on-line с 20.02.06

Арт-блог

13.05.2015, 09:45

May

Random photo

Voting

???

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Calendar

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

News

01.08.2015, 13:17

Crazzzy Days

13.05.2015, 09:52

den-evropyi-v-hersone---2015

> People > Literature > Scherba Taisiya Nikolaevna > Життєва одіссея Ю.Голобородька

 

Життєва одіссея Ю.Голобородька


Замість вступу

Ця книга - про любов. До слова, жінки, батька, матері, дитини, воїна, людини і нації, природи рідного краю. Любов - відлиту у Слові. Любов чи нелюбов – річ переважно ірраціональна. Тож годі переконувати когось полюбити творчість того чи іншого письменника, поета, митця.
Я не переконуватиму, що любити Голобородька Юрія Костянтиновича варто. Його твори, проаналізовані у цьому літературному портреті, промовляють самі за себе. І той, кому Бог дав душу тонку і чисту, - почує голос Божий з-поміж пережитих років, подій, епох. І сторицею воздасться труд його, затрачений на вживання у текст як долю.
Майбутнє залежить від скчасного і минулого вибору, адже хороший будівничий закладає фундамент відповідно до будівлі, яку він зводить, а не застосовує її до старого плану.
Отже, Читачу, від тебе залежить, чи відкриєш ти свою душу до сприйняття таїни чарів слова Майстра, чи будеш жити законами, морально-етичними принципами, які сповідували герої творів письменника, чи болітимуть тобі екологічні проблеми сьогодення, чи предамо духовні цінності у спадок нашим дітям – нашому майбуттю.
Я тільки оповім, чому сама полюбила творчість Майстра, у якій нерівне дихання часу не змогло цілком заглушити духу Особистості. Може, мій досвід проживань комусь – бодай одному читачеві – видається чесним. Тоді праця моя ненамарна.
Хочеться, щоб знали майстрів українського слова, тим паче, доторкалися своїми серцями до створеного письменниками-краянами творчого доробку, бо від життя, долі однієї дюдини, пережитого, зболеного, вимріяного, оспіваного – починається наша Вітчизна, наша з вами історія, в тому числі й історія літератури письменників рідного краю.

Авторка

І

Життєва одіссея Юрія Голобородька

Доля письменника багато в чому характерна для його сучасників. Юрій Костянтинович Голоборобько народився 9 січня 1927 року в селі Новотягинка Білозерського р-ну в сім’ї сільського учителя. Після переїзду батьків у село Станіслав Білозерського р-ну почав навчатися у 1934 році в місцевій школі, сім класів якої закінчив напередодні Великої Вітчизняної війни.
Син Юрія Костянтиновича – Ярослав життєву одіссею батько описав так: “Дитячі й підліткові роки його були позначені сумом втрат і жорстокими випробуваннями. Одразу після народження сина, померла його мати, вихованням майбутнього письменника займалися батько та бабуся – Агафія Федорівна, яка дуже любила онука і приділяла йому багато уваги. Коли Юрію було 14 років, розпочалася війна, а з нею незабаром і німецька окупація. У цей період свого життя Ю.Голобородько зазнав поневірянь, перебуваючи в німецьких таборах і працюючи на важких роботах. Визволений із неволі, добровільно вступив до лав Радянської армії і брав участь у боях на чехословацькій землі.
Писати Юрій Голобородько почав під час військової служби. Першим долученням до слова стали кореспонденції та матеріали для армійської газети. У цей період він відчуває потяг до слова, інтерес до літературної справи.


Цілком закономірно, що після демобілізації вчорашній воїн вирішив здобути гуманітарну освіту, опанувати професію, що найтіснішим чином пов’язана з секретами літературної майстерності, й вступив на історико-філологічнмй факультет Дніпропетровського університету, який зіграв помітну роль у формуванні його літературних уподобань.
Навчання в університеті стало важливим етапом у літературній справі Юрія Голобородька. Неабиякого значення він надає журналістиці, багато пише газетних матеріалів, активно друкується в дніпропетровських виданнях. Успішній журналістській діяльності сприяє й непересічний життєвий досвід Ю.Голобородька, що безпосередньо позначився на його літературній майстерності – вмінню відшукати суспільно важливу тему або проблему, знаходити цікаві моменти в оточуючому житті – студентському, суспільному, духовному, переконливо формулювати позицію, майстерно будувати оповідь.


