Все життя - з піснею
Скоро мине рік, як немає поміж нами Івана Васильовича Боднарчука, відомого на Херсонщині диригента-хормейстера, громадського діяча, члена Національної Всеукраїнської музичної спілки, Заслуженого працівника культури України. Передчасно і несподівано пішов він від нас: його серце не витримало постійної напруги, хвилювання, стресів. Відданість мистецтву, надзвичайна відповідальність за свою справу має високу ціну.
Уродженець Івано-Франківщини, він успішно закінчив сільську школу і вступив до музичного училища на хормейстерський відділ - усупереч своєму бажанню бути музикантом. З 1961 року працював на Херсонщині: спочатку педагогом, потім директором Голопристанської музичної школи, а згодом і керівником цілого ряду хорових колективів. Його лебединою піснею став хоровий колектив «Степовий гомін» Долматівського сільського Будинку культури, з яким він працював до останнього свого дня. Цим колективом Іван Васильович довів, що в мистецтві не існує поняття периферійності.
Дуже довго біля його прізвища не стояло тих чотирьох слів, на які він давно заслуговував. І коли вони, нарешті, з'явились, я зателефонував йому, щоб привітати з присвоєнням почесного звання, У відповідь почув: «Напевно, уже усі чиновники від культури удостоєні цього звання, і вже нікого з більш-менш достойних кандидатів не знайшлося». Я розумів причину його скепсису: прикру помилку виправляли надто пізно.
Незадовго до його смерті я був у Голій Пристані. Іван Васильович виступав із своїм «Гомоном» на сцені Будинку культури, як завжди, натхненно. Як і всі присутні в залі, я зачаровано вслухався у мінливі зворушливі переливи ніжних українських пісень. А вже після концерту ми довго сиділи з ним в одній з кімнат музичної школи і я вперше почув його розповідь про себе: він ніби подумки повертався в дитинство і юність, в роки навчання. Перегортає сторінки свого життя, згадуючи прожите і відболіле.
Я народився 26 березня 1940 року в селі Чернятин Городенківського району Станіславської, а тепер Івано-Франківської області, у хліборобській родині. 1947 року пішов до школи. Запам'ятався мені мій перший виступ: на Жовтневі свята співав пісню «Ленинские горы». Тональність була дуже висока, а гармоніст перетранспонувати не зміг. Після концерту вчителька сказала: «Івасю, ти так голосно співав, аж вуха заклало»...
З дитинства любив скрипку. Грати навчався самотужки. По закінченні семирічки вступив до восьмого класу Городенківської школи. У цій школі був хороший оркестр народних інструментів, яким керував Сидір Михайлович Сімко - талановита, мудра, інтелігентна людина, прекрасний скрипаль. В нього я почав навчатися гри на скрипці. «Пам'ятай, - говорив мені вчитель, - займатись грою на скрипці треба систематично, інакше будеш не музикантом, а сільським музикою». А в мене була заповітна мрія стати професійним музикантом, приїхати в своє село і на концерті в Будинку культури зіграти «Циганські наспіви» Сарасате.
Та не судилось... У Станіславському музичному училищі, куди ми разом з земляком Тарасом Олійником поїхали вступати після закінчення школи, мене не прийняли до класу скрипки, бо не мав свідоцтва про закінчення повного курсу музичної школи. Прослухавши наші вокальні дані, запропонували вступати на диригентсько-хоровий відділ. Вступні іспити ми склали на «відмінно". В училищі займався в класі педагога Івана Даниловича Атамана, завідуючого хоровим відділом, людини дуже багатогранної. Він був для мене і вчителем, і товаришем, і батьком. Його учні - випускники працювали з ним на хоровому відділі. Працювали ми наполегливо, цілеспрямовано.
Пам'ятаю, як на другому курсі зведений хор училища виступав з концертом у Станіславському педінституті, і Іван Данилович запропонував мені продиригувати «Зимнюю дорогу» Шебаліна. Вийшло добре. Після цього випадку Іван Данилович запропонував мені працювати (уже за зарплату) з самодіяльним хором авіаполку, де до того працював сам. З цим колективом я пропрацював три роки, аж до закінчення училища.
Мій педагог часто приходив на репетиції і ненав'язливо, делікатно робив поправки, повторюючи: «Івасю, я хочу навчити тебе розуміти пісню». Мені здається, що йому це вдалося. Свою випускну екзаменаційну програму здавав на сцені драматичного театру: диригував зведеним хором та симфонічним оркестром кантату Ревуцького «Хустина», Одержав «відмінно».
