування з митцем: “ Це дуже врівноважує, відволікає від буднів, це просто якась паралельна реальність! І якщо раніше мені хотілося показати портрет усім, то тепер відчула: це тільки моє, особисте, і показуватиму його лише рідним і близьким.” Така незвичайна енергетика виникає при об’єднанні таланту художника і власної харизми людини, портрет якої він створює.

Дуже “тепла” і ностальгічна картина “Друзі”, на ній – його сини з друзями, хлопці стоять із ковзанами і ключками в руках, ніби готові ось-ось зірватися з місця і мерщій бігти на ковзанку. Єгор Єгорович згадує, що вони не дуже любили позувати, казали: “Як нам не повезло, інші діти бігають, а ми повинні позувати тобі!” Є портрети дружини, синів, але найбільше – старшого, Андрія, нині – Авеля, ченця-іконописця Свято-Успенського Псково - Печерського чоловічого монастиря. Цій обителі вже майже п’ятсот років, а у її печерному кладовищі поховані батьки Пушкіна і родичі Суворова.

Саме там жив відомий прозорливець Іоанн Крестьянкін, який був здатен на відстані бачити, хто може бути монахом, а хто – ні (він і дав Андрієві своєрідне “благословіння” на чернецтво). Єгор Єгорович щороку навідує сина, і теж написав шість великих ікон для обителі. А портрет Крестьянкіна роботи нашого земляка висить у будинку настоятеля монастиря. Питання духовності і віри ніколи не залишали його байдужим, а нині, ще й під впливом сина – особливо. Уже п’ять років тому в Херсоні відбулася персональна виставка Толкунова, присвячена саме Свято-Успенському монастирю. Вона справляла на диво умиротворююче враження, адже духовність художника будить духовність тих, хто дивиться на його полотна, примушує замислитися і про сенс власного життя,і про правильність обраного шляху.

Єгор Толкунов немало поїздив світом, привозячи з мандрів не тільки враження, але й безліч ескізів, які згодом стають картинами. Він закохався у Венецію, в якій давно мріяв побувати – і та його не розчарувала, вразивши якоюсь м’якістю, теплотою, небуденністю. А минулого року ця закоханість вилилася у персональну виставку “По Венеції.” Інше палке захоплення – Турція. “Колись, – сміється Єгор Єгорович, – Іван Айвазовський сказав, що Венеції і Неаполю нічого робити у порівнянні з Турцією. Так, це дика, дуже своєрідна країна, залишитися байдужим до якої я не зміг. Знайшовши в Інтернеті місто Мардіну з його двохтисячолітньою історією, я просто не зміг собі відмовити у можливості побувати там. Працював усі десять днів, “захлинаючись” від захоплення, з горінням і насолодою, пишучи по 3-4 етюди на день.

Херсонці матимуть можливість побачити картини, написані у Мардині, лише на виставці, наступного року, але мені пощастило: я бачила “Кафе біля моря”(те саме, де автор не тільки писав етюди, а й насолоджувався рибними стравами і смакував мідії, милуючись чудовими краєвидами), “Мардину” та інші полотна, від яких віє спекою і прохолодою одночасно, які викликають непереборне бажання піднятися цими старезними східцями, повернути за найближчим рогом і – загубитися у цій охристо-піщаній невідомості, де на тебе чекає щось цікаве і таємниче, чого не буває у повсякденному житті.

“Мої колеги часом дивуються, – говорить Єгор Єгорович, – що я часто віддаю свої роботи, а не продаю їх ( до речі, тільки до нашого музею ім. О.Шовкуненка, передав 55 картин). А я згадую випадок у Польщі, коли мене просили залишити одне полотно, а я не погодився – хотів продати. Один з моїх колег, художник із Одеси, каже: “Чому? Адже ми пишемо для того, щоб залишити; треба віддавати, не жаліючи, адже всього з собою не забереш.” Ці слова запали в серце, і я донині жалкую, що не залишив ту картину. І віддаю – без жалю. Думаю, що не все вимірюється грошима. Є речі набагато цінніші.”
Художник із хвилюванням вдивляється у чисте полотно, приготоване для наступної роботи, він ще не знає сам, що з’явиться на ньому. “Я завжди перебуваю у передчутті таїни творчості, такої незбагненної і жаданої водночас. І, дасть Бог, ще напишу щось цікаве.”

Тетяна Крючкова
“Вгору”.- №37 (416).- 16.09.2010.- стр.16-17

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.