Зі студентських часів журналістика на багато десятиліть посіла помітне місце серед творчого обдарування Ю.Голобородька.
Закінчивши у 1956 році Дніпропетровський університет, Юрій Голобородько певний час працює спочатку учителем, а потам завучем сільських шкіл Дніпропетровщини та Херсонщини, завучем Широкобалківської школи, у невеличкому селі, що знаходиться поруч зі Станіславом, у якому директором школи був його батько Кость Йосипович Голобородько, на той час уже відомий педагог, заслужений учитель України.
Працюючи на освітянській ниві, Юрій Голобородько надзвичайно активно писав журналістські матеріали та малу прозу: етюди, оповідання, новели. Відтоді і донині журналістика й письменництво – стали улюбленими гранями його обдорування.
У березні 1960 року в житті Ю.Голобородька відбулася знаменна подія, що значною мірою вплинула на його подальший розвій. Він переходить на журналістську роботу. З 1963-го очолює районну газету “Маяк” у м. Береслав на Херсонщині, а згодом – молодіжну газету “Ленінський прапор”, редактором якої був майже 10 років. Після цього в редакторській діяльності Юрія Голобородька наступила перерва, він активно працював у прозі. Проте, з 1992 року письменник знову повертається до редакторського амплуа й до сьогоднішнього часу редагує херсонську обласну газету “Ветеран”.

ІІ

Творчий доробок Майстра

Окремі видання

Безсмертники. Акварелі. – Херсон: “Чиста криниця”, 1997. – 85 с.
В ногу со временем. – Херсон: Облполиграфиздат, 1989. – 6 с.
Великий лиман: Роман. – К.: Рад. письменник, 1987. – 313 с.
Вкарбовані у вічність / Майоров С.І., Голобородько Ю.К., Цокота П.Є. та ін. – Сімферополь: Таврія, 1974. – 208 с.: іл.
Вчителю наш дорогий: Оповідання / Голобородько К. і Ю. – Херсон: Кн.газ. вид-во, 1961. – 150 с.
Герои твои, Херсонщина / А.Е.Касьяненко, Ю.К. Голобородько, М.А. Емельянов и др. – Симферополь: Таврия, 1980. – 304 с.: ил.
Господар степів неозорних. – Херсон: Кн.-газ. вид-во, 1961
Дороги в грозах: Док. повість.- К.: Молодь, 1976. – 149 с.
Дороги, которые мы выбираем / Херсон. гидрометтехникум; Ред. Гриценко Е.В.; Худож. Молотников М.Ю.-Херсон, 1991.-1 л.
Літо в Буркутах: Повість, оповідання. – Херсон: “Чиста криниця”, 1998. – 128 с.
Літопису тривожні сторінки: І ст. – краєзнавчі нариси з козацького минулого Херсонщини: Навч. посіб.- Херсон: “Джерела”, 1996.- 96 с.
Лиманські билиці: Оповідання.- Херсон: “Олді-плюс”, 2001.- 56 с.
Обрії пахнуть вітрами: Оповідання / Голобородько К. і Ю. – Одеса: Маяк, 1966.- 120 с.
Счастье трудных дорог. – Херсон, 1991. – 6 с.
Таврійські пастелі: Оповідання. – Сімферополь: Таврія, 1977. – 142 с.
Форпости козацької волі / Херсон. обл. орг. укр. т-ва охорони пам’яток історії та культури; Склад. О.Ю. Паталах, Ю.К. Голобородько. – Херсон, 1992. – 28 с.

ІІІ

Тематичне розмаїття прози

У своєму ювілейному вітанні з нагоди 70-річчя Ю.Голобородька Леонід Куліш так писав про ювіляра: “Скільки його ( Ю.Голобородька) пам’ятаю, стільки й бачу схиленим над письмовим столом, із рюкзаком за пличима у мандрівках по рідному краю, в тихих архівних кімнатах, заглибленим у пожовклий від часу манускрипт. І ті мандрівки, ті ненастанні пошуки фактів із минувшини та призабутих сторінок нашої сучасної історії степової сторони не минають даремно, не залишаються на сторінках запасників, а лягають на папір схвильованими сповідями-роздумами, хвилюють читачів...”
У мистецтві художнього слова завжди були й будуть письменники, яких за літературною традицією узвичаєно називають письменниками однієї-двох тем.
Проте, завжди були й будуть такі письменники, що звертаються до найрізноманітніших аспектів історії та сучасності, до широкого кола проблем, виявів життя. Серед таких митців чільне місце займає прозаїк Юрій Голобородько, який багато років живе й плідно працює на Таврійській землі.


До систематичної письменницької праці Ю.Голобородько приступив на межі 50-60 років. Він пише відтоді практично в усіх основних прозових формах, понад сорок років письменницької діяльності звертається до ліричної мініатюри, оповідання, повісті, новели, роману. Оповідання для дітей Ю.Голобородька регулярно друкувалися в багатьох провідних українських часописах: “Вітчизна”, “Дніпро”, “Київ”, “Донбас”, “Ранок”...
Перші оповідання молодого письменника були присвячені учителем, їхнє життя йому добре було відоме. І перші книжки ( у співавторстві з батьком – Костем Голобородьком, теж учителем) мали промовисті назви “Вчителю наш дорогий” та “Обрії пахнуть вітрами”.
У першій книжці виписано образи українських учителів від початку ХХ століття до 50-х років, зображено різні психологічні та морально-етичні ситуації, що траплялися у житті і діяльності педагогів, відтворено стан і колізії учнівської психології. Книжка пронизана потужним ліричним струменем – зображенням душевних переживань, тривог, притаманних учительській натурі, свідомості, розумінню широти життя, змалюванням романтичної поетики таврійської природи: степу, Дніпра, лиману, плавнів.