Першим привітав мене з успіхом мій вчитель: «Молодець, синку, я радий за тебе». Спасибі Вам, Вчителю, Я вклоняюсь Вам за Вашу щедру і мудру науку. Голова екзаменаційної комісії, професор Львівської консерваторії запропонував мені вступати до консерваторії, та матеріальне становище сім'ї не дозволяло продовжувати навчання. Треба було працювати.
1961 року на запрошення директора Голопристанської музичної школи приїхав працювати викладачем по класу скрипки (в музичному училищі
4 роки проходив паралельно і курс гри на скрипці) та музично-теоретичних дисциплін. Вів клас скрипки 5 років, аж до появи дипломованих фахівців. Майже одночасно почалась і моя робота з хоровими колективами, яка стала основною у моєму житті. Це хорові колективи районного Будинку культури, радгоспу «Таврія», районної лікарні, санаторію «Гопри», Нововолодимирівського Будинку культури.
У 1980 року створив академічний хор викладачів музичної школи, а з 1995 року одночасно почав працювати і з самодіяльним народним хором «Степовий гомін» Долматівського сільського Будинку культури.
У 1988 році академічний хор викладачів музичної школи став дипломантом першого Всеукраїнського конкурсу хорових колективів імені Леонтовича. Програма конкурсу - 16 хорових творів без супроводу різних стилів і жанрів, в тому числі обов'язково -5 творів Леонтовича. А змагатися було з ким.
Колективів приїхало чимало. Згідно з жеребкуванням ми виступали другими. А першою виступала хорова капела з міста Білгород-Дністровський - кількісний склад 68 чоловік, а в нашому хорі - 32. Виступали в Малому залі Одеської консерваторії. Акустика прекрасна. Відповідно до програми ведуча оголошує: музика Яковчука, «Веснянка». В залі недовірливий шум: мовляв, такий маленький колектив, а береться за виконання такого складного твору. Після виконання твору в залі на кілька секунд запанувала тиша, а потім - бурхливі оплески, вигуки «браво». Ні до цього виступу, ні після «Веснянка» у нас ніколи так гарно не звучала.
В перерві підійшов член журі конкурсу завідуючий кафедрою хорового диригування Київського університету культури і мистецтв професор Михайло Гринишин: «Люди, які ж ви молодці! Я вас вітаю». Після цього ми отримали почесне звання - самодіяльний народний академічний хор.
Далі - співоче поле в Хмельницькому, концерти в Шепетівці, в інших містах України. Маса приємних вражень.
У травні 1980 року мій земляк, однокурсник по Станіславському музичному училищу, уже визнаний майстер хорового співу, Заслужений працівник культури України Тарас Степанович Олійник, який керував чоловічою хоровою капелою Новокаховського електромашзаводу, запропонував мені поїхати до Києва та вступити на заочне відділення Київського інституту культури. Поїхали, успішно склали іспити і були зараховані студентами диригентсько-хорового відділу, до класу Заслуженого діяча мистецтв України професора Мархлевського. Це маестро високого класу, учень Пігровської школи. Як бачите, у житті на вчителів мені щастило.
П'ять років навчання в інституті пролетіли, мов білі лебеді... Спілкування з однокурсниками, педагогами - видатними корифеями хорового співу, відвідання репетицій та концертів «Думки», хору імені Верьовки, хору Київської консерваторії та інших хорових колективів Києва значно розширило розуміння культури хорового співу, пісенної палітри, змусило критично переглянути свою відповідальність перед хоровим колективом та пісенною творчістю взагалі.
3 1995 року одночасно почав працювати з Народним хором «Степовий гомін» Долматівського сільського Будинку культури. Два хори - два різнохарактерні творчі колективи людей зі своїм інтелектом, може, різним відчуттям пісенної культури, але завжди з вогником оптимізму в серці, бажанням тяжкої роботи на репетиціях та радості в концертних виступах. Як приємно давати людям можливість відчувати себе потрібними у нашому сірому сьогоденні, отримувати насолоду від пісні!..
Не пам'ятаю, хто сказав: «Якщо народ співає - значить, дихає, а якщо дихає - значить, живе». Я вдячний долі, що звела мене з такою людиною, яка навчила і мене краще розуміти пісню. І пісня, і служіння їй стало кредом його життя. Хай земля тобі буде пухом, незабутній маестро, веселий, мудрий і талановитий українцю!
В'ячеслав Гребенюк, заступник голови правління
Національної Всеукраїнської музичної спілки,
Заслужений працівник культури України.
Наддніпрянська правда. - 2007. - 28 лютого