Друга збірка “Обрії пахнуть вітрами” складається з оповідань і ліричного циклу “Таврійські етюди”. У ній автор продовжив тематику про долю людей і природи Таврійського краю – однієї із домінантних у творчості письменника. М’яка лірична наснаженість книжки підкреслюється ліризмом назв більшості з її оповідань: “Обрії пахнуть вітрами”, “Такі лункі удари серця”, “Букет пролісків”, “Мій приятель Жан” ...
Оповідання “Мій приятель Жан” по праву вважається одним із художньо найсильніших у малій прозі Майстра. Воно пронизане рисами автобіографізму й зображує фрагменти життя "остарбайтерів” у німецькому таборі. Це оповідання – лаконічна і експресивно виразна розповідь про дружбу й взаємопідтримку юних, ще зовсім молодих людей, які опинилися в скрутних життєвих обставинах. На початку оповідання автор змальовує портрет Жана, описуючи його на фоні виснажливої роботи старших підлітків, юнаків у таборі.
“Він з’явився, коли, обдираючи шкіру на плечах, ми тягли важкі дрючки, - невеликий, худенький, із сіруватим від постійного недоїдання обличчям, на якому блищали чорні, кольору спілого терену, очі. Йому було не більше, ніж нам, - шістнадцять, а може, й сімнадцять літ”.


Оповідання побудовано письменником, як низку спогадів і рельєфно виведених сцен. Жан розповідає про довоєнні роки, про загибель старшого брата у бою з німцями, про своє перебування у концтаборі, про переживання персонажа-оповідача від цієї зустрічі з незнайомими однолітками, доля яких звела в концтаборі.
Центральним у змалювані мужнього і вольового світу Жана став епізод, коли він ризикував своїм життям заради українського юнака – товариша:
”Пройшло три дні, і банькуватий німець із кранкревіру ( табірний околоток) направив мене на будівництво, хоч я ще буже шкутильгав.
Майстер Рашке помахав перед моїм обличчям сухим пальцем і поставив мене знову для розвантаження товстелезних дощок. Нога з трудом витримувала тягар. Різкий біль кинув мене на землю. Я ледве не покалічив напарника, молодого чеха.
Рашке підскочив до мене, вдарив носком черевика під бік, замахнувся кийком. Він захлинувся від люті.
Жан стрибнув до нього, вихопив кийка. Робітники стали навколо нас кільцем. Рашке озирнувся:
- Більшовицька бандо! Бунт! Саботаж!
- Тихо! – сказав Жан.
- Тихо, месьє. Союзники у Франції, а росіяни на Віслі.
Рашке закричав:
- В Аушвіц! Пропадеш, як собака!
Він простяг руку вперед. Хлопці розступилися і він вискочив геть.
В Освенцім Жан не потрапив, бо стрімко насунулися події, що перевернули наше життя.”


Оповідання завершується мінорно-трагедійними нотами: втеча друзів із табору обертається смертю одного із них.
“... Жана я знайшов у лісі. Він лежав під сосною на м’якій подушці з хвої, густо припорошений снігом, що осипався з гілля. Збоку притулилася його гвинтівка. Автоматна черга кривавими слізьми закипіла на грудях. У широко розкритих чорних очах німотно застиг спалах радості: може, в останню мить він бачив свою далеку батьківщину, на яку так хотілося йому повернутися? Хто скаже...”
Мотив людської долі під час війни Юрій Голобородько продовжив розвивати у наступній документальній повісті ”Дороги в грозах”.
Героєм нового твору стала реальна особистість – херсонець Георгій Опанасович Веретеник, який у роки війни служив розвідником.
У повісті автор зображує формування характеру юного розвідника і такі його риси, як наполегливість, твердість волі, впертість, здатність до ризику, фізичну й психологічну зрілість, самовідданість розвідницькій справі.


Життя розвідника – це життя в екстремальних і надзвичайно складних психологічних ситуаціях. Автор простежує стосунки непересічної особистості – Жорки Веретеника з добою, у якій він живе і творить.
“За думками Жорка не помітив, як і на битий шлях вибрався, що вів у глибину таврійських степів. Лежала на ньому пилюга по щиколотки. Вся трава навколо, кущі, дерева теж були вкриті її товстим шаром. Скільки бійців пройшло... від переправи, скільки підвід, тракторів, комбайнів прокотилось, автомашин...
Ще тиждень тому на ньому гуло вдень і вночі... Усі поспішали, боячись потрапити в оточення. А тепер коли-не-коли візок із домашнім скарбом стрінеться і зажурені люди на нім. Видно, не встигли вибратися, наткнулися на німців, які, переправившись біля Каховки, пішли прямо на Крим. Проводжають його, Жорку, довгими поглядами. Часом хтось запитає:
- Ти куди, хлопче? Вже німці в Херсоні...
- До своїх, - Жорка у відповідь кине. – Шукаю наших матросів. Кажуть, вони біля Дніпра...
- Які там матроси... Тепер все одно...”

Письменник свідомо зберігає документальну основу твору, назви містечок, селищ,
географічних об’єктів - Гола Пристань, Нова Збур’ївка, Чулаківка, Каховка, Кінбурнський півострів, Тендра...
Повість написана живою мовою, з широким використанням розмовної лексики, що посилює достовірність зображуваних художніх подій”.


ІV

Людина повинна завжди відчувати свою потрібність

Тема війни, мужності народу у цей період, вияви звитяги, героїзму, самовідданості рідній землі розвивалася Юрієм Голобородьком і в документально-нарисових збірках: “Вкарбовані у вічність” ( у співавторстві) та “Герои твои, Херсонщина” ( у співавторстві, російською мовою), у соціально-психологічній повісті “І зостанеться в серці назавжди”. У останній мова йде про мирне і ратне життя ветеранів Великої Вітчизняної війни, їхні радощі та надії, зболені тіла і негаразди.
Головний герой повісті – колишній радист Павло Йосипович Сахно.
Тема твору – це спогади Сахна про тяжкі фронтові роки, друзів-однополчан і фізичний біль, який не затихав із роками; роздуми про мирне життя, дітей та їх долю.


“Думка про сина не полишала батьків і тоді, як повечерявши, лягали спати. Надто вразливим був спогад, болісних струн душі торкався, зачепив їх так, що зазвучали вони сумовито, журно.
- І не набридло йому по гуртожитках ночувати? – сказала Марія.
- Тридцять років незабаром. Людські діти сім’ї позаводили, дітей мають... А він...
- Переводить своє життя, - процідив Павло Йосипович.
- Вже й говорити з ним не хочеться. Наче дурник, сміється: “ Моя ще не виросла...”

Розповідь про долю головного героя – Павла Йосиповича Сахна ведеться двома сюжетними лініями: у мирний час і в роки Великої Вітчизняної війни, через стосунки з іншими персонажами, через роздуми, сни, реальність.


То ми є свідками довоєнного життя, то – фронтової звитяги, то потрапляємо в шпитальну палату № 8 обласного центру, де доля Сахна переплітається з долею Дмитра Пилиповича Шелеста – військового моряка, Миколи Семеновича Кривоніса, Василя Івановича Гайдаша; лікарів – Федора Максимовича, Тамари Леонтіївни.
Мирне життя героїв, праця на землі та в школі у 60-70-х роках, спогади про початок війни та перші битви за Севастополь і Сапун-гору, під Новоросійськом, на Кавказі, втрати бойових побратимів і поранення, стійкість духу – все це знаходимо на сторінках повісті, бо несли ветерани в своїх серцях віру в перемогу, надію на краще:
“Ні за чим не жалкую, - сказав Кривоніс. Сам вибираю свою долю... Я повернувся в рідний край, працював, учився в вечірній школі, заочно – в технікумі, здобув людську шану і повагу. А це багато в житті важить. І в сімейному житті щастя в мене склалося: зустрів добру і порядну дівчину, котра мене розуміє і глибоко поважає, народила мені двох синів-соколів. То ж, як бачите, - не до скарг...”


Останні слова Кривоніса, сказані з якоюсь особливою задушевністю, стриманою силою і схвилюваністю, викликали у Сахна відчуття внутрішньої рівноваги і спокою.
Перед нами постає образ працьовитої людини. Павло Йосипович Сахно – дбайливий батько, чудовий товариш, який усе життя був у роботі, у полі, у степу:
“... Старався, поспішав, душею колгоспним справам віддавався. Так і пролетіли роки, мов журавлі в осінньому небі...”
Старе фронтове поранення в ногу щодня давало про себе знати. І Сахно потрапляє в шпиталь, де зустрічається з різними людьми, їхніми долями, ставленням до обраної роботи.
Йому пасує душевність лікаря Федора Максимовича і вражає байдужість, неуважність до хворих лікаря Тамари Леонтіївни.
Павло Йосипович був подивований. Як-то лікар без душі?


“... Він прощав їм недбалість, відлюдкуватість. І ніколи на думку не спадало, що причиною такої поведінки лікаря може бути помилково обрана професія. Зовсім інше відношення усі хворі ветерани бачили від Федора Максимовича, який все зробив для того, щоб “врятувати “ і не чикрижити коротульку Павла Йосиповича”.
Головний лейтмотив повісті виражений словами П.Сахна: “ Людина завжди повинна відчувати свою потрібність...”
Тяжко переживають співпалатники смерть свого бойового побратима Миколи Семеновича Кривоніса, який ще з війни мав осколок біля серця.
А виписуючись із шпиталю, Павло Йосопович Сахно радить юній Тані – медичній сестричці:
“ – Ти, дочко, своє діло роби чесно, людей поважай! І буде твоя дорога рівною і світлою, зазнаєш на ній багато радості!”


Для повісті Юрія Голобородька “ І зостанеться в серці назавжди” характерна емоційна наснаженість оповіді. Як і в інших творах про війну, у повісті з глибокою переконливістю показані сила і чистота фронтової дружби, краса вірності у подружньому житті, високі морально-етичні принципи тих, хто виборов для нас мирне сьогодення.
Герої повісті ( у думках і вчинках) сповнені життєствердного, оптимістичного звучання і це своєрідний пам’ятник тим, хто поліг у найжорстокішій із воєн, хто проніс до наших днів своє зранене і зболене тіло, хто дбав про державу і дітей, хліб на столі і достаток у домі та мирне небо сьогодення.
Ліричний струмінь Майстра слова знайшов своє нове продовження у збірках “Таврійські пастелі”, що побачили світ 1977 року в Сімферопольському видавництві “Таврія”, та “Безсмертники”, що вийшла друком 1977 року в херсонському видавництві “Чиста криниця”.


Книжка “Таврійські пастелі” складається з шести оповідань ліричної тональності (“Цей осінній дощ”, “Дорога ніколи не кінчається”, “Жовте листя серед літа”, “Сніг у листопаді”, “На господарстві”, “Іскри Чумацького шляху”) та двадцяти п’яти етюдів (“Краплини голубого дощу”, “Вода із зоряної криниці”, “Понад лиманом”, “Зелене диво”, “І море, і чайки...”, “Горобина ніч”, “Крига співає” тощо) – романтичних і пластичних поезій у прозі, об’єднаних назвою “Таврійські пастелі”, що й дала назву збірці.


До книжки “Безсмертники” увійшло п’ятдесят гранично стислих, насичених експресивними порухами, пейзажними малюнками, акварелей – оригінального різновиду поезій у прозі ( “Льодохід”, “Чорна буря”, “Білий полон”, “Царство неполоханих птахів”, “Ніч у серпні”, “Скіфська баба”, “Безсмертники”, “Квіткова замрія”, “Біла чарівність” тощо).
“Таврійські пастелі” та “Безсмертники” являють собою варіацію ліричної прози, де майже відсутня фабульна дія, проте наявна дія душі, почуттів автора-оповідача й персонажів, що його оточують, надихають, непокоять, поглиблюють.
У цих книжках письменник виявив себе як проникливий чутливий прозаїк, який тонко й трепетно фіксує ліричні настрої своїх персонажів, ліричні мелодійні візерунки навколишнього життя. Основним мотивом збірок виступає мотив внутрішнього єднання людини ( будь-якого віку й життєвого досвіду) з природою. Відчуття краси природи, її надзвичайної образної вроди, чарівності концептуально організовує всю інтонаційно-ритмічну структуру книжок.


Малюнки природи й викликаний ними стан людської душі посідають провідне місце в композиції та емоційній дії збірок “Таврійські пастелі” та “Безсмертники”. В акварелі “Перший грім” письменник подає такий пейзажний сюжет, використовуючи широку гаму кольорів та прийом персоніфікації:
“З далекого моря, що принишкло-причаїлося за довгою косою таврійського берега, насувалася важка хмара. Сива, з голубуватим відливом, вона рухалася повільно, стримано, аж наче врочисто, і від цієї її впевненості присмирів, притих широкий лиман, згорнув свої хвилі-крила і заховав їх на самісіньке дно.
І дерева, що досі скрипіли чорним гіллям, черкали ним по стінах, по прихопленій зеленим мохом черепиці даху, теж причаїлися. Певно, їм набридло махати довгими руками-гілками, запраглося перепочинку, і вони одразу скористалися паузою, що настала. Навіть висока телевізійна антена над нашою хатою перестала розгойдуватися і застигла в гордовитім спокої”.


В акварелі “Зеленошум” виразно й мальовничо відтворено життя природи на порозі зміни пори року. Письменник уважно працює зі словом, відбираючи найбільш влучні й образотворчі вислови, фіксуючи найбільш характерні прикмети, що вказують на прихід весни- “зеленошума”.
Змалювання приходу весняного стану природи відзначається мовним багатством, використанням раритетних лексем, які не лише розширюють уявлення про майже безмежний потенціал українського слова й словотворення, художнього мовлення, але й дозволяють у контексті ознайомлення з літературним твором ефективно вивчати специфіку й неповторність живої української мови.


Акварелі Ю.Голобородька – це ритмічні мелодійні малюнки, виконані виразним, соковитим, часто персоніфікованим словопензлем, що випромінює розмаїту гаму романтично-асоціативних переживань; це бентежна мелодійна коротка проза, що струменить ностальгійними та життєвими акордами буття. Інтонаційний пафос любові до всього, що оточує людей, виступає провідним чинником настроєвого сюжету акварелей. Так, в акварелі “Зеленошум” зустрічаємо:
“Вже й пізній березень, а на дворі все ще зимно. Вночі – мороз, повітря дзвенить, вдень – скрадливе сонце з-за хмар, калюжі талої води, лопіткий капіж. Час від часу – більш під вечір – сніг густою завісою, з вітром, що мете його по землі, кидає жменями. Справжня хурделиця! Перебігла, встелила білизною – і враз довкіл стало чисто, ясно, свіжо. Мов би врочисто сказала: "Он що я можу... Цінуйте, любіть!"
Тільки люди не почули втаємниченого звернення. Вони вже давно чекали на весняне пробудження. Набридли їм заметілі, холоднечі, льодовії. Стомилися горнутися в кожушки, пальта.
- Швидше б теплінь, - говорили. – Швидше!
І вона, врешті, прийшла. Хоч і пізня, але швидка, владна, переможна.


Шмагким сонцегрієм упала на тонкі сніги, враз розтопила їх, бризнула дзюркотливими потічками, , досхочу напоїла живлячою вологою пробуджену землю, влила нове життя в тонкі корінці трав, насіння злаків. Ожили вони, напилися цілющих соків, потяглися до світла. Бо захотіли подивитися на оновлений світ, підставити палахкому сонечку свої бліді щічки-голочки. Дружно вигулькнули з-під торішнього листу, висохлого стеблиння бур’янів, встелили видолки, пагорби, просторі рівнини ніжним килимом-оксамитом”.
Книжки “Таврійські пастелі” й “Безсмертники” створені у формі пластичних, тендітних малюнків, що пов’язані з асаціаціями дитинства, враженнями зрілих років, воєнними ретроспекціями, лірико-філософськими роздумами про плинність і сенс кожної хвилини, кожної миттєвості життя.


Значне місце в творчості Ю.Голобородько посідає роман “Великий лиман”, що 1987 року видрукуваний у провідному українському видавництві “Радянський письменник”.
“Великий лиман” змальовує життя таврійського краю 70-80-х років з усіма його проблемами, складнощами, тривогами. Письменник зображує дійсність у її етико-моральних конфліктах, гострих колізіях, драматичних поворотах долі.
Продовжуючи традицію своїх попередніх творів, Ю. Голобородько робить головним героєм роману молоду людину – Андрія Сербина, який після служби у війську й роботи в місті, повертається додому, до рідного лиманського села. У творі виведено зіткнення героя ( у прямому й переносному сенсах) із реальним життям – простим й загадковим у своїй відвертості, жорстокості. У романі подано широку панораму таврійського буття протягом другої половини ХХ століття.


“Великий лиман” написано в канонічних традиціях великої епічної форми. Твір складається з семи частин, кожна з яких почленовується на розділи – середні й досить розлогі за розділами.
Відкривається роман посвятою світлій пам’яті батька – Костя Йосиповича, педагога й письменника. Оповідь ведеться неквапливо, розмірено; епізоди напруженої дії чергуються з уповільненим зображенням художніх реалій; побутові сцени, психологічні ситуації тісно переплітаються з пейзажними фресками та картинами; змальовується чимало подробиць, побутово- професійних деталей, що стосується сцен, фрагментів вставного гатунку, що безпосередньо не пов’язані з основною художньою дією, проте збагачують художньо-образний простір твору. “Великий лиман” написано у формі вільної, невимушеної течії самого життя.
З першої сторінки роману письменник зображує Андрія Сербина у драматичний період його життя – у час втрати батька. Й одразу ж прозаїк зосереджує увагу на моральній проблемі, що постала перед головним героєм: повернутися до звичного міського ритму чи продовжити справу батька-рибалки. Автор показує, як під враженням спогадів, що охопили Андрія Сербина, він вирішує змінити своє життя й залишається у Рибальцях.


Основну сюжетну колізію твору побудовано на диманіці характеру й свідомості Андрія Сербіна, який, як і батько, стає рибалкою. Письменник детально розповідає про його входження в сферу по-справжньому складного життя, у зіткненні з яким і змальовано характер головного персонажа.


Проблематика твору:

У романі порушено ряд важливих морально-етичних проблем, відтворено суперечливість і неоднозначність життєвих ситуацій;
- важка рибацька праця і матеріальний зиск;
- значні психологічні навантаження й людська підступність;
- порядність і прямолінійність;
- розходження між продекламованою позицією та ділом;
- моральні канони, порушення законів;
- наївно-щире бажання стійко дотримуватися цих самих канонів;
- віра у принциповість та переконаність у невідпорності сили грошей;
- простодушна чесність і необхідність рольової гри у різних психологічних ситуаціях.
У даному романі яскраво виписані психологія свідомості та побуту людей 70-80-х років ХХ століття. Протягом романної дії письменник постійно відзначає прагнення різних персонажів до значного матеріального збагачення, фіксує наявність культу статку, позитивного образу багатства серед значної кількості дійових осіб твору, якими населені мешканці Рибальців.
Змальовуючи цінності психології та свідомості одного з концептцально вагомих персонажів – Івана Григоровича, прозаїк, у притаманному йому розміреному стилі оповіді, вичленовує такі деталі й штрихи:
“Він опустився на маленький ослінчик під літньою кухнею, яка більше нагадувала добру хату, випростав зморені ноги. Але душа спочивала... Виноград, високі залізні ворота, міцна, викладена силікатною цеглою огорожа захищала від чужих очей просторий будинок з широкими вікнами, прикритими напнутим на рамки білим полотном. Нове все, капітальне, вік стоятиме. Кращі сільські майстри робили, старалися, як уміли. Він, Іван Хилька, тоді їм сказав: “Зробіть, щоб у найкращому вигляді було. А я вже вас не забуду”. І хлопці не підкачали. Вважай, краща на низу оселя, любо-мило глянути. Що й казати: гроші – велика сила. І буде їх багато, доки працюватиме на рибі. Отож завжди пильнуй її, дбай, щоб мокла в роті, в’ялилася на сонці, набувала янтарної прозоріні в невидимому для стороннього ока закутку.
... Була б тільки риба. А сьогодні є - добрі лящі, один в один. Платанка вийде – на базарі з рук вихоплять. І ціну можна буде взяти – моє поштєніє. Ниньки на солонець усі охочі, було б його побільше. Колгоспний план – добре діло, тільки од нього багатим навряд чи станеш. Зате, коли лівака прихопили...”

За жанром “Великий лиман” – це побутов-психологічний роман, де розгортається важливе своєю повсякденністю і конкретністю таврійське життя.

V

Чарівні обрії дитинства

Повість Юрія Голобородька “Літо в Буркутах” була завершена у 1993 році, а побачила світ у 1998. Головним героєм повісті є хлопчик, учень сьомого класу Михайлик Зима. Події відбуваються в рідному краї спепового півдня. До заповідника на літні канікули приїздить Михайлик. Він росте в оточенні люблячих: батька Федора ( єгеря у заповіднику), мами Ольги (дбайливої господині), мудрого дідуся Тихона і чарівного світу природи, в якому кожного року хлопчик відкривав для себе все нові і нові обрії. Тому йому було завжди цікаво спілкуватися з оточуючим краєм.
У повісті не тільки різносторонньо змальоване життя хлопчика, його родини, показані взаємини, входження в довколишній світ, знайомство з його складностями, але й бачимо прилучення до занять, повсякденних справ дорослих, формування активної життєвої позиції, поглядів та переконань.


Твір має дев’ять частин. За жанром – це соціально-психологічна повість. Читається легко, доступно і має великий пізнавальний та виховний характер.
У повісті багато спостережень над природою: світом птаства, риб і звірів, трав і дерев...
Читаєш її, і ніби сам повертаєшся в своє босоноге дитинство, - так до болю знайомі описи лісу і степу, моря і Дніпра, дельфінів, оленів, кізочок, чайок...
Автор уводить читача в світ незайманої, екологічно чистої природи, котра, на жаль, останній час безжально порушена розвитком так званої науково-технічної революції. Чистота природи асоціється з чистотою стосунків героїв твору, які за своєю внутрішньою суттю прості, щирі, роботящі.
Саме таке найближче осточення Мишка: невтомна в праці, залюблена в квіти мама, сповнений відповідальності за порядок у Буркутах тато, прекрасний знавець тваринного і рослинного світу заповідного причорноморського степу, в минулому єгер, дідусь Тихон.


Поступово, день за днем під впливом працелюбних батьків та неповторно-своєрідної природи йде процес формування юної особистості. Прилучення її до дорослого життя. Мишко виконує мамині доручення, працює на городі, доглядає худобу, вчиться косити і складати в копиці сіно, збирати фрукти у садку. Особливо подобалося йому читати татів єгерський щоденник спостережень за життям тварин і птахів.
“Бо народився і виріс у чарівному світі природи. І з кожним роком він відкривав йому нові обрії”.
Хлопчик учиться уважно спостерігати за тим, що діється навколо нього, навіть вести прості наукові досліди, допомагає студентові-практиканту. Так він поступово стає надійним помічником дорослих.


Змальовуючи розвиток світогляду Мишка Зими, письменник водночас показує, як зароджуються його громадянські якості. Страшно було школяреві вступати в поєдинок із браконьєрами, але бажання протистояти злу, боротися з ним виявилося сильнішим. Проявивши неабияку кмітливість і винахідливість, він разом зі своїм другом-однокласником Юрком, котрий завітав до нього на кордон у гості, допоміг затримати злочинців, які застрелили оленя.
Цей кульмінаційний момент повісті і визначає її головну ідею – утвердження добра на землі. В уста центрального персонажа автор вкладає запитання, яке можна визначити як основну проблему твору – проблему екології людської душі. Він змушує задуматися і читача над тим, чому в нашому житті ще так багато зла, чому жорстоко і безжально руйнується все, що створено природою та дбайливими руками працьовитих людей.


У повісті не дається прямої відповіді на ці запитання, і вони залишаються відкритими. Однак кожен має замислитись, який зробити вибір, який обрати шлях – чесний чи споживацький або й злочинний. І це найперше стосується тих, хто вступає в життя, обирає майбутню дорогу і власну долю.
Цікаві й оповідання збірки “Літо в Буркутах”. Їхніми головними героями є звичайні сільські діти зі своїми шкільними клопотами, іграми, допитливістю, непередбаченістю вчинків.
Ніяких, наприклад, поганих намірів ( зірвати контрольну роботу з математики) зовсім не мав на меті семикласник Ваня Сербин, принісши до школи для біологічного кабінету майже ручних білих мишей. А вийшло так, що порядок у класі порушився. До того ж була кинута тінь на однокласника Олексія, в результаті чого він зазнав неприємностей ( “Білі миші”).
У центрі іншого оповідання – проблеми взаємин між дітьми, які опинилися без нагляду дорослих в особливому середовищі – каталися на великих шматках льоду, що утворилися весною на лимані (“На плиницях”). Один із хлопців, прагнучи похизуватися, навмисне влаштував зіткнення своєї крижини з товаришевою. Унаслідок Мишко опинився у воді. Його друзі потім по-своєму оцінили недобрий вчинок Ковки.


В оповіданні “Галька” письменник розкрив уже зовсім іншу ситуацію. На суто шкільному матеріалі через учнівський конфлікт він показав ще, може, не усвідомлено велику силу жіночості, зародження в юній душі перших симпатій.
Вдале проникнення в психологію дітей знаходимо у творах “Бабине літо” та “Левант”. Герої діють у різних ситуаційних обставинах, але об’єднує їх інтерес до навколишнього світу, бажання пізнати його. У процесі дій розкриваються характери підлітків, відбуваються зміни в їхніх душах під впливом обставин. Образи отримали чітку окресленість, завершеність.
... Перегорнуто останні сторінки книжки, яка приємно вразила своєю щирістю і добротою, глибокою любов’ю до героїв творів, до людей праці. І не випадково. Бо й сам автор, з яким маю за щастя бути знайомою особисто, - людина працелюбна, пряма і щира, у якій поєднується учительський хист, песьменницький дар і просто цінні людські якості – в першу чергу високо вимоглива до себе. Тому і збірка “Літо в Буркутах” – від першої до останньої сторінки – результат знання дітей, розуміння самобутності рідної природи, уважне, дбайливе поцінування слова. Вона потрібна не тільки учням, бо містить у собі багато спостережень над таврійською природою, цікава за змістом, вчить добропорядності, але і дорослим дає можливість повернутися в прекрасний світ дитинства, доторкнутися до тих витоків, з яких починається життя.


У 2001 році побачила світ книжка Ю.Голобородька “Лиманські билиці”, що складається з коротких історій-оповідок про дітей, продовжує розвивати одну з улюблених тем письменника – зв’язку багатства і величі природи та емоційної насиченості людського ( у даному випадку – дитячого, підліткового) життя.
Письменник належить до тих митців, кого надихають рідний край, рідні краєвиди, кому завжди цікаво думається, твориться й живеться на рідній таврійській землі.
В акварелі “Зелене диво” ліричний персонаж майстра слова, опинившись у незайманій і вражаючій своєю красою місцині, розмірковує:
“Дивно як, - подумав я, захоплено розглядаючи несподіваний краєвид. – Скільки живеш на світі й не знаєш, що поруч тебе таяться такі чарівні місця. А для цього досить лише податися в недалекі мандри...”
Ось ці різноманітні сюжети і є життєвою одіссеєю творчості Великого Майстра - Юрія Костянтиновича Голобородька.
 
 

Leave a reply

Enter the number you see to the right.
If you don't see the image with the number, change the browser settings and reload the page